Питання до рідного кандидата

Ми завжди дивувалися цій реакції і прийшли до думки, що  легке божевілля осягає місто при звуці трактора. Як, наприклад, ми здогадуємося, що наступили вибори в місті? По вулиці Островського починає їздити на грейдері Степан Бочкай (вже не говоримо про дідів морозів кандидатів–депутатів). Вулиця вирівнюється, підсипається, серця мешканців тануть, вони, вже не шпотаючись, ідуть на свою виборчу дільницю і обирають кращого з мерів. Але зараз справа має не зміримо вищі ставки. Тому місто (як ми вже й писали) перетворилося на суцільний гуркотливий трактор, на будівельний майданчик і лозунг «Виноградівщина за Івана Бушка». Мало кому вдасться витримати цей безжальний пресинг на підсвідомість. З усіх усюд, з останніх сил, з останніх ресурсів шепоче: ти бачиш, скільки він робить для Виноградова, ти бачиш, який він свій, хто, якщо не він, ні, це не вибори, це останній бій, «неможливе  можливе», напруження і мобілізація… І Партія регіонів кудись якби випадково відсунулася на 10 план. Яка Партія регіонів, то ми Івана вибираємо, нашого Івана…. 

Так стелять. Але хто буде спати? До нас звернулася читачка, наша давня знайома пані Магдалина.

- Пане Володимире, знаєте, я хотіла задати питання Івану Бушку, але ніяк не можу з ним зустрітися. Вже передавала і через працівників штабу, і через агітаторів різних. Вони все обіцяють і обіцяють, кажуть, що Іван Іванович дуже зайнятий зараз... Але я б хотіла обов’язково йому своє питання задати ще до виборів. Розумієте, мені треба визначитися за кого голосувати.

-  Розумію. Якщо хочете, то можете своє питання задати через газету.

- Можна? А якщо я буду не одна? У мене є друзі пенсіонери, які дуже непросто маються в цей час. Вони теж хочуть задати йому запитання. Бо я тільки чую: Бушко зустрівся з підприємцями на «Теплиці», Бушко зустрівся з учителями на День вчителя… А ми, пенсіонери? Ми теж хочемо поговорити, задати питання, подивитися нашому кандидату в очі. Він же один балотується від Виноградова, і ми би хотіли нашого підтримати, а не якогось хустського чи мукачівського.

- Добре. Збирайте подруг, зустрінемося і якось постараємося вам допомогти.

Так газета «Чорна Гора» підключилася до всевиноградівської акції «Наш депутат Іван Бушко». Цікаво, думали ми, які питання приготовлять кандидату пенсіонерки. Ми ж звикли, що пенсіонери, то є консервативна, совкової ще свідомості сила, соціально вразлива, матеріально малозабезпечена, на яку і розраховані всі ті гречки та обіцянки.

У вівторок на свято Івана Богослова ми прийшли в дім, де нас вже чекало четверо жінок-пенсіонерок.  В кімнаті  зріли вечірні сутінки, але світло не включали, видно, так гасили хвилювання. Якось находу придумалася форма спілкування. Ми запропонували для зручності виконувати роль кандидата Івана Бушка. В діалозі воно легше і питання задавати і апелювати.  І враз спала всяка ніяковість і зустріч перетворилася на «зустріч кандидата з виборцями». Не знаємо, чи пану Бушку доводилося за весь виборчий період мати такі жваві неформальні зустрічі. 

- Мене звуть Сугай Магдалина Іванівна. Живу на вулиці Пушкіна у Виноградові. Я вас хочу запевнити, Іване Івановичу, що нас тут набагато більше людей, ніж ці четверо жінок, і  тому ми задаватимемо питання від багатьох пенсіонерів і простих людей Виноградівщини. З своїм питанням я добивалася до вас три місяці. Але мені ваші секретарі все обіцяли і пояснювали, що ви заступник самого губернатора, що ви надзвичайно зайнятий… І ось зараз, через газету, перед виборами, надіюся, що хоч так зможу до вас докричатися, звертаюся до вас з цією бідою.  Я була у Степана Бочкая, нашого мера. Він сказав: ми всі це видиме і знаємо, але що я можу зробити. Я йому відповіла на це: Степане Золтановичу, а для чого ви тут тоді є? Я звернулася письмово до Резеша, який у той час був головою райдержадміністрації. Він теж сказав: нічого не можемо зробити. Я зустрілася з представником вашим у штабі, таким повненьким, кругловидим, по-моєму Тарасом звуть.  Але знаєте, я йому говорила. А він мене не чув. Він мені весь час розказував тільки як нам добре, скільки нам зробила Партія регіонів, а скільки ще зробить.

- Про що йдеться, Магдалино Іванівно?

- Про газ, Іване Івановичу. Розумієте, в чому справа. Приблизно дві останні зими у нас у будинках холодно. А скористатися духовкою, щоб спекти тісто, ми просто не можемо. Якщо раніше, використовуючи ту норму газу, яку мені виділяли по субсидії,  мала в квартирі 20 – 22 градуси тепла, то зараз при тій же нормі маю 15.

-  Зрозуміло ваше питання, Магдалино Іванівно. Але зрозумійте й мене. Я хоч і заступник губернатора, але поки що не маю таких повноважень, аби вплинути на цю ситуацію. Але якщо ви мене оберете депутатом Верховної Ради, то я обов’язково вирішу це питання.

- Хочеться вірити, Іване Івановичу, але сумніви мене беруть. Якщо одна проста людина ніяк до вас добратися не може зараз, то що буде тоді, коли ви станете депутатом? Я ще думаю. Коли дивлюся з усього, що є, то може й треба би за вас голосувати, бо ви виноградівець. Але ж це не моя проблема, це проблема всіх виноградівців. 

- Я прошу вибачення, що так сталося. Думаю, що це просто якесь недопрацювання. Але  зараз буде можливість взятися за вирішення цього болючого для Виноградівщини питання. І якщо я, як народний депутат України, не зможу, то наша партія, яка працює на покращення, обов’язково зарадить цій біді.  Там люди слів на вітер не кидають, а питання вирішують. Розумієте, наша партія зараз робить реформи, тому важко. Потрібно трошки потерпіти. А коли ви мене виберете, то я буду вашим посланцем і ми спільно наведемо порядок і на Виноградівщині.

- Не вірю.

- Чому?

- Ми дуже важко живемо. Давно важко живемо. Але за ці два останні роки ми дійшли до того, що далі нікуди. Я розумію, що таке реформи і я би їх прийняла, якби мала надію. Але я надію не маю, бо ці реформи не для нас, бідних пенсіонерів, та й людей малозабезпечених.

- То вас так переконує опозиція.

- Ніхто нас не переконує, я безпартійна.

- Ви дивитеся той телевізор, коли говорить опозиція і їм вірите. Але коли вони були, вони нічого не могли зробити. Вони тільки говорили і сварилися. А ми всі, як один, що скаже наш президент, то ми і робимо. Ми ефективні. Ви подивіться як ефективно працюють наші депутати на чолі з Чечетовим.

- Але Чечетов махає не те, що нам треба. А те, що треба вам. Розумієте, Верховну Раду вже перетворили у верховний цирк із циркачем. То ганьба на весь світ. Вже не хочеться, щоб взагалі була Верховна Рада.

- Розумієте, нам дуже заважає опозиція. Тимошенко накрала, ми провели справедливий суд, щоб трохи посиділа. А весь світ розбурхали і на нас натравили.

- Кажете злодійка, крала, але при ній мені було тепло, а при вас холодно.

- Тому що ми реформи робимо, а вони нічого не робили.

- Зате газ такий порожній, що тепла не дає? Бо газовики його розбавляють.

- Руки просто не доходять.

- Іване Івановичу, чому реформи почали з того, щоб нас задавити, чому не починають реформи з тих, що жиріють, мільярдерів? Колись я пану Мочарнику в газету говорила: «Ця влада тоді наведе порядок, коли всіх пенсіонерів відправить на кладовище».

- Ви знали кому говорити. Невже ви думку зараз не змінили?

- Не змінила. От я дістала пенсію в одному вікні, потім іду в друге вікно – плачу комунальні послуги, звідти йду в аптеку… А тоді думаю: цього місяця в мене залишилося трошки рису, тому докуплю макаронів, бо інакше не зможу вижити з цього добра.

-  Те, що ми зробимо реформи і покращимо наше життя, вже видно по нашому місту. Місто вибрало мера-регіонала, найкращого мера за всю історію міста. Фонтан недавно відкрили, мостимо плиткою тротуари…

-  Перед  виборами розцвів наш Виноградів.

- У нас маленьке європейське містечко, що ще потрібно? Ви подивіться, наші контрабандисти скільки коштів у місто вкладають. Таких контрабандистів ніде нема, як у нас. Скільки я сам працюю, стараюся. А коли піду в Київ, то всі інвестиції сюди буду притягувати.

- Я  би кожному контрабандисту поклонилася, казала б їм: всі йдіть на контрабанду, лиш варош чиніть файний. Іване Івановичу, дорогий, бачу по телебаченню у новинах, що і в Підвиноградові дорогу платаєте, і всюди робите. Ми вам вдячні, якщо ви то все робите, дай вам Боже за  то здоров’я. Не сердіться, я нічого проти вас, як проти людини, не маю, але… не вірю я Партії регіонів. Перебачте, але не вірю. Я ще не відчула ті ваші реформи. Реформи  відчув Віктор Федорович, пан Азаров, усі мільярдери, мільйонери, крупні бізнесмени… но ми, прості люди, поки що нічого не відчули. Мені підняли пенсію, яку отримаю в п’ятницю, на 14 грн. За ці кошти зможу в «Чекотексі» купити 3 буханки соціального хліба. І це перед виборами. А після виборів, напевно, нам взагалі зашморг на шиї затягнете, щоб повернути собі всі ті витрати, які на вибори пішли. Розумієте, ми хочемо, щоб ми, прості люди, яких мільйони, відчули ту реформу. От у нас є два прекрасні «Гранди», але знаєте, я в основному туди ходжу, як у музей чи на виставку, щоб подивитися, як там гарно. А купити можу тільки на базарі, щось дешеве. І якщо всіх підприємців з базару задавлять, як половину задавили, то я вже тоді не знаю. З голоду буду помирати, бо мені нема на що купувати.

- Не переживайте, Партія регіонів обов’язково займеться працевлаштуванням нашого населення. Відкриються агропромислові комплекси, для нашого району це дуже актуально, відкриємо фабрики з інвестиціями і всі люди у нас будуть працювати. Для чого тих підприємців так багато, вони тільки створюють нездорову конкуренцію солідним підприємствам, займаються більше купи-продай або спекуляцією, як раніше казали. Хай ідуть чесно працювати.

- Ви що хочете казати, що у нас люди ліниві?

- Ні в якому разі, просто потрібно порядок навести, люди розпустилися.

- Є в мене ще одне питання до вас, Іване Івановичу. Знаєте, в мене багато друзів пенсіонерів і ми часто спілкуємося, і приходимо до сумного висновку, що це, напевно, відбувається геноцид пенсіонерів. Наприклад, потрібно  пенсіонеру довідку чи піти в пенсійний фонд. На перших поверхах колишнього Будинку побуту салони краси, ювелірні майстерні і всякі приємні заклади для багатих людей. Розумієте, багаті люди не берують вийти на четвертий-п’ятий поверх, де розміщений Виноградівський пенсійний фонд, а відправляють туди пенсіонерів, щоб скоріше повиздихали. А для якої іншої мети там розмістили пенсійний фонд?

- Це зробилося ще за Довжанина. Видно, Михайло Петрович думав, що ніколи пенсіонером не буде. Але, коли я буду депутатом Верховної Ради, то ми цю ситуацію обов’язково змінимо.

- Завжди у нас так. Це якби навмисно з нами так поступають. Ось мені потрібна була довідка для перерахунку пенсії: я ветеран праці, маю великий стаж, отримувала непогану зарплату. Виходила я ту довідку і вийшло, що мені 15 років недораховували 39 грн.  А для того, щоб справедливість перемогла, мені необхідно було отримати довідку із РАГСу про розлучення, заплативши за неї 120 грн. Чому державні папірці такі дорогі? А для того, щоб приватизувати свої хати, городи скільки потрібно ходити і платити? Робиться все так, щоб люди не встигли приватизувати. Ходили по хатках від вас дівчатка молоді, зайшли й до мене і питають: за кого ви будете голосувати? Я їм відповіла, що не визначилася. Можливо, буду голосувати за вас, бо ви один виноградівець, але спочатку хочу, щоб ви відповіли на мої запитання, щоб ви нам пообіцяли.

- Та я вам пообіцяю, нема питань.

- Пообіцяйте, пообіцяйте і через газету нам відповідь дайте на наші запитання. А ми  ту газету собі залишимо, як документ, і до вас з нею в разі чого прийдемо.

- Добре, я всі ваші запитання записав. А відповідь вам дамо не через «Чорну Гору», а через «Новини Виноградівщини». То солідна газета, наша газета, Василь Васильович – її редактор, моя довірена особа на виборах, людина об’єктивна, чесна, професійна. А «Чорна Гора», то газета, яка тільки бруд на людей ллє.

- Але це газета, яка погодилася нас вислухати. Я у свій час зверталася і до Кіша, а він сказав, що подивиться, можливо, надрукує. І я відразу зрозуміла, що не надрукує, бо він надрукує тільки те, що йому дозволять. А ми свої питання задаємо туди, де надіємося, що їх друкують. Бо може й Мочарник вже боїться цієї влади?

- Це тільки говорить про поміркованість Василя Васильовича. Це державна газета і вона повинна бути виважена. Добре. А у вас які до мене запитання?

- Я, Фролова Віра Іванівна, мешканка м. Виноградів, вулиця Горна. Я теж ще не визначилася, можливо, буду голосувати за вас. Я бачу як зараз все робиться під вибори: лавочки в парку, кладовище прибрали, правда, на тій частині тільки, де ваша мама похована. І ось я хочу спитати: центр міста у нас прекрасний, центр міста у нас Техас, а ось чому у нас окраїни такі непривабливі? І чому ми, пенсіонери, такі закинуті? Я пенсіонерка,  маю астму. І ось мені потрібно потрапити в енергозбут, бо постійно приписують кіловати, у газове господарство, щоб розбили плату, бо із своєї пенсії не можу виплатити, потрібно потрапити в паспортний стіл, де за моєю спиною в мою хату приписується хто завгодно, мені потрібно подати в суд, а я на суд не маю коштів. Колишня невістка прописалася в моїй хаті разом з шістьма дітьми, справу можна вирішити тільки через суд. І це моє життя на старість. Тому ще раз вас хочу запитати: чому ми, пенсіонери, такі знедолені? Я хворію на астму, не маю сил ходити, не маю коштів платити за таксі, щоб з’їздити в енергозбут, щоб мені там сказали «прийдіть завтра», не маю коштів, щоб кожного місяця побувати на поліклініці, куди мушу йти, бо хворію на астму. Чому в місті немає автобусів, більш-менш дешевого транспорту?  Центр міста, як я вже казала – Техас, а на вулиці Горній шансами течуть нечистоти. Там, у тому смороді, граються наші діти і наші внуки. Я пропрацювала на пластмасовому заводі у шкідливих умовах, де й заробила цю астму біля 20 років. Потрібно було ще 10, щоб отримати пристойну пенсію. Але нас всіх відправили на пенсію із заводу, і ми отримуємо мінімальну пенсію. Згодом ми дізналися, що то нас скоротили без згоди. Вирішили подавати до суду. Одна з наших сама подала і виграла суд. В результаті їй підняли пенсію на 38 копійок. Що це за держава, скажіть ви мені? Зараз у мене пенсія 876 грн. На днях хочуть підняти до 900 грн. З цієї пенсії і кредит виплачую, і комунальні послуги, і лікуюся, і їжу купую. Хотіла я свою хату приватизувати, яку мені колись держава допомагала будувати. І коли я дізналася скільки то потрібно платити, то зрозуміли, що для цього хату треба продати. Але без паперів хату продати не можу. Готова залишити все і йти в будинок престарілих, але й туди попасти можна тільки по блату. Скажіть мені, Іване Івановичу, чому ж ми всім такі нецікаві?

У читачів можуть виникнути сумніви, чи варто зараз все на світі звалювати на Івана Івановича. Але після його звіту про роботу за два роки, надрукованому у комунальній газеті «Новини Виногадівщини» люди, напевно, зрозуміли, що він всесильний.

У розмову знову вступила Магдалина Сугай.

- Іване Івановичу, скажіть, будь ласка, хто таке придумав, що люди, які живуть на надмаксимальні прожиткові «максимуми», визначають нам прожитковий мінімум, і той не можуть порахувати, абисьме з голоду не здохли.

- Я обов’язково про це спитаю Чечетова, коли буду у Верховній Раді.

- Фролова Віра. Але нам багато вже хто обіцяв. Обіцяв Ющенко – ми вірили, обіцяв Янукович – ми вірили, я, наприклад, за нього голосувала і багатьох переконувала, обіцяєте тепер ви… Але важко вже вірити. Нема вже ніякої віри. Чим далі, тим менше надії, тим страшніше і безпорадніше все виглядає. Я вас, Іване Івановичу, знаю. Бачила вас не один раз на кладовищі. Ваші батьки і мій син лежать поряд. Але якщо ви туди, у Верховну раду,  потрапите, в ту зграю клоунів, які чваняться своїми годинниками та палацами, що ви зможете там для нас зробити?  Адже ви один там будете за нас. Чечетов махне, а ви не проголосуєте і що тоді буде в кулуарах? Адже вони злодії і бандити, а ви кажете, що ви чесний чоловік і любите Виноградів. То ви із-за того нашого Виноградова можете і  постраждати. Поб’ють, покалічать… Знаєте, всяко собі, знаєте, уночі, коли не сплю,  думаю. Легко вибрати, а що потім? 

- Я вас вислухав. Прошу так за мене не хвилюватися. У випадку чого, я той мандат легко здам. Ви думаєте воно мені так треба?  Я думав місту допомогти, краю нашому Закарпатському.

 - Та ви не думайте. Ми би хотіли, щоб наш виноградівець був депутатом, то й надія би якась була. Але я хотіла б з вами зустрітися, я хотіла б вам в очі дивитися, коли задаю питання. І що би ви мені в очі і відповіли: так і так. Я ж багато не прошу. Просто дайте нам жити. Не знищуйте наше життя.

-  Мене звуть Талабірчук Єлизавета Михайлівна. Живу по вулиці Пушкіна. 38 років пропрацювала медсестрою в міській школі № 4. В мене до Івана Івановича таке запитання. Ми з чоловіком живемо в двокімнатній квартирі. Кожен рік ми оформляли субсидію. Мені виділяли на нашу невеличку квартиру 614 куб. газу. Я включала всі газові прилади, на максимумі працював котел, відкривала вікна, двері, але ніяк не могла ті 614 кубів нагнати. І зрештою ми змушені були відмовитися від субсидії. Чому приймаються такі рішення? Що за спеціалісти працюють? У Магдалини Іванівни холодно, а у мене нестерпна спека. Враження таке, що або спеціалісти негодящі, або з нас стариків просто знущаються.  8 років тому в Будинку культури була зустріч з депутатом Верховної Ради від БЮТ. Я задавала йому це питання, говорила, що мені цілком вистачило б 300 м. куб. газу.  Депутат  обіцяв цим питанням зайнятися і нічого не вирішив.

- Ви знали кого просити. БЮТівці тільки говорити вміють та обіцяти, а ми працюємо і тримаємо слово. Я доведу вам, що обов’язково вирішу це питання. В країні на повному ходу енергозбереження, а тут кубометрами катують.

- Ще одне питання. Навпроти нас є бар Михайла Фурика. Тут, де колись була міська лазня.

- Михайло Фурик, то наш партієць.

- Най буде партієць, але нехай нам спати дає. Наше вікно виходить прямо на бар. До півночі не можемо заснути від голосної музики і криків, попівночі виходять вже п’яні: кричать, шумлять, а потім починаються салюти, петарди. Я знаю, що до 22.00 дозволяється так шуміти, а вони салютують і у дві, і в чотири години ранку…

- А ви зверталися до міського голови?

- Зверталися і усно, і письмово, збирали підписи під зверненням.

- І що?

- Як було, так і є. Хоча ми читали в «Чорній Горі» про випадок у Чорнотисові, де кафе  по анонімному дзвінку заборонили працювати. Але видно там якийсь інтерес міліція наша мала чи підприємці-конкуренти. Тут чомусь нікому й діла немає.

- На нашому партійному зібранні я поговорю з Михайлом Михайловичем. Думаю, що він піде назустріч. Людина дуже порядна, богобоязна, людям помагає. Думаю, все буде добре.

- Нехай Михайло Михайлович своїх клієнтів попереджає, що навколо живуть люди, пенсіонери. Хай просто закриють двері і вже там роблять, що хочуть. Має бути повага, яке то весілля, який то початок подружнього життя, якщо починається  з неповаги до ближніх.

- Зрозуміло. А проголосуєте за мене?

- Проголосую. По-перше, я бачу, що ви порядна людина. По-друге, я знала вашу маму. Вона була дуже порядна жінка. За Партію регіонів голосувати не буду. А за вас проголосую.

- Мене звуть Кукуль Марія Павлівна, я теж мешканка Виноградова. У мене до вас, Іване Івановичу, два запитання. Перше питання в мене наболіле, як і в багатьох пенсіонерів – про мінімальну пенсію. В 1974 році я почала працювати на заводі «Електрон». Пропрацювала до 1993 року. В 1993 році мене скоротили. Я залишилася з двома дітьми, бідувала дуже. Але була молода, пішла працювати на базар. Продавала-купувала-продавала, тягла, як берувала. Дітей вивчила, школу закінчили. Попрацювала на швейній фабриці, але через півроку залишила, бо мені тих грошей було мало. Поїхала працювати в Угорщину. Пропрацювала там 5 років. По стану здоров’я змушена була повертатися додому, стала домогосподаркою. Хотіла стати на біржу, а мене не взяли. Взяли за півтора року до пенсії. Прийшов час ставати на пенсію, я здала всі документи, підрахували і виявили, що в мене 27 років робочого  стажу. Позаяк я не маю 30 років, то мені дали мінімальну пенсію – 838 грн. Згодом підняли на 6 гривень і стало 844 грн. Таку пенсію я отримувала до сьогодні, а сьогодні я отримала 856 грн. Хіба я, Іване Івановичу, винна, що в мене стільки стажу? Хіба я не працювала все життя, де тільки було можна, хіба я не поставила на ноги моїх дітей, громадян України? Я не крала, фори-нт-долар не міняла, контрабанду не возила. Для кого ця країна, Іване Івановичу?  І тепер з такою пенсією я, Іване  Івановичу, злидень. А ви кажете на біл-борді, що  «майбутнє в наших руках». Мені здається, що зараз наше майбутнє в руках бандитів і злодіїв, які творять несправедливість на українській землі.

- Пенсійна реформа в Україні в стадії становлення. Я думаю, що ми зможемо врахувати специфіку теперішнього дня і виправимо становище. Працюють над пенсійною реформою справжні фахівці своєї справи. Очолює цю роботу реформатор-професіонал Сергій Тігіпко…

- Хто? Хто? Тігіпко? Та я добре його чую по телевізору. Йому треба дати нашу пенсію і нехай на неї  виживе.

- Дайте сказати, жінки. Я все-таки заступник губернатора області.

- Але таке кажете, що аж серце коле. Та ці люди якраз нас у могилу й кладуть.

- Просто пан Сергій ще реформу до кінця не довів. Треба аби закінчив.

- Він як кінчить, то мене вже не буде.

- Є у вас ще якесь питання, Маріє Павлівно?

- Звичайно, є.  Я живу на батьківському місці. Почали будувати дім, бо старий вже став непридатним до життя. Для того, щоб мені виготовили будівельний паспорт, мені необхідний державний акт. Два роки я ходила і ледве зараз отримала. Біля хати в мене 19 соток землі. 10 соток я  можу приватизувати як будинкову територію, а 9 як для ведення сільськогосподарського угіддя. І зараз для того, щоб узаконити ці 9 соток, я повинна від якогось пана Сергія, що живе в Бахті, просити мені за 200 грн. оформити агропаспорт на цю територію. Я хочу, щоб мені той закон показали, коли його випустили.

- Мусить бути все по Закону, ми ж правова держава, хочемо йти в Європу.

- Магдалина Сугай. Ми бачимо як ви ті закони куєте в парламенті. Але чомусь тому, хто має 8 тисяч гектарів, живеться набагато легше, ніж тому, хто з пенсії повинен за 200 грн. паспорт на 9 соток оформляти. Кажете, Європа. Ви спочатку нам влаштуйте європейське життя, європейську пенсію, а вже потім вимагайте європейське виконання законів. Моя сваха має 50 років, у неї є 30 років  стажу. Її скоротили з роботи. Ваша регіональна пенсійна реформа підняла пенсійний вік жінкам до 60 років. Пішла вона на біржу. Пробула на біржі кілька місяців. Стали посилати її на роботу. Вона приходить, а там як почують скільки їй років, на роботу не беруть.

- Нехай прийде в «Гранд».

- А що там в «Гранді»? На три місяці випробувальний термін, а далі йди собі з Богом.

- Мусимо перевірити, чи не буде красти, навчити.

- Але треба й платити. Платіть, то й красти не будуть. Най вам нич не кажемо, місто маленьке, знаємо ми як у вас там люди працюють. Розумієте, реформи вашої партії всі виходять боком простому народу. Ви все тільки собі робите добре. І я би побігала з паном президентом по пеньках біля палацу, якби мені було так добре, як йому. Один день президента Януковича обходиться, я недавно чула по телевізору, в 170 тис. доларів.

- Та вже одного президента можемо утримати.

- Якби заслужив. А він нічим не заслужив.

- Він на себе взяв всю відповідальність.

- За що відповідальність? За той безлад, який твориться в державі?

- То реформи.

- Неправда. Ніде не можна добитися правди, ніде нема  порядку. Міліції - нема, прокуратури – нема, суду – нема, влади – нема… Все продажне і прогниле, все брехня і гріх.

- Система наша не досконала – це однозначно. Її треба міняти, реформувати. А те, що ви кажете - нам залишили попередники.

- Так. Я знаю про «поперєдніков», ми голосували за них. Ми такі були раді тому Ющенку. А він величезну довіру людей зрадив. Але те, що ці роблять, та то неправда! Недавно пан Азаров сказав, що він не розуміє тих людей, які не бачать покращення. Та куди треба дивитися, ким треба бути, щоб то покращення побачити? Напевно, треба бути Азаровим, Януковичем та членами їх сімей. Ви хочете, Іване Івановичу, йти в ту Верховну Раду. Я би на вашому місці і руками, й ногами опиралася, а ви ще й гроші великі платите. Та коли вони голосують, бігаючи по залу, люди на них кажуть піаністи, і то показують на всю Україну – із сорому можна згуріти.

- Інші по роботі, людям допомагають, країну реформують.

- А коли б’ються?

- Мусай тих поперєдніков, які заважають нам жити, трохи вчити. Щоб під ногами не плуталися.

- І якщо ви вже так хочете туди йти, то ми вас підтримаємо, але просимо відповісти нам на ці наші запитання. А ми відповіді ваші у раму покладемо і потім до вас прийдемо спитати. Ще хочу вас спитати про той закон про мови, який прийняла ваша партія.

- Закон дуже демократичний, європейський.

- Не кажіть мені, Іване Івановичу, який то закон, я вам скажу. Ми живемо у Закарпатті. Мало в якій області є стільки національностей, як у нас. Ви що, хочете нас пересварити? Скажіть, будь ласка, хто із наших національностей відчуває себе защемленим? Кожен говорить як хоче. Але є держава і повинна бути єдина державна мова.

- За ініціативою президента зараз працює комісія. В ту комісію входить і пан Колісніченко, і пан Ківалов…

- Лиш не кажіть ми за них нич.

- Вони працюють над тим, щоб вдосконалити цей закон. Наша держава багатонаціональна. Ми не можемо ущемляти інтереси інших націй. Особливо російської. Вона ж найбільш багаточисельна. А язик  переслідували, українську мову нав’язували. Азаров, наш прем’єр – міністр, це по телевізору говорив.

- Не ганьбиться Азаров брехати?

- Та й взагалі на сході живе наш старший брат. Ми маємо до нього тягнутися. Повірте, Рускій мір  - це дуже непогана ідея.

- Нам немає діла до Росії. Чому Азаров, Колісніченко та Ківалов не захищають українців у Росії? Чи у них є такі права, як у росіян в Україні? А якщо росіянам у нас не подобається, бо не ті закони чи що, то можна збиратися, брати чемодан і йти собі в Росію.  Копійка ціна такому президенту у базарний день, який такий закон приймає. Знаєте, може то і пропаганда, але ми щось відчуваємо, що так воно і є. Кажуть, що зараз у нас всюди смотрящі. То ганьба, Іване Івановичу, аби таке робилося у нашій Україні. На весь світ ганьба. У нас така гарна держава, така гарна земля… За що нас Бог наказав такою владою!?

- Віра Фролова. Я теж хочу ще спитати.  Скажіть, Іване Івановичу, чому в нашій державі навіть німці мають більше слова, ніж свій народ? Мій внук влітку пішов працювати на «Аутомотив» до пана Еверса . У тій газеті, Іване Івановичу, яку ви так хвалите, «Новинах Виноградівщини», писали як прекрасно наші діти працюють, що по 6 годин працюють. Дуже прекрасно, але брехливо пише. Мій внук працював по 8 годин, а виплатили йому як за 6 годин. Дитина опівночі зміну закінчувала. І куди мені звернутися за справедливістю? В нього є гроші, а значить прокуратура його прикриє, влада не реагуватиме. То що, Еверс господар у моєму місті? Я все життя тут жила, платила податки моєму місту, моїй державі, а тут хтось приїхав, має гроші, купив одно, друге, третє, відкрив робочі місця і тепер він все, а я нуль. Чому, Іване Івановичу? Ви так любите своє місто Виноградово, що аж на білбордах про то пишете, то чому не стаєте на захист своїх людей, яких скоро на своїй землі перетворять у рабів?

- Марія Кукуль. А ще й таке є. В країні святкують День Незалежності, а дві німецькі фірми «Сандерс» і «Аутомотив» працюють у свято. То це так іноземці поважають ту країну, де на них люди працюють? Яка країна дозволить так відноситися до державного свята? Так, люди працювали, бо їм за цей день подвійно заплатили. Але це влада довела людей до такого зубожіння, що вони забули про свою національну гідність. І вашій партії легше ґаздувати з рабами, чи не так? І чому наші українські свята так ніяко проводяться при вашій владі, Іване Івановичу? Ви там говорите, що ви русин, можете бути хоч ким, але Україну поважайте. Тим більше, якщо хочете йти в Український парламент.

- Так, я русин. І я взагалі хотів би, щоб наше Закарпаття було автономне. Які ми українці? Українці вони там, за перевалом. Справу з бандерівцями мати не хочу.

- Магдалина Сугай. Дарма. Я теж колись думала, що вони бандити. Так нас радянська ідеологія вчила. А зараз все більше думаю, що це були герої. Захисники української землі. І знаєте, що я собі думаю. Може я голосуватиму за «Свободу», бо ці люди хоч поважають Україну. Ці люди мають гідність. А там, де Свобода, там рабства не буде. Того, якого так, Іване Івановичу, хоче запровадити ваша партія на українській землі.

На цьому наша розмова із пенсіонерками-виноградівками  закінчилася. Ми перестали бути Іваном Івановичем. Чесно кажучи, трошки стомилися. Не заздримо людям з цієї партії. Вже не знаємо як кандидат Бушко сприйме це послання. Чи буде відповідати, чи не буде. Та й що тут скажеш?  Однак,  ми свою роботу виконали. Думайте. Рішайте. Вибирайте.

Володимир Мочарник

Теги: Бушко

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати