Закарпаття: Село Нижнє Солотвино нагадує Хобітон із кінотрилогії "Володар перснів"

Село на Ужгородщині справді нагадує Хобітон – тут також всі пагорби вкриті великими нірками. Щоправда це не оселі, а вирізані в камені пивниці, де зберігаються різноманітні продукти.

Кількість підвалів у селі вражає. Хто був там, не міг не помітити ряди загратованих входів, що тягнуться під пагорбами. Переважна більшість із них відносно маленькі, які використовуються людьми у власних потребах, однак є й справжні гіганти. Але звідки пішла традиція «лупати скалу» для підвалів, а не робити льох під власним будинком, місцеві мешканці не відають.

«Підвал маленький – всього 17 метрів»

«Та я знаю, хто у нас почав ті підвали робити? – дивується такому запитанню нижньосолотвинець Михайло Анталовцій. – Казав колись мій батько, що ще коли турки були на Закарпатті, то вирубували їх. Та й що там такого особливого? У мене підвал маленький зовсім, не те що деякі – всього 17 метрів». Подивувавшись з такої «мініатюрності» пивниці, питаю: «Як же ви зуміли вирубати в камені такий довгий льох?» Каже пан Михайло, що збиралися хлопці, брали чекани, випивали вина, якого було в достатній кількості, та й бралися за роботу. Важко, звісно, але що робити, коли бурильними інструментами виходило занадто дорого. «Хоча підвал, який маю я, перейшов мені у спадок від батька. – Уточнює пан Михайло. – Хтозна, скільки років має. Може з 200. Мені ж уже 82…»
73-річний Іван Іванович Кухтанич пам’ятає про походження нижньосолотвинських льохів більше – його батько свого часу працював на виноградниках, що належали угорським багатіям.

Звісно не факт, що саме мадяри почали будувати ці пивниці. Найімовірніше, з’явилися вони тоді, коли тут з’явилися виноградники, а, за легендами, першими посадили їх на Закарпатті тамплієри… Та як би не було, бурхливо розвиватися виноробство тут (не лише в Нижньому Солотвині, а й у сусідніх селах) розпочалося за мадярів. Іван Іванович розповідає, що батько його працював на угорських магнатів Турянських (хоча, судячи по прізвищу, це були такі собі угорці), які мали десь 25 га виноградників. Основний маєток вони мали в Угорському Кішварді, а до села навідувалися періодично.
Робота полонених італійців

Створювали ті виноградники італійці, що потрапили в полон до Австро-Угорщини під час Першої світової війни. Полонені тоді працювали по всій імперії – уряд віддавав їх, як дармову робочу силу. Занесла апенінців непроста доля й на Закарпаття. Тут полонені жили й працювали кілька років – висадили європейські сорти винограду, збудували боргаз (винний дім) та будинок для вельможної сім’ї просто серед виноградників і кам’яну дорогу, залишки якої залишилися й донині, що вела до, напевно, найбільшої пивниці в селі – тих таки Турянських. Для будівництва вони розробили два кар’єри високо на пагорбі – бані, а звозили камінь до села на вагонетках.

Пан Кухтанич згадує, що італійці були дуже вправними майстрами. По завершенні війни частина з них повернулася на Батьківщину, а дехто встиг обжитися та завести сім’ї тут, тому лишився. Дотепер в Ужгороді живуть нащадки італійського майстра, котрий свого часу будував для батька мого співрозмовника хату. Іван Іванович каже, що будинок італієць зробив на совість – дотепер стоїть практично не поруйнований часом.

