Василина Марко (м.Ужгород): "Інвалід потребує не тільки пакунка, але й просто доброго слова..."

— Василино Михайлівно, в останні рік-два багато говорять про подолання бар'єрів, створення зручностей для людей з обмеженими фізичними можливостями. Хіба раніше ця тема не була такою актуальною? — Актуальною вона була завжди, просто все робилося поетапно. Почалося все в 1992 році, коли ми організували товариство інвалідів "Оптиміст" і заявили, що люди з обмеженими фізичними можливостями мають таке ж право на життя, як і всі інші громадяни нашої держави. У середині 90-х років з інвалідом на візку Іваном Дідиком ми відбули до США, де побачили, як живуть такі люди. Тоді ми вирішили, що і в нас треба щось міняти. У 1999 році був відкритий Центр реабілітації для дітей-інвалідів "Оптиміст", який згодом перейменували на "Дорогу життя". У грудні 2001 року відкрито Центр реабілітації для молоді "Вибір", де ми знову заявили, що маємо право на освіту, роботу, незалежне життя. А через два роки вперше був створений проект "Безбар'єрний Ужгород". Ми показали, що суспільству необхідно міняти своє ставлення до цієї проблеми. Адже якщо людина на візку не може вийти зі свого будинку, сісти у маршрутку, потрапити на пошту, в школу, то це значить, що порушуються її конституційні права. Тому відбувалися такі акції, коли діти на візках проводили день-два у середовищі здорових ровесників. Цей захід дав хороший результат. У кінці 2007 року Президент Віктор Ющенко провів нараду, на якій ішлося про доступність інвалідів до громадських місць, а вже в лютому 2008-го був створений проект "Безбар'єрне Закарпаття". Саме з цього часу почалися позитивні зрушення. Відтак із Олександром Суханом ми цілий рік моніторили область.

— Яке враження склалося у вас після побаченого?

— Перша думка, що багато чого робилося тільки, як кажуть, для "галочки". Адже зразу після виходу в світ указу Президента щодо подолання бар'єрів, до всіх будівель були масово прилаштовані так звані "швелери". Ці колії в більшості не розраховані на візок, бо під час їхнього встановлення не витримувалися жодні будівельні норми. Тому згодом навіть сам Президент назвав таку діяльність для "галочки" — пандусоманією. Хороші враження склалися від міста Хуст та Хустського району - там справді видно позитивні -зміни. А чому так? Та тому, що люди, які це робили, поставилися до справи з душею.

У цілому в області позитивні зрушення є, але проблема як така не зникла. Адже одні пандуси не вирішують тої проблеми, потрібно дотримуватися й інших норм. Наприклад, треба облашту-вати прилеглу територію, якою б безперешкодно людина на візку могла пересуватися, стоянку для авто, доступ до вбиральні, доступ на другий-третій поверх державної установи. Адже часто буває, що пандус є тільки на східцях, котрі ведуть на перший поверх, а далі потрапити - зась. Або такий випадок: людина на візку підійшла до священика з питанням, чому біля храму немає пандуса, щоб потрапити всередину. На що той відповів: "А інваліди в церкву не ходять". Чому й досі існує такий стереотип? А в цілому, щоб досягти безбар'єрності, потрібно подолати не тільки архітектурний, але й географічний та психологічний бар'єри.

— Чи відчуваєте підтримку з боку влади?

— Ви знаєте, що підтримка з боку обласної влади — велика. Губернатор постійно проводить наради з приводу подолання бар'єрів, вислуховує звіти, аналізує, контролює. Торік з допомогою влади, зокрема облдержадміністрації та депутатського корпусу, наш Центр реабілітації придбав автомобіль, якому, без перебільшення, немає ціни. Адже тепер можемо спокійно їздити по районах.

А нещодавно в Хусті відбувся семінар для чиновників на тему "Рівень доступності визначає рівень можливостей інвалідів". Тож представник Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні Сергій Решетов був приємно здивований тим рівнем, на якому він проходив. Передусім це стосувалося приміщення, де відбувався захід. Крім того, в цьому році обласна влада виділила нам кошти, які спрямуємо на закупівлю бензину для поїздок по області, на відрядження, на канцелярське приладдя. Тобто з обласною владою у нас чудове порозуміння. І приємно, що до нас дослухаються.

— Кажете про семінар для чиновників. Хіба вони потребують навчання?

— Про архітектурні норми доступності вони можуть дізнатися і з посібників, а от наше завдання полягало в тому, щоб детальніше пояснити їм, розповісти, наскільки актуальна ця проблема. Спочатку чиновники не розуміли, для чого їм це. Питають: "Навіщо у школі пандус, якщо в ній не вчаться діти-інваліди?". Ми пояснюємо в такому випадку: "Сьогодні не вчаться, але ж завтра можуть вчитися". Тобто, ми виховували таким чином добру волю чиновників, архітекторів, будівельників і самих інвалідів, які мають довести свої вимоги, вміти активно їх відстоювати, бо, як свідчить практика, проблема часто не в капіталовкладеннях, а в нерозумінні труднощів, з якими стикається людина на візку, коли хоче просто вийти в місто, хоче навчатися, хоче працювати. Такий стан слід докорінно міняти, щоб на ділі зрівняти права і можливості людей у візку і їх здорових ровесників.

— Що, на ваш погляд, треба зробити, щоб донести до суспільства необхідність подолання бар'єрів?

—  Наше завдання полягає в тому, щоб зактивізувати свідомість суспільства у плані створення доступності для людей з обмеженими фізичними можливостями, А також, щоб донести до них ту істину, що такі люди потребують уваги не тільки в грудні - на День інваліда, коли до них приходять із пакунками. Адже інколи вони потребують просто доброго слова, співчуття, поради. Бо не все вимірюється грошима. Я згодна, що це складно, але це треба робити. Тож сподіваємося, що у 2012 році, доки діє Програма безбар'єрності, ми радітимемо тільки позитивним плодам нашої діяльності.

Теги: Ужгород, інваліди, люди з обмеженими фізичними можливостями, реабілітація, Василина Марко, Олександр Сухан

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати