На Рахівщині фермер-ентузіаст взявся за відродження вівчарства

«Хіба це правильно, щоб у горах не було отар, — каже Михайло Оприш із Білої Церкви, що на Рахівщині.— На наших полонинах споконвіку паслися вівці. Кожен господар мав, як мінімум, 10 овець. Із покоління в покоління від батька до сина переходили отари, і це було сімейною справою». У цьому гірському селі пан Михайло виявився, мовити б, першопрохідцем, хто не побоявся труднощів і взявся активно відроджувати уже доволі призабуту справу. «Так, вівчарство— це нелегка праця, нам дійсно важко, — розповідає дружина пана Оприша Олена. — Встаємо на зорі й весь день крутимося в клопотах».

На запитання, чи вигідно нині розводити овець, господарі відповідають, що так, але утримання отари — це не тільки прибутки, але й неабиякі видатки. На зиму кормів потрібно заготовити чимало. Крім того, тварини потребують ветеринарного догляду, а це теж чималі гроші. Дорогі й ліки. Саме тому продукція вівчарства стала доволі недешевою.

"Вівці"— це насамперед бринза, буц, вурда, — перераховує пенсіонер, — а про смачненьке м'ясце уже нічого й не кажу. А ще ж є вовна, без якої нам, верховинцям, ні туди, ні сюди, бо ми звикли вдягати у нашому не вельми теплому краю вовняні шкарпетки, светри, гуні й ще багато чого, а вкриватися теплими ковдрами і ліжниками. Хіба можна без усього цього обійтися? Звісно, що ні. Тому я й взявся відновлювати цю галузь тваринництва».

Спочатку Михайло Михайлович купив кілька овечок та баранчиків. Наступної весни у стайні уже бекали та мекали більше десяти голів цих дрібних парнокопитих. Влітку ґазда вже мав свіжий сир, восени та взимку — смачну бринзу. Відтоді його міні-отара почала стрімко розростатися. Нині у кошарі вже понад 180 овець. «Із такою кількістю худобини я вже не здужаю справлятися сам,— веде далі пан Оприш,— тому попервах залучив до цієї справи дружину, а згодом став наймати і людей. Особливо влітку, коли отару треба щодня подоїти, а потім зробити із молока сир».
«Сільрада виділила нам 6 гектарів угідь, однак далеко не першокласної землі, та й ту приватизувати нам досі не дозволили, — скаржиться старий фермер. — Маємо, правда, ще півто-ра гектара біля хати».

Найбільше фермера виручає сир, бринза та вурда. Ці продукти вельми добре розходяться на фестивалях та інших святах з чималою присутністю людей. Кілограм таких натуральних домашніх делікатесів коштує 60 гривень. Дуже погано, що ніхто зараз не бере вовну. Ґазда настриг її чимало, однак вона лежить мертвим ван-тажем на горищі, її точить міль.

«Велику надію завжди покладаю на фестиваль вина у Мукачеві, — веде далі пан Михайло. — Щороку в місті над Латорицею реалізую дуже багато сиру. Ось подивіться, яка черга за бринзою. Щоправда, цьогоріч до останнього моменту мені не давали місця під ятку. Ніколи раніше грошей за місце не брали, а тепер я змушений був заплатити півтисячі гривень».

За словами старого господаря, щоб люди масово стали займатися вівчарством, необхідна підтримка. І поки така непевна ситуація в нас триватиме, на масове відродження вівчарства годі й сподіватися. Ця галузь тваринництва й далі триматиметься на таких ентузіастах, як Михайло» Оприш із гірської Білої Церкви.

Теги: вівчарі, вівці, сир, вовна

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати