Серед головних здобутків ювілею – впорядкована нарешті могила січовиків на Замковій горі, подальше удосконалення меморіалу "Красне поле", встановлення меморіальних таблиць у Хусті Роману Шухевичу та Олегу Ольжичу, вихід у світ ювілейних монет, двох документальних фільмів закарпатського обласного телебачення, вистави "Судний день" Закарпатського обласного музично-драматичного театру, документально-історичного детективу Сергія Федаки "Карпатський кросворд", збірника публікацій журналу "Пробоєм" та збірника документів про Карпатську Україну обласного архіву. Оце за великим рахунком – і все.
Не густо, якщо врахувати, що Карпатська Україна – ключова подія історії Закарпаття ХХ століття, а її вшанування уперше відбувалося на державному рівні. На жаль, на 70-річчя Карпатської України не виросли на Закарпатті пам’ятники її діячам, не названо їхніми іменами вулиці чи школи, не стала вона темою №1 і в загальноукраїнській пресі чи на телебаченні. Ужгород і Мукачево не використало шансу увіковічнити славний ювілей і в двох найбільших містах Закарпаття.
Чи не останнім відголоском близького завершення року Карпатської України стало відкриття у селі Порошкові меморіальної дошки Августину Штефану, міністру шкільництва та культів автономного уряду, голові Сойму, якому складав присягу Президент Августин Волошин.
У цьому найбільшому селі Перечинщини довгі роки був парохом відомий закарпатський будитель, греко-католицький священик Євген Фенцик. Саме йому стоїть пам’ятник навпроти філармонії в Ужгороді. Видавець чи не останнього українського часопису "Листок" в епоху найглухішої мадяризації, він був дідом Августина Штефана. Донька Ольга з чоловіком Омеляном певний час жили у батьків. Тут і народився маленькій Густі, який став одним із найвідоміших закарпатських діячів першої половини ХХ століття.
Його батько – Омелян Штефан теж був греко-католицьким священиком і засновником першого осередку "Просвіти" на Закарпатті – ще у 1896 році у Скотарському. Так що виростав хлопець у родині з великими національними традиціями. Здобув прекрасну освіту -- закінчив Берегівську гімназію, Ужгородську духовну семінарію і філософський факультет Будапештського університету.
Довгі роки очолював Мукачівську торгівельну академію, яка стала справжньою кузнею українських патріотів. Редагував газету "Учительський голос". Був співавтором "Граматики української мови". Недарма в уряді Волошина саме йому довірили посаду міністра культів, шкільництва і народної освіти. Після розгрому Карпатської України виїхав за кордон. П’ять років був директором української гімназії у Празі.
Згодом емігрував у США, де викладав українську мову в Українському католицькому інституті у Стамфорді. Автор багатьох публікацій з історії Закарпаття 20-30-х років. Написав два томи споминів і помер на 94-му році життя – у 1986 році.
Нині ця постать тільки повертається до нас. На відкриття меморіальної дошки приїхали голова Перечинської райдержадміністрації Михайло Данча, голова Перечинської райради Петро Грицик, до речі, уродженець Порошкова, депутат обласної ради Андрій Сербайло. Освячував пам’ятну дошку владика Мілан, Апостольський адміністратор Мукачівської греко-католицької єпархії, віддаючи шану славному роду видатного просвітянина, в якому було чимало священиків.
До речі, меморіальна дошка була поставлена з ініціативи вчителя історії Івана Готри, депутата районної ради. Саме він "пробивав" цю ідею на всіх рівнях і загітував колег по фракції БЮТу підтримати ініціативу фінансово. Так що цей благородний вчинок на пошану Карпатської України та її діячів відбувся чисто з громадської ініціативи, а не державної.
Після молебня за Августина Штефана, який з владикою Міланом відслужили двоє греко-католицьких священиків з Порошкова та Тур’я Ремет, учні прочитали вірші закарпатських поетів про Карпатську Україну. А "золотий голос Закарпаття", 11-річна порошківка Даринка Степанюк заспівала чудову народну пісню.
Наприкінці урочистостей оплесками було сприйнято ініціативу присвоїти Порошківській середній школі ім’я Августина Штефана. Присутня керівники районної влади пообіцяла цю ідею підтримати.