Може, тому, що його власні студентські роки були нелегкими – доводилося часом і впроголодь жити. І все ж уродженець глухого гірського села без будь-яких впливових родичів таки вибився в люди: став доктором філологічних наук, академіком АН ВШ України, заслуженим працівником освіти та заслуженим професором Ужгородського національного університету, в якому, щоправда, років 6 уже не працює. Чим він займається зараз і що врізалося в пам’ять із минулого – ми розпитували Михайла Івановича якраз напередодні його 75-річчя, яке відзначав цього вівторка … на державних іспитах.
– Михайле Івановичу, знаю, що Вас назвали ім’ям померлого брата, хоч це вважається недоброю прикметою…
– Дійсно, батьки мали семеро дітей, але двоє – брат і сестра – раптово, з різницею в кілька днів, померли ще до мого народження. Їм було років 11-12, казали, що їх урекли. Насправді, мабуть, якась інфекція скосила – лікаря на санях привезли запізно. Батько тоді з горя два тижні лісами блукав, мало не збожеволів. І в пам’ять про померлого сина назвали мене Михайлом. За забобонами, це ускладнює долю людини, та я, слава Богу, вже 75 років ряст топчу.
– Але Ваше дитинство не назвеш легким.
– Ми жили бідно, як, у принципі, й більшість верховинців у повоєнні роки. Батько ще до Другої світової їздив до Бельгії на шахти, у Боснію, Італію, в Угорщині разом із мамою наймалися кукурудзу ламати, збіжжя жати, щоб зібрати нам 5 – 7 га землі – кожному по шматку, але радянська влада все це забрала. А потім ще й нянько помер – повернувся з трудового табору, куди його мобілізували німці, тяжко хворим, і з муками поволі згас. Мені тоді 12 років було. Старші брати – один у сусідньому селi в семирічці, другий – в армії, тож уся чоловіча робота впала на мене: і коня запрягав, і в ліс по дрова ходив. Якось узимку при тому навіть вовка зустрів. Словом, ми не жирували. Доводилося їсти борщ із кропиви, хліб із листя калини, затірку з бурякового бадилля й вівсяний ощипок замість хліба. Але, з іншого боку, форелі тоді було повно – засунеш руку під камінь i витягуєш…
– Тобто Ви цілеспрямовано вчилися, щоб вирватися з села, з тієї бідності?
– Та яка там цілеспрямованість у дитини! Мені просто завжди подобалося вчитися. Не хочу хвалитися, але я єдиний закінчив у рідному Голятинi на Мiжгiрщинi семирічку з грамотою. На ній, пам’ятаю, були зображені Ленiн i Сталiн. Мене автоматично зарахували до Хустського педучилища – там раніше чудово зарекомендував себе старший брат. Та оскільки двоє моїх друзів-однокласників не змогли вступити туди, я з тяжкою бідою випросив у директора свої документи й разом із хлопцями подався в Мiжгiрську середню школу. А навчання в ній було платним! Мама грошей не мала, тож розраховувалася …картоплею. Розумієте, нас у дитинстві ніхто не змушував учитися, навпаки, ганяли від книжки: корові води дай, свиням жаливи нарви, сіна принеси… Парадокс: ми, не маючи умов, рвалися до науки, а нинішніх дітей не примусиш читати.
– Студентські роки чим запам’яталися?
– Ну, перш за все, вступними іспитами – їх було з 12, i конкурс серйозний. А далі – веселе, духовно насичене, але голодне студентське життя. Покладатися доводилося тільки на стипендію – мама грошима допомогти не могла. Проте в один із семестрів залишився й без цього джерела доходу: викладачу чимось не сподобалася моя фізіономія, і він ні за що ні про що вліпив мені на іспиті трійку. I хоча всі інші екзамени я склав на «5» і був напівсиротою, зі стипендією попрощався. Відповідно жити довелося впроголодь. Ті півроку мене, фактично, підтримували на плаву однокурсники. Та ще виручали дармові фрукти. Тепер страшно й згадати, як стінами Ужгородського замку спускався на територію нинішнього етнографічного музею, щоб нарвати пазуху слив. Міг же зірватися, та Бог милував. Утім, не я один так жив. Знаєте, яким був студентський бенкет? Купимо в гастрономі кильки, в їдальні замовимо по склянці чаю, а паралельно наберемо в портфель хліба, скільки влізе, – його ж тоді до їжі можна було брати безкоштовно. А потім у гуртожитку на Кремлівській накриваємо стiл: хліб, килька i графiн води. Але нічого, то нам не завадило. І вчилися, і на танці ходили.
– Розкажіть, як Ви мало не стали журналістом.
– Таки став, але дуже ненадовго. Наприкінці п’ятого курсу до нас прийшли представники радіо з апаратурою, записали чоловік 5 i зрештою вибрали мене одного (Що голос у Михайла Івановича потужний, знав весь філфак. – Авт.) По закінченні навчання я 2 місяці працював диктором і залишився б там надовше, якби не хвороба мами: через водянку вона не могла впоратися з господарством сама. Тож я повернувся до рідного села і став учителем, згодом завучем. Але після смерті матері зрозумів, що звідси треба тікати. Які в глухій глибинці перспективи? Робота й буфет – замкнуте коло. Тому коли побачив оголошення в газеті про прийом до аспірантури в УжДУ – вирішив спробувати сили. І хоча мене там ніхто не чекав, таки пройшов конкурс 5 чоловік на місце й 1962 року став аспірантом при кафедрі української мови. Моїм науковим керівником був світлої пам’яті Йосип Дзендзелiвський, під його опікою в 1969-му у Львовi захистив кандидатську дисертацію на тему «Система іменних частин мови у говорах Закарпаття» (Докторську захищав у 1991-му в Югославії. – Авт.). Починав кар’єру в рідному університеті асистентом, і 47 років мого життя були пов’язані саме з УжДУ.
– Не секрет, що науковими й творчими колективами керувати важко – люди там поважні, амбітні. Ви 5 років були деканом філфаку, 16 – очолювали кафедру української мови Ужгородського університету. Як удавалося уникати конфліктів?
– Кафедра була велика, 17 викладачів, серед них 4 доктори наук. Чесно скажу: інколи дулю в кишені тримав, але маневрував. Для керівника важливо бути дипломатом. На якусь одну сторону пристати не можна, бо автоматично станеш ворогом іншої. Звичайно, за потреби відкрито говорив, що думаю, але намагався з усіма витримувати рівні стосунки, конфліктів не провокував, а якщо виникали якісь внутрішні тертя між колегами, напівжартома їх гасив. Одній кажу: «Розслабся, не звертай уваги», іншій: «Не сердься, бо бородавки з’являться». І якось усе влягалося, робота йшла непогано. До речі, я два строки підряд очолював Спецраду по захисту докторських та кандидатських дисертацій, і за ці 8 років у нас не залишилося жодного викладача без наукового ступеня! Це, звісно, морока, але для іміджу кафедри – великий плюс. Тільки з моїх вихованців шестеро захистили кандидатські дисертації. Потім у 2006-му з УжНУ я вирішив піти. Ну, так склалися обставини. Якийсь час працював у ЗакДУ, а тепер ось уже третій рік очолюю кафедру філологічних дисциплін у Мукачівському державному університеті. Та, напевно, буду проситися на заслужений відпочинок. Здоров’я не те стало: 15 років борюся з цукровим діабетом, а торік 4 операції переніс.
– Справами в рідному УжНУ досі цікавитеся?
– Ну, звичайно. Як кажуть росіяни, «Любопытство – не порок». Адже стільки років ми з дружиною (вона вже давно на пенсії) жили цим університетом. А зараз донька там викладає, внучка Оля на факультеті міжнародних відносин учиться, щойно бакалаврську на відмінно захистила, внук – на журналістиці. Та й син має стосунок до університету – працює в Науково-дослідному інституті карпатознавства УжНУ. Тож я цікавлюся, що робиться в вузі, і вболіваю, переймаюся, коли щось не так.
P.S. Редакція сердечно вітає Михайла Iвановича з днем народження й бажає доброго здоров’я, гарного настрою, оптимізму та тільки приємних сюрпризів від життя.
Мирослава Галас, "Закарпатська правда", Karpatnews.in.ua
гість 2014-01-30 / 23:48:30
На жаль, таких як Михайло Іванович людей і справді бракує в університеті. А без моральних авторитетів, як бачимо, система освіти не витримує.
НЕБАЛЕГА 2012-06-05 / 19:46:02
А я, наприклад, добре пам'ятаю, як цей ВЕЛИКИЙ АКАДЕМІК розвів такі чвари на філфаці, що до цього часу всі не можуть забути.
Тоже Верховинець, но не уйко Щуря 2012-06-05 / 19:08:05
Флуд і тролінг. Коментар видалено. Адмін
Лоци 2012-06-05 / 18:59:59
Та не гадив я. Просто пам'ять маю. А щодо мови, то якраз актуально: догаздували нашы академыки до того, что будем учить великий и могучий.
2 лоци 2012-06-04 / 23:44:59
тебе, дурню, ніякий професор мови не навчить. Такі, як ти, в універі тупо штани протирали, а Михайло Іванович - чудова і порядна людина, до таких прислухатися треба, а не гадити у коментах.
simple 2012-06-04 / 23:03:41
Михайло Іванович ніколи не був байдужою людиною! Оце дуже важливо! Його слово мало і має вагу. Вітаю зі святом і бажаю всіляких гараздів, а головне - оптимізму!
Лоци 2012-06-04 / 13:04:26
Забембав Сюсько з тими сливами. І нам, колишнім студентам усі вуха прожужжав на лекціях тими сливами замість того, щоб нормально викласти тему.
Патріот 2012-06-03 / 23:52:29
Цікава розумна Людина, а з сином непощастило , алкаш ще той , вічно треться біля "Ералаша" на вул.Собранецькій.