Що ж до Турянських, то вони й надалі приїжджали до Нижнього Солотвина (чи Нижньої Солотвини, як говорять місцеві жителі), займалися виноробством. Тільки працювали там уже не полонені, а місцеві мешканці. Виноград на пагорбах був якісний – село знаходиться на південному боці гори, тому плоди завжди були дуже солодкими – від соку аж пальці злипалися. Цукру ж тоді до напою ніхто не додавав – він був занадто дорогим. Простому селянинові за тодішніми цінами на один кг цукру довелося б працювати цілий день – причому не 8 годин, а 12-13 – поки не темніло. А в угорських власників виноградників доля видалася сумною. Помер глава сім’ї. Потім загинув один син – пішов на полювання, де сильно змок. Матері не зізнався, боячись покарання, тому запустив свою хворобу, отримав пневмонію, від якої і згинув. Другий син розбився, катаючись на мотоциклі…

У війну підвали служили ще й катакомбами

Тож залишилися на згадку від них найбільший у селі винний підвал, маєток, що й дотепер практично недоторканний стоїть на пагорбі (кажуть, нині він належить Ужгородському університету) та ще купу листів. Іван Іванович розповідає, що в дитинстві дуже любив в них ритися, годинами просиджуючи на горищі. З винного дому не залишилося й сліду, як і з виноградників. На їхньому місці тепер стоїть чимало дачних будиночків.

З приходом радянської влади великі підвали не залишилися без роботи. Щоправда використовувалися здебільшого не для зберігання вина, а різноманітних інших продуктів. Хоча виноград у селі вирощували й надалі (в менших об’ємах, щоправда), але переробляли його в сусідньому Середньому. Нині вхід до пивниці Турянських замурований. Кажуть, його чи то орендували чи викупили власники нових санаторіїв, що будуються на території Солотвина, аби зберігати там продукти – зробити собі такий велетенський холодильник. А замурували його тимчасово, аби ніхто не лазив. Другий за величиною підвал був збудований раніше і належав Римо-католицькій церкві, яка також займалася виноробством.

Та великі пивниці це одне, але ж чи не кожен житель села має свій власний підвальчик. На одному з пагорбів у Солотвині такі «нірки» йдуть у два ряди. Таку їхню популярність Іван Кухтанич пояснює тим, що по-перше їх відносно легко копати – основна порода в пагорбах – молодий вапняк. Хоча як сказати – легко. На один підвал у майстра (у Солотвині та навколишніх селах працювали спеціальні люди, що займалися підвалами – як ковалі, теслі і т. ін.) могло піти кілька місяців. По-друге, ці «печерки» – ідеальні для зберігання вина, бо мають стійку температуру та другого хлібу Закарпатців – картоплі. «Вона в ті роки добре родила. – згадує співрозмовник. – Колорадських жуків не було ж. Тому на картоплі люди жили самі, ростили своїх дітей, годували свиней». Хліба було мало, на всю зиму не вистачало, тому жили на картоплі. Так само й нині люди зберігають у своїх підвалах вино, картоплю та інші важливі продукти.
А свого часу ці пивниці послужили людям ще й катакомбами. Під час війни над селом в бік Угорщини пролітали важкі радянські бомбардувальники і під час цих перельотів люди ховалися у підвалах, боячись, що скинуть бомби й на їхнє село. Такого, на щастя не трапилося, але одного разу угорські солдати повпивалися вина й надумали обстріляти з кулеметів літаки, що вже поверталися з боку Угорщини. Ті такого жарту не зрозуміли, розвернулися й скинули над селом «свічки Сталіна» – так угорці називали спеціальні снаряди, що вибухали у повітрі, освітлюючи територію. На щастя, сім’я Кухтанича якраз того вечора у пивниці не ховалася.

Принада для туристів?

Словом, користуються своїми пивницями солотвинці й понині. Хоча великих підвалів після війни вже ніхто не робив, але приватні, для власних потреб, пивниці продовжують копати. Вони розтягуються разом із селом. Пивниця Івана Івановича, зроблена десь на початку XX століття, дісталася йому в спадок від батька, вона відносно невелика – близько 10 метрів, хоча каже, що цілком вистачає. Дехто в селі, сподіваючись на приїзд до села туристів, що відпочиватимуть у санаторіях, викуповує пивниці побільше, аби переобладнати їх на розважальні заклади. А скільки цих пивниць у селі всього – сказати важко. Напевно, понад 200. Хтозна, може й дійсно колись вони перетворяться на «фішку» для туристів. Наразі ж залишаються природними холодильниками для нижньосолотвинців.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати