Закарпатка Ніна Бечук прожила 17 років на засланні в Сибіру

У кожному таборі було по 70–80 відсотків українців. На сьогодні жити лишилися одиниці. Ми зустрілися зі свідком тих далеких часів – 84-річною Ніною Бечук із Великого Бичкова Рахівського району, яка погодилася розповісти про пережите її родиною. Нині Ніна Дмитрівна готує до друку книгу про своє життя.

– Наші нащадки повинні знати про всі безчестя радянської системи. Ми, свідки, маємо розповісти й написати, як невинні люди ставали жертвами політичних репресій імперії, – жінка показує архівні фото з часів заслання та з відомими політиками України – Вік­тором Ющенком, Левком Лук’яненком, В’ячеславом Чорноволом.

Наголошує, що ці люди створювали незалежну суверенну Україну, тому їхні фото будуть вміщені в книзі. На одному зі знімків Ніна Бечук отримує Орден княгині Ольги ІІІ ступеня з рук Президента України Віктора Ющенка. Ця подія відбулася напередодні 15-ої річниці Незалежності України у столичному Маріїнському палаці.

Ніна Чудінова народилася 1925 р. у с. Перемилівка Млинського р-ну на Волині неподалік польсько-радянського кордону в сім’ї офіцера царської армії Дмитра Чудінова та української селянки Степаніди Кондратюк. 1932-го помер батько, залишивши напівсиротами трьох дітей.

– 17 вересня 1939-го року на західноукраїнські землі прийшла Червона армія – визволяти нас від поляків. Ми раділи радянським братам. Я побігла по квіти й вітала ними солдатів, а старша на п’ять років сестра Олександра – хлібом і сіллю. Того ж таки дня "визволителі" стали забирати в селян коней і корів, людей називали куркулями. І ми зрозуміли, що нас не визволяти прийшли від поляків, а загарбати. Тієї ж осені сестра пішла вчитися до медучилища, а брат Юрко – до Дубнівської гімназії. Що два тижні приїжджав додому на велосипеді по продукти. У 40-му більше місяця не з’являвся. Мама занепокоїлася. Отож запряг­ла ко­ня й поїхала до Дубна. Зайшла в шкільний гуртожиток. Коли спитала про сина, то учні наче перелякалися чогось. Один хлопець відкликав маму і сказав: "Хлопців забрали вночі". Через два місяці до нас додому прийшли енкаведисти, все в хаті перетрусили. Допитували маму: "Де твій син?" Упродовж року так було кілька разів. За місяць перед війною, 22 травня 1941-го, вони прийшли знову. Вночі. І сказали нам із мамою стати до стінки. Один зачитав наказ, що нас засуджено за 54-ою статтею КК УРСР, тобто за політичний злочин із висилкою в Сибір на 25 років. Маму – за сина, а мене – за брата. Хоча більше року ми його не бачили й не знали, де він і що з ним. До того Юрій грав у драматичному гуртку "Просвіти", гарно малював. Мені не було ще й 16-ти. Дали 15 хвилин зібратися. Дозволили взяти тільки конче потрібні речі. Візники були з сусіднього села. Один давав мамі торбину з борошном, а енкаведист, як побачив, то вихопив у нього цю муку. Та коли той відвернувся, візник все ж непомітно поклав нам торбинку до воза, – розповідає жінка.

Шість сімей із Перемилівки чекісти повезли до залізничної станції Олика. Там чекав товарняк із 40 вагонами. До кожного загнали по 60 осіб, зібраних на Волині. До Сибіру везли цілий місяць, на нарах. Від голоду, холоду та хвороб люди вмирали. Трупи з вагонів просто викидали. В Омську в’язнів погнали до села, що було з самих землянок. До кожної вселили по 2–3 сім’ї. Жінок відправили на роботу в поле, а молодих – косити траву на мочарі. Через два тижні роботи в болоті все тіло Ніни було в чиряках. Від болю не могла спати. Працювала по 12 годин. Ще не одужала, а дали доїти 16 корів. Наглядачі пильнували, аби доярки не відпили бодай ковток молока.

Із тієї білої муки її мама пекла коржики. Якось до Ніни підійшов старший місцевий чоловік, відкликав убік: "Скажи матери, когда будет печь лепешки, пусть закроет окна, а то Коленька, мой внучек, и пионеры подглядывают и говорят: "Дед, эта хохлушка – колдунья, она из снега лепешки печет. Они не знают, что такое сахар и белая мука".

Навесні Ніну з мамою перевезли далі на північ – у місто Салехард. Там вони будували бараки для політв’язнів. За неповний рік із 370 етапованих залишилося 62. Інші повимирали від цинги, бронхіту, сипного тифу.

1944-го в ГУЛАГу організували курси медсестер, дівчат готували для фронту. Взяли й Ніну, бо мала російське прізвище – Чудінова. Через три дні після складених екзаменів закінчилася війна, тож і надалі працювала на будівництві. Вийшла заміж за політв’язня Олексія, народила дочку Емілію. Та через два роки розійшлися. За 17 років на Півночі минули її найкращі роки. Там втратила здоров’я: бачила тільки на 50 відсотків. Та найстрашніші спогади з того часу: бачити, як розстрілюють невинних людей.

1956-го з комендатури її відпустили в Молдовію. Там можна було підлікуватися й поліпшити зір. У поїзді познайомилася із закарпатцями, які їхали в Комі АРСР на лісові роботи. Один із них, Іван, пригостив червоними пахучими йонотанками. Обмінялися адресами, листувалися. Після звільнення Ніна з мамою та Емілією на запрошення Івана Бечука поїхали до Великого Бичкова. Пропрацювала 24 роки медсестрою у місцевому дитсадку. Від Івана народила сина Петра. Нінину дочку Емілію чоловік полюбив як рідну.

– Бог дав мені прекрасного чоловіка. Ми з ним розумілися. Він підтримував мене у всьому. Разом брали участь у різних культурно-просвітницьких і суспільно-політичних заходах, Шевченківських вечорах, Днях матері, ходили колядувати, членами Руху стали ще 1989 року. Виготовили і встановили пам’ятний хрест на місці загибелі від куль МГБ членкині ОУН учительки Олени Коперльос. Чотири роки тому помер Іван. А через рік не стало 52-річної Емілії – мала рак молочної залози, – Ніна Дмитрівна поправляє на голові чорну хустку й підтирає змокрілі від сліз очі. Виймає з сумки копії документів про виселення й реабілітацію. Додає: – Лише смерть вождя всєх врємйон і народов прискорила наше звільнення з концтабору. Однак мене реабілітували аж у часи незалежності України.

До речі, саме Ніна Бечук відродила на Рахівщині святкування Дня матері, який в Україні відзначають у другу неділю травня. Щороку бере участь у заходах на Красному полі під Хустом, організовує вечори памяті героїв, розстріляних у Бабиному яру 1942 року. А ще Ніна Дмитрівна багато років опікується пацієнтами соціального будинку престарілих у Ясіня. Возить їм фрукти, сушениці, одяг. Зверталася до обласної і районної влади, аби такий будинок відкрили у Великому Бичкові.

Теги: Великий Бичків, ГУЛАГ, Сибір, табори, заслання, Ніна Бечук, в’язні, життя

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати