Журналіст

Тема журналістики на Виноградівщині по великому рахунку мало кого цікавить. Ми, як читачі і глядачі, не перебірливі і не розбірливі, а якщо йдеться про місцеві ЗМІ, то відношення до них скоріше іронічне і поблажливе. Бо звикли читати навіть не між рядків, а якби між різного роду інтерпретаціями. Прочитавши газету, інформацію на місцевому сайті або побачивши сюжет місцевого телебачення, знаючи щось своє (або те, що знає кум, сват, брат, сусід…), ми, відштовхуючись від прочитаного і побаченого, вигадуємо або домислюємо щось третє. Такій позиції, враховуючи стан професійності і об’єктивності місцевих ЗМІ, не можна відмовити в здоровому глузді, однак нікуди діти і дивовижну ментальну суміш з дитячої довірливості та маргінального недовір’я в головах самих споживачів – результат деякого культурного і освітнього занепаду. Не виключаючи при цьому й деяку продуманість і корисливість в особистих ситуаціях та мотивах. Змінити ж цей стан і цю схему заважає лінь та байдужість. В результаті виходить не реальність і дійсність, а міфологізація реальності і дійсності – продукт адаптації і спотворення.

І хоч тема, як ми зазначили, по-справжньому мало кого цікавить, однак привід поговорити є. Маємо на увазі скандал із звільненням головного редактора «Новин Виноградівщини» Василя Кіша, який продовжує розгорятися. До справи вже підключили суд, який почне розгляд питання 19 лютого.

Ми вирішили не бути в стороні і теж взяти участь у дискусії, але з іншого боку. Хочемо відповісти на три запитання:
 

Чи «Новини Виноградівщини» газета?

Чи є у нас взагалі журналісти?

Чи насправді потрібні нашій громаді журналісти?
 

Питання можуть здатися досить різкими і максималістичними, але на сучасному етапі нам бачаться вкрай актуальними і назрілими. А допоможуть нам українські журналісти і експерти, які минулої середи зібралися в «Політклубі Віталія Портнікова» на телеканалі ТВі, каналі, який, на нашу думку, зараз чи не єдиний демонструє стандарти справжньої журналістики в Україні. Журналісти і експерти зібралися, щоб обговорити сучасний стан українських мас-медіа. Передачу можна переглянути на сайті tvi.ua. Ми ж використаємо тільки ті фрагменти дискусії, які видалися нам цікавими і дотичними до теми, яку взялися розглядати.

Ринок і медіа

Павло Новіков, медіа-експерт, переконаний, що на українському ринку забагато як журналістів, так і засобів масової інформації. Скажімо, в Одесі є 38 місцевих телеканалів, тож рекламний ринок не може прогодувати стількох медійників. У результаті медіа вимушені працювати з бізнесами і владою, тому не можуть собі дозволити контролювати владу. «Часом в Україні відбуваються ситуації, які більше підходять до кам’яного століття, коли мерія (райдержадміністрація, райрада) телефонує рекламодавцю, який замовив рекламу на тому каналі (чи в тій газеті), який їй не подобається, і каже: для чого вам проблеми, для чого вам перевірки податкової, пожежної інспекції і т. д. Не замовляйте в них рекламу. І таким чином в Україні можна загубити будь-який канал (чи газету).

Так само, до речі, можуть підійти і до реалізатора і сказати: для чого ти продаєш цю газету, невже тобі не потрібно буде в подальшому місце для реалізації. І реалізатор або відмовляється від газети, або все робить для того, щоб газету купували все менше і менше.

Натомість народний депутат Микола Княжицький стверджує, що кількість телеканалів не має жодного значення, адже багато людей не дивляться телебачення, а отримують інформацію з Інтернету. "Тому значення зараз буде мати все частіше і більше не кількість каналів, а контент (інформаційна наповненість сайту), – каже він. – Але контенту як такого на українських каналах, порівняно з каналами російськими, польськими чи американськими, майже немає. Боротьба йде за цей, поки що обмежений, вплив на мізки глядачів, які намагаються промивати через новини або ще через щось... Ми завжди думали, що контент залежить від кількості грошей. Це бажання нації, політиків, людей, громадян працювати для своєї культури, ідентифікувати себе з нею і бути настільки зрілими, щоби створювати програми для цієї культури”.

Йому опонує Наталія Влащенко, головний редактор журналу «Публичные люди»: "Про який контент можна говорити, коли люди просто не можуть у нормальних фінансових умовах існувати? Нормальна журналістика і нормальні медіа будуть тоді, коли буде нормальна економіка й держава”.

Ми говоримо про рекламний ринок, але в країні його немає, стверджує Віталій Портніков. Рекламні агенції – такі ж складові корумпованого механізму, як і телеканали, металургійні заводи, Верховна Рада і все інше. Й існувати може лише той, хто до цього всього пристосується. «І якщо хтось хоче розпочати серйозний бізнес, то він перед цим радиться в якомусь кабінеті чи не перекриють йому бізнес, чи не будуть його змушувати платити податки і тоді виходить, що існувати зможе тільки той, хто до цього прилаштується.

Переводячи на місцеві реалії – чи є у нас у Виноградові підприємці або підприємства незалежні від влади.

Про медіа ринок

Зураб Аласанія, засновник інформаційного агентства «Медіапорт», дорікнув, що всі говорять про те, як не має бути. А про те, як має бути, ніхто не каже.

"У Харкові не залишилося жодного каналу, який не належав би владі, – каже він. – Там немає практично жодної газети, яка працювала б самостійно. І навіть щодо Інтернету влада починає помалу визначатися щодо способів боротьби з ним. Вони створюють поруч із хорошим контентним сайтом десять контрсайтів. І все – "білим шумом” глушать Інтернет теж. Поле зачищено”.

В медіа-просторі останніми днями відбулася знакова подія. Як розповів медіа-консультант Дмитро Крикун, втратили свої частоти і можливості для мовлення кілька державних радіостанцій Національної радіокомпанії України. Причина – в бюджеті 2013 року вже майже закінчилися гроші на виробництво того, що називається державним замовленням, тобто контенту, який мав би вироблятися на державні гроші.

"Хтось буде сумувати, а хтось і зрадіє, – каже Крикун. – Бо ми досі маємо феномен, який шалено викривлює наш медіа ринок – державні або комунальні ЗМІ. Державних і комунальних засобів масової інформації у вільній країні бути не може безвідносно до того, чи вони якісні, чи не якісні, дешеві чи дорогі”.

На думку Віталія Портнікова, наше телебачення перетворюється на білоруське: "І це навіть не проблема професійного рівня – суть у тому, що ми брешемо людям”. «Ви знаєте, який був свого часу найбільш популярний сюжет білоруського телебачення: про зустріч двох символів. Бо до певної бабусі в город забіг зубр і його прийшлося евакуйовувати з допомогою трактора «Білорусь». Тому завжди, коли відбувається деградація політичного життя, суспільного мовлення, залишається тільки трактор «Білорусь» і зубр». Як тут не згадати сюжети місцевого телебачення про леквар, начинки та інші «угочі». 

Журналіст Наталка Соколенко: «Я роблю моніторинг харківських телеканалів. Те, що робилося перед виборами, я не знаю як назвати. Телеканал, який належить Кернесу показував феноменальні результати – 80% джинси. А в жовтні джинси було 100%. Я поясню, що таке «джинса». Це сюжети, які були проплачені або замовлені. Тобто ті сюжети, які не повинні були з’являтися. Завершилися вибори і виходять сюжети, що сонце в Харкові набагато краще встає завдяки Кернесу».

Якщо в цьому ключі аналізувати Виноградівську ситуацію, то комунальні ЗМІ як під час виборів, так і після виборів в основному складаються із джинси. Полювання за джинсою є мало не чеснотою місцевого журналіста, прояв його спроможності заробляти кошти. До речі, скандал з «Новинами Виноградівщини» також виник через те, що редактор відмовився розміщати під час виборів джинсу від ЄЦ, КМКС та частково «Фронту Змін», повністю працюючи на Партію регіонів і Бушка. Так що про стандарти журналістики поки що у Виноградові не йдеться.

Про журналістів

Журналіст Наталія Соколенко переконана: колеги-журналісти забули, що сміливість – необхідна складова професії, як і чесність. «Якщо в тебе не вистачає сміливості та честі бути журналістом – потрібно йти із професії». Як тут не згадати слова однієї колеги, яка на запитання чому ваше ЗМІ не займається справою Ренати Бан, відповіла: «Володю, але ж я мати, дружина. Такі теми не для мене». А дізнавшись, що у «Чорної Гори» знову  суд, дружньо прошипіла: ну що, досссскакався.

На думку Сергія Висоцького, політичного оглядача Liga.net, журналістика – це не тільки покликання, а й ремесло. І кожному для того, щоби бути конкурентним на ринку, доводиться інколи йти на певні моральні компроміси. Водночас він не розуміє, чому завжди висловлюють претензії тільки до журналістів і не говорять про глядачів чи читачів. Адже суспільство не стає на захист журналістів і водночас не обурюється відвертою "джинcою”.

Наталія Соколенко: «Ось в Чехії, коли влада намагалася звільнити редактора спецпроекту «Журналістських розслідувань» на одному з центральних телеканалів, то на вулиці Праги вийшло 100 тис. людей».

Із ним погоджується Віталій Портніков: "Лише суспільство, яке перестане брехати саме собі, здатне одужати”, – стверджує він.

"Коли ми починаємо говорити про те, що журналістика – це ремісництво, в той самий момент вона і помирає, – каже Андрій Кулаков. – Бо журналістика – це соціальна сенситивна професія. Журналіст має відповідати за те, що він формує той світ, у якому більшість людей живуть, він робить ті окуляри, через які на світ дивляться”.

Про вибір

Віталій Портніков: «Ось вчителька, яка фальсифікує підсумки виборів, вона теж стоїть перед вибором. Її викликає директор школи, шановний чоловік, і говорить: якщо ми це не зробимо, Маріє Іванівно, мене звільнять, тебе звільнять. А в тебе маленькі діти і тобі потрібно годувати сім’ю. А якщо мене звільнять, то звільнять начальника відділу освіти при райдержадміністрації, який теж цього не заслужив. І якраз тому ми так живемо. Тому що ми називаємо паскудство – чесним договором. А журналістика – це дзеркало суспільних відносин. Ви можете писати, а можете не писати. Можете писати про міжнародні чи культурні теми. В цьому випадку просто не потрібно писати про українську політику (або виноградівську). Якщо ви пишете про українську політику, але не згадуєте її суть, то пишіть про Еквадор. Якщо вам говорять, що вам необхідно фальсифікувати вибори, бо інакше ви не зможете вчити в школі, то тоді я не знаю… зробіть щось. Взагалі професія журналіста – це можливість говорити правду. Якщо ви не маєте можливості говорити правду, то ви не займаєтеся журналістикою. Якщо ви вважаєте, що коли ви брешете, недоговорюєте, говорячи про певні події, не називаєте їх справжніх учасників і винуватців. Наприклад, знаєте, що було вбивство, але не говорите про це, тому що не можете (тому що не гарно, не «суди і не судимий будеш» і т. д.), то це інша справа. Це не журналістика. Люди займаються піаром, пропагандою, «кілерством», але вони не повинні називатися журналістами. Ось прес-служба президента України чесно каже, що вона прес-служба президента України. А коли з’являється людина, яка займається функціями прес-служби і називається журналістом, то це неправда. Якщо ви використовуєте можливість довести правду, на можливість довести неправду, то це не журналістика. Але ще питання: чи готові люди, до яких ми йдемо із правдою, заплатити за цю правду. Адже це неймовірно важко утримувати якісне ЗМІ. Суть проблеми в тому, що якщо власник ЗМІ дає говорити правду, то працівники говорять, не дає – перестають говорити правду. Я не засуджую цих людей. Але коли тобі дають говорити і дають на це гроші, то дають говорити правду. Якщо ж не дають і не можеш, то потрібно йти геть або йти із журналістики. Потрібно собі чесно сказати - я не журналіст. Я прийшов сюди заробляти кошти і моє завдання говорити людям, серед яких я живу, неправду про те, що твориться в нашій країні, області, районі, місті, селі. А результати пожнемо всі разом. Давайте подумаємо, чи потрібні нам оці отруйні колоски».

Віталій Портніков переконаний: професія журналіста – це насправді можливість говорити правду. "І якщо ви не маєте можливості говорити правду, то ви не займаєтеся журналістикою. Якщо люди займаються піаром чи пропагандою, то не повинні називати себе журналістами. Не треба компроміси називати журналістикою”.

На закінчення можна нагадати, що у нас крім газет і телебачення є ще й місцеві інтернет-ресурси. Наприклад, є сайт Старости, який веде свою маленьку війну без правил, яка, не зважаючи на те, що гидко тхне і нічого спільного із журналістикою не має, все ж викликає цікавість і навіть «захоплення» місцевої специфічної публіки. Є й інші сайти, які «менш радикальні», але чи якісні?

Отже, з огляду на все сказане, чи можна назвати газету «Новини Виноградівщини» газетою, чи є у Виноградові журналісти і чи насправді потрібні виноградівцям справжні ЗМІ і справжні журналісти? Ми теж не хочемо бути суддею, тому кожен має можливість відповісти на це запитання сам.

Володимир Мочарник

Теги: журналіст, ЗМІ

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати