Тобто я на власній шкурі відчув, що таке німецькі пунктуальність і дисципліна. Трамваї, поїзди в Дюссельдорфі ходили, як кажуть росіяни, тютєлька в тютєльку. Тоді я повернувся з Німеччини ревним прихильником точності й порядку. Пізніше довідався, що в італійців спізнення на годину може бути чи не нормою, натомість в американців проявом увічливості вважається прихід на зустріч на п'ять і навіть на п'ятнадцять хвилин раніше. Ні там, ні там не був, тому доказів не маю. Ні, навпаки, – маю спростування і власне протилежне спостереження. Колишня однокурсниця десять років живе в Римі і стверджує, що загалом італійці пунктуальні. Рік тому на зустріч у готель "Атлант" із відомим американським професором я випадково прийшов на хвилин п'ятнадцять раніше. Так само випадково потрапив йому на очі. "Вибачте, ми домовлялися зустрітися о 14-ій", – упевнено зауважив науковець. І я мусив чекати.
Та Бог із тим, у кого як, а в нас своя голова на плечах. Трохи хибашна, але нічого не вдієш. Складається враження, що для наших майстрів – сантехніків, електриків, будівельників, коминашів – час не грає жодної ролі. Для левової частки пообіцяти прийти о 9-ій ранку, а з'явитися чи об 11-ій, чи після обіду, а то й перекласти зустріч – що плюнути. Завжди якась причина заважає. Врешті, ти просто почуваєшся дурнем коло цієї особливої касти! Щоправда, дивуватися нічому, адже й Віктор Ющенко славився своїми спізненнями. Уперше в мене мимохіть (!) закрався сумнів щодо його спроможності навести лад у державі в травні 2002-го. Тоді на площі Театральній екс-прем'єра дві з гаком години чекали кілька тисяч прихильників, однодумців, фанатів. Спочатку гадалося, ніби щось трапилося, але згодом натовпом прокотилося шанобливе й водночас дратівливе (!), мовляв, він гостює в письменника Чендея і художника Микити. Незабаром же нарід уторопав, що спізнюватися на зустрічі для третього Президента – річ звична й банальна. Хтось влучно й дотепно узагальнив: спізнюється Президент – спізнюється вся Україна (мабуть, доречно тут додати, що, попри все, цьогоріч у лютому я голосував за інтелектуала).
Кожній культурі, як відомо, притаманне своє сприймання й використання часу. Знову-таки глибоко не сприймаю нашу примітивну звичку запізнюватися на дні народження, гостини. Лише в незібраної, неакуратної нації – нації, яка не знає, чим зайнятися, може превалювати погляд: "якщо господар запросив на шосту вечора, то треба прийти на півгодини пізніше чи на сьому". Продовжу, мовити б, гіперболізуючи, масштабніше: лише в недорозвиненій, слабодухій країні – країні, де нема бережливого ставлення до часу, нагальні реформи постійно перекладають на "потім", марно сподіваючись на диво. Результат наяву: чи не всюди плентаємося в хвості, здаємо і без того слабкі позиції.
Одне слово, ніколи не дозволяю собі спізнюватися й не терплю, інколи навіть гидую, коли хтось спізнюється. Що ж, на десерт залишається закликати непунктуальних стати пунктуальними. Є сотні простющих способів цього навчитися. Тим паче бути точним – це не лише одна з візиток порядності й вихованості людини, це – вигідно. Морально, фінансово і ще бозна-як.
Михайло Мейсарош, "Старий Замок "Паланок"