Закарпатське заробітчанство: "Усі гроші, што маву — дітям..."

"ВІЧНО ПОКИНУТІ МАЛЮКИ..."

Соціальне сирітство — це коли юридично батьки є, а фактично їх нема, це діти, яким держава нічого не винна саме тому, що винні батьки, це діти, які не отримують допомоги, але потребують її понад усе. Соціальне сирітство — поширений і найкоротший шлях до нещастя, наркотиків, вулиці, тюрми. Соціальне сирітство — це ганьба татові, мамі й державі. На сьогодні синонім терміну "соціальне сирітство" — "євросирітство". Так, діти трудових мігрантів — це власне оті євросироти. Їхні батьки виїхали за кордон, у Європу на заробітки, а дітьми нібито мають займатися дідусі, тітки, дядьки чи хтось там іще.
Скільки ж таких дітей у нашій країні — невідомо. Реальної статистики стосовно наших заробітчан не ведуть ні держава, ні церква, ні поодинокі громадські організації. Єдиним джерелом офіційної інформації можуть слугувати хіба що обласні управління освіти, але й там повних і достовірних даних не знайти — не всі діти розповідають про своїх батьків, як і те, що не всі вони ходять до школи. Як і діти вулиць, так і діти трудових мігрантів — це, по суті, соціальна міна сповільненої дії.
За грубими підрахунками діти трудових мігрантів становлять близько третини всіх дітей окремих районів Закарпаття, як-от Іршавського,Тячівського, Хустського та інших (не враховуючи тих, хто вийшов із підліткового віку й сьогодні має по 25 років). Це діти, які виросли переважно в матеріальному достатку, але без уваги мами чи батька або й обох батьків одночасно. Але ці роки без батьків і водночас із ними приглушили повноту сімейного життя родини. Та батьківську любов не замінить ніхто і ніщо.
Коли батьки їдуть, діти довго й болісно вчаться жити самостійно. Багато хто з них надміру швидко дорослішає або навпаки — закривається від світу, залишаючись усередині "вічно покинутим малюком".

"СЛАВА БОГУ, ГРОШІ В НАС Є..."

Останнім часом у суспільстві побутує думка, що заробітчанство породжує в Україні новий соціальний "клас" нероб. І це лише один із його страшних наслідків. Батьки на заробітках за кордоном уже п’ять, десять, дванадцять років. Для багатьох дорослих дітей — це можливість платити за навчання у виші, купити автомобіль, житло.

"Добре, шо нянько робить у Португалії. За вті гроші, што він заробить, я ся учу на юридичному, а там треба немало долярів...", — каже Василь Копин (19 років).

Та є й такі, для яких це означає можливість не робити нічого. Просто бути постійним користувачем Western Union.

"Нашто мені йти на заробітки авать учитися? З учоби і так ниякого толку ниє, бо ниє роботи. А мені заробляти не мусай. Слава Богу, гроші в нас є, а всіх їх і так не заробиш, мені доста і тих, што ми жене нянько", — ділиться сво­їми роздумами Володимир Станинець (17 років).

Коли батьки від’їжджали, в сім’ї була фінансова скрута, до того ж нуль шансів влаштуватися на пристойну роботу. Вісім років тому в усіх у головах сиділа страшна думка: "Роботи для молоді немає! Вчися чи не вчися — перспективи жодної. Хіба торгувати на базарі". Про це говорили постійно: мами і бабці, сама молодь. Це, мабуть, відклалося у свідомості трудових мігрантів — в Україні застій і безвихідь, сподіватися на цю країну не варто. Але що дорожче для українців, ніж сім’я, ніж свої діти? Заради них їхали й далі їдуть на чужину. Як же не висилати своїм діткам гроші, якщо вони там, в Україні, ледве-ледве зводять кінці з кінцями?

"Я роблю заради своїх діти. Усі гроші, што маву — їм. Каждий місяць жену домі по 300—400 доларів, оби годні собі купити всьо, што треба, оби были не гірші за других", — розповідає Василь Чоповдя. "Для мене моя сім’я, мої діти — всьо, а тому што заробляву — жену їм, оби ни в чому собі не удказували, — каже Іванна Лева. — Доста я жила так-сяк собі. А мої діти най мавуть усьо, што хочуть! Я заради них роблю і живу!"

Тим часом багато покинутих лишень на себе молодих людей обмежуються тим, що їм капає від добрих батьків із-за кордону. Хтось став "домосиднем" ще тоді, коли роботи не було. Потім робота була, але "невдячна". Згодом звиклося жити без роботи.
Буває й по-іншому: мамині-татові закордони витворюють надзвичайно високу планку соціальних вимог у своїх чад, які суттєво збільшують ризик бути нереалізованим.

"Мої не живуть разом іщи удтовди, коли ми было 12. Типирь отиць робить у Москві, а мамка в Німеччині. Сами’м поступив на юридичний факультет, кінчивим, а дале... — найти роботу тяжко. Не буду я йти за 150 баксів протирати штани, йсе не для юриста. Мусивим чекати півроку, докіть не найшлася робота в туристичному агентстві. Сперву всьо было добре. Айбо час ішов, а всю жизнь менеджером сиридньої ланки я быти не годен. Не на вто я ся вчив, не на вто мамка так тяжко заробляла. Я ся уволив. Типирь сижу без роботи...", — розповідає Сергій Горзов.

І таких молодих людей доволі багато. І лише одне розділяє їх на тих, хто продовжує байдикувати, та на тих, хто змушений зрадити цьому. Це — жорстке слово "мотивація". Саме мотивація змушує більшість юнаків та дівчат "перевертати" гори. Кидати батьківські домівки, їхати підкоряти чужі міста, на заробітки в далекі країни, здобувати на перший погляд престижні, а на практиці гіпервідповідальні й гіперстресові професії. Продавати свої руки, голови, час, здоров’я і молодість. Продавати, щоб не гнити, щоб мати можливість, як і батьки, дати щось дітям. І не думаю, що ця більшість буде згодна через десять-п’ятнадцять років утримувати тих, хто зі своїми амбіціями сидить удома.

Так, Іван Куліс каже: "Освіту маву, батьки увчили ня, айбо дома роботи файної ниє, та й постоянно вісіти на шиї у старих не хочу. Рішивим іти в Чехи з няньком, буду так заробляти, як і він... Скоро і в мене вже будуть свої діти, треба буде їх класти на ноги, плюс іщи треба помагати батькам, бо нянько вже не молодий, не бирує сам заробляти".

"Я ХОЧУ МАМКУ!.."

Та найменшим нащадкам заробітчан регулярні грошові перекази не тільки не можуть замінити батьківської чи материнської любові, їх часто навіть не можна переконати, що саме заради їхнього майбутнього хтось із батьків тяжко працює за кордоном. Безконтрольне використання значних грошових сум лише посилює психологічні проблеми з дітьми заробітчан та поглиблює їхні негативні наслідки в майбутньому (брак позитивних прикладів, знеохочення у професійному рості та
самореалізації, зловжи­вання алкоголем, ранні статеві відносини).
Психологи стверджують, що характер людини формується в перші 5—7 років життя, і від того, якими вони були, багато в чому залежить подальша доля. А за результатами спілкування, 80 % дітей віком 2—5 років, батьки яких перебувають за кордоном, вважають себе нещасливими. Нерідко такі малюки відповідають, що не знають свою(-го) маму (тата).

"Нянько є далеко, я го не визю, бо я го не люблю. Я нянька не знаву. А у Малинки нянько все дома..." (Ангеліна Боршош, 3 роки, батько працює в Чехії).

Дідусі та бабусі ніколи не стануть альтернативою батькам, їх можна розглядати лише як тимчасових вихователів дитини.
Досвід показує, що гроші, які заробітчани передають своїм дітям, ті часто використовують бездумно, з певною часткою помсти батькам за те, що залишили своїх чад. Така тенденція характерна передусім для дітей трудових мігрантів двох вікових груп: 6—12 і 13—18 років. Головна проблема таких дітей у тому, що, залишені без батьків, вони озлоблюються, стають агресивними, прогулюють уроки, заводять сумнівних друзів, що призводить до "ломки" ще не сформованої молодої особистості. Дитина нерідко стає на шлях алкоголізму, наркоманії та розгульного життя з ланцюжком ранніх випадкових статевих контактів. У підлітковому віці, коли дитина відривається від усього, намагається самовиразитися, шукає для себе авторитетів і на цьому шляху зустрічає велику кількість проблем, їй особливо потрібна батьківська підтримка, якої вона позбавлена.

"Мені дуже не хватать мамки. У других діти матери з ними, а мені даже не є з ким поділитися чимись, бо мамка далеко, а бабці не до того: занята ґаздівством: кури, свині, корова...", — розповідає Оксана Павлишинець, мама якої вже 4 роки працює в Італії.

У підсумку емоційні переживання позначаються на фізичному здоров’ї таких дітей. До слова, в останні роки спостерігається збільшення кількості самогубств серед підлітків віком 15—17 років і зростання кількості алкогольно та наркотично залежних молодих людей.
Гостра проблема сьогодення полягає в тому, що якщо колись основна функція батьків полягала у вихованні дитини, то тепер вона звелася до того, аби дати дітям добру освіту. Саме тому жінки та чоловіки їдуть на заробітки, залишаючи своїх синів і доньок без виховання.

Так, Олеся Дюрдь (13 років) зі сльозами на очах говорить: "Колись ми бывать так тяжко, што даже коли дзвонить мамка, я з нив не хочу говорити. Може, товди она пойме, ош я хочу, оби она йшла домі, не лишала ня. Думаєте, ош мені добре?! Я не хочу гроші, я хочу мамку..."

Те, що батьки далеко, викликає в дітей почуття провини за власну неповноцінність.

"Може, кибы я быв чесний, слухався всіх, помагав май дуже мамці, файно ся вчив у школі, то она бы не пішла в Грецію", — ділиться своїми переживаннями Владислав Боршош (7 років).

Неконтрольована поведінка дітей є наслідком неможливості бути потрібними батькам. Діти, позбавлені материнської любові, виростають нарцисами. Нерідко такі діти, прагнучи публічності, обирають професії естрадних співаків, акторів.

"Я буду альтистков", — впевнено заявляє Сніжанка Тодавчич (3 роки), батько якої вже 2 роки в Португалії.

З часом діти, батьки яких поїхали за кордон, починають вважати, що їм і без батьків живеться непогано і що в їхній ситуації є переваги, бо ніколи не бракує грошей на гарний одяг, на кишенькові видатки.

"Мені ліпше, коли го (нянька) ниє, бо коли є дома, то всьо му недобре, гойкать, заставлять робити, я вже привикла без нього. А так і гроші у хижі є, і нико ти не пудрить мозки...", — розповідає Мирослава Половка (15 років).

В українських психологів з’явився вислів "італійські діти". Це діти, які вже не прагнуть повернути батьків із-за кордону, не пишуть їм про це в листах. На жаль, саме ці підлітки найчастіше потрапляють у тенета наркоділків (подейкують, останні навіть мають "наводку" на тих, чиї батьки поїхали на заробітки).
Діти, залишені без материнського виховання, розбещені немалими переказами з-за кордону, за кілька років перестають потребувати родичів і сприймають їх тільки як "джерело фінансування".
Таким чином, традиційно родинний і вихований у повазі до Бога Захід України переживає чергову кризу — знецінення ма­ми, а разом з рештою світу і втрату інституту сім’ї. Тепер материнську любов діти вимірюють кількістю переказаних із Італії та Португалії доларів і євро.
"Діти, я їду заради вас. Якщо ви мене підведете, я вам цього не прощу!" — це переважно головний аргумент, який наводять батьки, коли на тривалий час їдуть із дому, аби заробити на навчання дитини чи на купівлю їй квартири.

Теги: заробітчанство, діти, батьки, сирота

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати