Закарпаття: Чуже материнське серце стало рідним для дитини, від якої батьків украв Чорнобиль

«ГАЛЮ Я ЗАБРАЛА З ПОХОРОНУ МАТЕРІ»

Дівчат з різних сіл познайомила середня школа у Пилипці. Відтак Ганну Бобонич з Ізок та Марію Томинець з Студеного здружив Ужгород. Навчалися в університеті. Хоч на різних факультетах, але зустрічалися землячки-верховинки часто: позичали одна одній книги, конспекти... "Я все її шкодувала, бо бідніше виглядала", — каже Ганна Михайлівна про колишню подругу. Та Марія не закінчила університет, бо вийшла заміж, пішли діти. їх у неї було аж 5 — всі дівчатка. Чоловік Михайло працював шофером автопідприємства у Міжгір'ї. Збудували з дружиною хату, обзавелися ґаздівством — залишилося жити для себе і дітей. Та красні плани обірвала найжахлива біда для людства — аварія на Чорнобильській АЕС. Михайла відряджають у Славутич. Хто міг тоді подумати, що рятівників відправляють у пекло смертоносної зони?!

Ліквідатор Томинець, повернувшись додому, почав танути на очах. Через два роки помер. Діагноз — пухлина мозку. До речі, ніхто йому так і не видав посвідчення учасника ліквідації аварії на ЧА
ЕС. Вдова так забанувала за покійним, що через два роки теж пішла з сього світу. І теж у такому віці, як чоловік — 45 років...

Заочне знайомство по телефону з Ганною Бобонич підтвердило мою думку про характер жінки, коли потрапив в її затишну оселю в Ізках: проста і водночас добродушна людина. Дочка Оксана, яка першою зустріла мене перед порогом і чемно запросила в гості, пригостила запашною кавою.

— Галю я забрала з похорону матері, — розповідає Ганна Михайлівна. — Їй тоді йшов лиш 4-й рік. А моїм дочкам Оксані та Олі було 14 і 12 літ.
Важко звикало маля до чужих людей. Плакало до безтями. Бобоничі вдавалися до всіляких хитрощів, аби втихомирити сирітку. Поступово Ганну Михайлівну почала називати мамою. Дівчинка виявилася розумницею: у 5 років вже знала читати, а в школі з першого класу стала відмінницею.

Чоловік Василь теж сердечну турботу виявляв. До копійки віддавав, аби всі троє дівчат були гарно одягнуті, смачно харчувалися. Якось на велосипеді віз Галинку в садочок, а та дорікає: "Няню, я замерзла". Відразу поїхав до магазину, аби купити теплі рукавички.

Як виповнилося Галі 10 років, вирішили, що дівчина має знати правду про свою долю. Попросила після бесіди поїхати разом у Сту-дений. На Вознесіння навідалися на її першу батьківщину. Впізнала тільки міст біля церкви та ще згадала про магазин, в який ходила з покійними батьками на цукерки. В хаті з сестрами довго-довго обнімалися з сльозами після трагічноїі тривалої розлуки.

«АЖ БИМ З'ЇЛА КНИГИ, АЛЕ БУДУ НА МЕДФАЦІ»

Після 9-го класу відмінниця Галя подала документи у Міжгірське медучилище. Абітурієнтів — море. Ганна Михайлівна за скрутної обставини вирішила поговорити з директором. Дізнавшись про подробиці біографії дівчини, колишній керівник закладу Іван Канюк пообіцяв обов'язково допомогти. На іспиті з біології екзаменатор Михайло Га-лай (царство йому небесне, — торік передчасно помер) перериває відповідь і каже, щоб відповідала на наступне питання. А Галя вперто: "Я хочу до кінця відповідати". Друге питання — те саме. Михайло Іванович здивовано спитав: "А хто тебе, дівчино, так добре підготував?". "Мама", — гонорово пояснює абітурієнтка. "Та ж у тебе її нема" — "Як нема, а то хто там на подвір'ї, — почала вказувати на Ганну Михайлівну і махати їй рукою з 3-го поверху, жестикулюючи, що склала на "5".

— Що блатів не любить, то не любить, — каже Ганна Бобонич. — Мала б червоний диплом, та за підказку іншим якось заробила трійку з одного іспиту. Кажу їй, щоб перескладала, та де там. "Щом заслужила, те і маю", — рішуче відповіла.

Одного разу під час практичних занять у морзі Галя знепритомніла. Проте досить було викладачу-лікарю сказати, що тоді буде кондитером, як зрозуміла — треба кріпитися і продовжити навчання у вузі. "Аж бим з'їла книги, але буду на медфаці", — дала собі слово і за місяць до вступних екзаменів в УжНУ розрахувалася у хірургії обласної лікарні, щоб підготуватися. І досягла Мети, щоправда, на державне навчання не вистачило балів...

ЇЙ ЦІКАВО ВСЕ ЗНАТИ — ЯК У НАУЦІ, ТАК І В ЖИТТІ

20-річна Галина вміє досягати мети 5 житті. Слухняна, щира дівчина не цуралася пасти худобу в, вирощувала з усіма картоплю, працювала на косовиці. Не відчуває себе скривдженою долею, коли поруч такі люблячі батьки.

Ганна Михайлівна уже 7 років на пенсії, але ще до цього часу добирається до Буків-ця, де викладає біологію у школі. Працює, тим паче Галя на платному вчиться. Готує купу документів у ректорат і вірить, що переведуть дівчину на державне замовлення. Частенько маршрутним автобусом відправляє в Ужгород валізи з харчами -на обійсті є худоба, птиця, а щось докупиться. І сама, незважаючи на зайнятість і стан здоров'я, часто їздить в обласний центр до дочки. її материнське серце наділене теплом для всіх її дітей порівну.

А Оксана за маминою командою вже вишиває рушники — дасть Бог, то й сватачі до Галинки завітають. І як не прийдуть, коли гарна, справедлива, розумна! "Як сама приїде з Ужгорода, то до півночі говоримо, - ділиться Ганна Михайлівна. — Їй цікаво все знати — як у науці, так і в житті".

Ганна Бобонич, виявляється, і сама зазнала гіркоту біди і благодать добра. Ласку батька, який не повернувся живим з війни, замінив вітчим. Любов і добро з покоління в покоління передаються.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати