Земний шлях кожної людини, його початок і кінець відомий одному Богу. Свого батька Антоніна майже не пам'ятає, він загинув у Першу світову. Дитинство і юнацькі роки Антоніни пройшли в сім'ї вітчима Степана – безмежно доброго і щирого чоловіка з містечка Радомишля, який щасливим чином у всьому замінив їй рідного батька.
Коли в базарні дні до їх міста приїжджали возами на торги селяни з навколишніх сіл, вони завжди прагнули зупинитися на постій у Степана: він ніколи не шкодував худобі сіна, соломи, води, гостинно зустрічав приїжджих, кожному міг допомогти і ділом і мудрою порадою. На його похорони без якихось особливих повідомлень зібралися всі, хто його хоч трохи знав, і кожен хотів нести на плечах гріб із покійником на гору за містом, де був цвинтар.
Душевна доброта і порядність вітчима передалися у майбутньому і Антоніні.
Людина живе довго, якщо дотримується Божих заповідей, не розтрачує духовних і фізичних сил на те, щоб творити зло, зависть, мстивість, ганятися за славою і грошима. Ці риси характеру Антоніна також назавжди успадкувала від вітчима Степана.
А життя було складним. В голодному 1933-му справили скромне весілля із земляком – військовим Іваном Бондаренком. Через рік переїхали на його постійне місце служби – на Далекий Схід під Владивостоком. Тут незабаром народилася їхня первісточка – донька Майя.
На початку червня 1941- го року Бондаренки всієї сім'єю приїхали у відпустку в рідні місця на Житомирщину, в Радомишль. Антоніна Федорівна на той час була знову вагітною – от-от мала народити другу дитинку. Тут їх і застала страшна звістка про початок війни, про напад на Радянський Союз гітлерівської Німеччини. Відпускний офіцер Іван Данилович Бондаренко наступного дня уже був по дорозі на фронт. Страхіття перших днів війни, фізичне і нервове перенапруження стали причиною того, що через два тижні у Антоніни несподівано перервалася вагітність. Жінка, рятуючи власне і маленької донечки життя (вагітну дружину батькового брата-військовослужбовця, фашисти по-звірячому розстріляли), переховувалася у підвалах, а згодом у віддаленому хуторі, де й дочекалася визволення.
А Іван Бондаренко фронтовими дорогами, маючи поранення і контузії, пройшов від Сталінграда до Златої Праги, де й зустрів День Перемоги. Того ж 1945-го відшукав дружину з донькою і наприкінці наступного року з поповнею сім'єю (у них народився син Олександр) назавжди "прописався" у закарпатському Мукачеві, де на той час дислокувалася військова частина, у якій він служив. Через певний час демобілізувався у запас у званні майора авіації і аж до виходу на пенсію працював на заводі "Мукачівприлад". Прожив красивих 77 років, відзначивши на завершенні земного життя золоте весілля з улюбленою супутницею Антоніною Федорівною.
А вона продовжує жити й по сьогодні – і за себе, і за нього...
Роками спостерігаю за нашою довгожителькою. До речі, за даними паспортного столу Мукачівського міськвідділу міліції на сьогоднішній день у Мукачеві проживають ще три жінки, вік яких сягнув ста років. Вона змінювалася фізично, але не духовно. Її син Олександр розповідав мені, як у свої 98 років вона у негоду донесла з церкви додому на вулицю Недецеї (колишню Кірова) запалену у храмі у Страсний четвер свічку. Сама – без будь-якої допомоги. А в 99 років прийшла на освячення церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Мукачеві. За два тижні до свого вікового ювілею прийшла у кафедральний собор на церемонію вінчання внука Артема з нареченою Іриною, благословила їх на щасливе сімейне життя. Тут же, напередодні ювілею, прийшла на сповідь, причастилася.
У багатьох з нас напевне виникне запитання: в чому ж таємниця такого дивовижного довголіття? За словами самої Антоніни Федорівни, її дітей Майї й Олександра, невістки Людмили, вони перш за все – у любові до Бога, до ближнього, вміння мати віру і радість до людей. Вона ніколи не впадає у відчай, великий життєлюб, знає, що життя кожної людини у Божих руках і тому не гнітиться думки про смерть. Коли цікавляться її віком і запитують, скільки їй літ , вона з гумором відповідає: "Стільки літ—скільки і зим".
Антоніна Федорівна систематично бувала і буває в Мукачівському православному жіночому монастирі, добре знала його ігумень, багатьох монахинь. Деякі з них радо приходять до неї додому. Був випадок, коли в радянські часи закрили один із закарпатських монастирів, в її сім'ї півроку проживала монахиня Василина. Взагалі любов до ближнього пройшла в неї через все її життя. У перші повоєнні роки Антоніна Федорівна разом з чоловіком взяли в свою сім'ю на виховання від сестер дітей Анатолія і Олександра. А ще, в ті нелегкі часи у мукачівських підвалах важко виживало немало одиноких, напівсиріт, бомжів, психічно хворих людей. Не одного з них Антоніна Федорівна приводила до себе додому, купала, одягала, підгодовувала. І за це завжди відчувала щиру вдячність...
Мамина доброта до людей щасливо передалася її дітям Майї та Олександру, яким вона з чоловіком допомогли здобути вищу освіту, твердо стати на власну життєву дорогу. Донька в 60-ті роки працювала секретарем міськкому комсомолу, а Олександр працював вчителем іноземної мови у мукачівській Пушкінській школі, а також екскурсоводом. Знайомих та друзів було у них багато, і всіх їх радо приймала у бондаренківській домівці Антоніна Федорівна.
Сьогодні в родинному гнізді ювілярки двоє дітей, четверо внуків і стільки ж правнуків. Донька Майя з чоловіком— колишнім військовим проживають у Москві. Сама ж Антоніна Федорівна мешкає у Мукачеві під одним дахом з сином Олександром та невісткою Людмилою, які її щиро люблять, поважають і всіляко розраджують у всіх проблемах похилого віку. Адже для всіх молодших членів родини бабуся Антоніна як і була залишається бути взірцем, еталоном сімейного життя, порядності. Вона дуже турботлива ,але водночас і вимоглива. "Я мама, мене треба слухати!"-звично говорить вона. А діти стверджують: "Мама для нас- закон!" Коли Олександр виходить з дому, Антоніна Федорівна ще й тепер турботливо любить перевірити, чи не забув покласти до кишені носовичка, чи не помялася на ньому сорочка, чи пасує до неї краватка, а взимку, чи закутав шию шарфом...
Антоніна Федорівна завжди була і є жінкою мудрою і розумною, хоча мала практично тільки чотири класи приходської школи. Глибина її життєвої мудрості проявлялася у всьому: у ставленні до життя в суспільстві, у стосунках з людьми та рідними у сім'ї. А часи були різні: важкі й напівголодні 30-ті роки , служба на Далекому Сході, жорстока війна, післявоєнні роки відбудови ... Однак за все своє сторічне життя вона ні з ким не сварилася, не підвищувала на когось голос, не говорила лайливих слів і вимагала такого ж і від рідних. І хоча їй зараз фізично важкувато, не той уже слух та й розмовляти не легке вона має життєрадісні очі світлий розум, нікому із рідних не додає турбот по догляду з собою.
Не можна сказати, що вона ніколи не хворіла. Були, звичайно, й хвороби, коли здавалося немає ніяких сил їх збороти, але сила духа і вірний ангел-хранитель завжди долали недугу повертали її до активного життя. Ніколи не зловживає і не п'є не перевантажує себе харчуванням. Вживає здебільшого звичайнісінькі домашні страви, а особливо любить фрукти з сімейної дачі.
Був у житті Антоніни Федорівни один цікавий і незабутній для неї випадок. Одного разу в центрі міста сиділа за звичкою на лавиці. Аж тут підходять до неї кілька чоловіків, з великого гурту тих, що проходили поряд, і один з них дарує їй розкішний букет яскравих квітів. Вона здивовано і дещо збентежено взяла той букет, ґречно подякувала. А коли чоловіки трохи віддалилися, хтось повідомив їй: букет вручив сам президент України Л.Д.Кучма, який того дня з візитом перебував у Мукачеві. Наступного ранку старенька віднесла ті квіти до церкви...
Довголіття людини - це дар Божий. І хоча з часом фізичні сили залишають кожного з нас, але не можна забрати ту духовну силу, яку виробила і нагромадила у собі людина впродовж свого життя. Антоніна Федорівна Бондаренко – взірець творчого довголіття, прожитого чесно – у щоденній праці і благодійних справах, з Богом і в молитві до Нього... Нехай Бог і надалі, дорога ювілярко, благословляє Ваш кожен день життя, а Божа Мати своїм омофором покриває Вас від життєвих негараздів.
Іван Фозекош