На Радванці живуть близько п'яти тисяч циган. У будень на вул. Богатирській людно.
Клара запрошує до двокімнатного будинку. Тут ночують 20 людей.
— Ми з чоловіком Іваном, 10 наших дітей, зяті й невістки, внуки, — лічить на пальцях.
Заводить до кімнати, де стоять два великі дивани, у кутку лежить рулон поролону.
— Син Йосип два роки на землі спить, — показує на 13-річного хлопця, що сидить на ліжку. — Розгортаємо йому кожний вечір поролон, застеляємо. А на постелі по троє-четверо тіснимося. То добре й так, що батько чоловіка лишив нам цю хату.
Каже, раніше родина мешкала у невеликій квартирі на просп. Свободи. Через борги житло продали. У батьківській хаті зробили ремонт.
— Я 10 років не можу роботу собі найти, — розказує Іван Балог, 42 роки. — Раньше робив на вторсир'ї, фасував макулатуру. Потом мене скоротили. Клара у декреті сидить. На дітей получали раньше 2 тисячі 700 гривень. Потом сказали, що то много, й укоротили до 1300. Старший син підробляє — траншеї копає, а невістка дороги підмітає. То на ці гроші й виживаємо. Меншій дочці місяць не можу сапожки купити, бо самі дешеві на базарі 80 гривень стоять.
Іван знімає з шафи старий магнітофон. Каже, дружина знайшла його на смітнику.
— Підійшла до мусорки, а на землі возлі неї магнітофон стоїть, — розповідає Клара. — Принесла додому, включила, а він робить. Продам його за 50 гривень, то хоч на хліб буде. Наших по мусорках много: каждий має свій контейнер. Чекають, коли хтось щось викине. Знайдуть, напрімер, старе радіо, відремонтують і в неділю на свинський базар несуть продавати.
Циган Іван Боднар (посередині) з племінником Іваном (праворуч) тягнуть підводу зі сміттям по вулиці Ужанській в Ужгороді
До кімнати заходить донька Балогів, 18-річна Вероніка. Тримає 2-річного сина.
— Наша Вероніка скоро другого внука народить нам, — усміхається Іван. Показує на округлий доньчин живіт. — Я хотів своїм дітям вищу освіту дати. Усі вчилися у школі, мають атестати. Ходив до управління образованія, просив, щоб дали дітям якісь пільги, щоби в університет поступили. Але там мені лише головами кивали.
Виходимо з Балогами на вулицю. Двоє ромів тягнуть по вул. Ужанській підводу, навантажену сміттям.
— Заробляю як можу, — говорить 23-річний Іван Токар. — На возі збираю по городу мусор і везу на свалку в Барвінок. Маю в день 20–30 гривень. На хліб хватає.
Навпроти на низькій лаві сидить Іван Боднар, 55 років. Затягується цигаркою без фільтру. Тримає двох малих дітей.
— Маю таких дев'ять, а живу он у цій халабуді, — показує на стару напіврозвалену хату. — Жінка Магдалина без роботи, з дітьми сидить. А я сміття збираю по городу.
За рогом у дворі працює пункт прийому скла та пластмаси. Біля целофанових пакетів вовтузиться 17-річний Людвік Каналош.
— Це є мій бізнес, — виймає з пакетів пляшки від горілки. — Наші збирають по мусорках фляшки, зносять мені, а я здаю на тарний склад. За місяць маю чистих 300–400 гривень. Багато наших збирають залізо на вози, здають його на лом. Але то проблематично, бо городська влада заборонила їздити по Ужгороду на підводах, а на метал просять документи.
— Нам би дорогу якусь зробили, — Єва Чурей, 44 роки, розвішує у дворі випраний одяг. — Тут як дощ чи сніг упаде, пройти неможливо. Моя донька Дана в другий клас не пішла, бо я не маю за що купити їй сапожки й куртку.
Сніжана Русин, Gazeta.ua