«Робиться з смереки, яку волна, як ми кажемо, тобто, грім розколює. Тілько з тої смереки, лише така матиме голос» - каже дідо, любовно постукуючи по інструменту дужими долонями. Так, верховинська трембіта повинна мати три метри довжини й еталонний голос, подарований громом. На цей сезон майстер мав лише дві заготовки. Обидві пішли у діло. А шукати громовицю слід із травня, коли грози уже похазяйнують в горах, і – до ранньої осені, коли деревина найбільш підходяща.
Трембіта здавна була невід'ємним атрибутом верховинця. Колись у вівчарів - інструментом більше для подання сигналів, аніж для музики. Нині ж – фольклорний символ сурового, та прегарного краю. Незлий сувенір для туристів і стужавілих за рідним краєм киян та іноземців, але для майстра – це більше, ніж ремесло.
На натруджені руки Федора Тарахонича – не надивитися. Вочевидь, вони добре знають цю справу. Саме в улюбленім ремеслі, а ще й у музиці та характері верховинця – і секрет його бадьорого довголіття. «Я дуже, розумієш, супокійний. Я ніколи чоловікові біду не зроблю, лише добро можу зробити. Нервів не маю. Коли моя вадиться жінка, чи ще щось - я беру скрипку і граю…», - сміється нівроку міцний дідо.
«Я ще свого прадіда затямив – порядний був чоловік», - розповідає верховинець. «Тоді люди довго жили. А що – бідні були, їли на полонині поленту (мамалигу) та овече молоко й сир. Від того не старіє чоловік. А нині що – усього є, а хворіють…». «Коли хто нервозиться – він довго не жиє», - каже Федір Тарахонич, який мешкає на землі свої прадідів та ні на що не проміняє ані ці гори, ані 200-річну родинну трембіту.
Технологію виготовлення верховинського символу – трумбети - Федір Тарахонич перейняв від діда, з яким разом вівчарив у дитинстві. Майстерність своєю чергою передав онукові. Трембітар знає чимало секретів свого ремесла. «Треба, аби дерево було сухоє. Ой, з тим бабрак… Дуже тяжко виробляти, бо різцями мусиш все всередині так обчинити, аби голос був. Й на світло дерево перевіряю… То довгий час з тим роботи. Але я на то любитель…», - не випускаючи з рук трембіту, оповідає майстер, тлумачачи: трумбета робиться з четвертини смерекового стовбура, деревина обробляється інструментом усередині, відтак шліфується зовні й скріплюється «обручками». А перед виступами він «поїть» свою трембіту – аби ліпший голос мала… Так, якось на фестивалі Федір Васильович був помічений у «пригощанні» інструменту водою просто з Синевиру… А що до тих, хто вважає, що затрембітати – легко, пропонуємо спершу втримати в руках триметрову трембіту, ну а відтак – і спробувати видобути з неї голос…
Цього за декілька днів вчитиметься власник нової, останньої цього сезону, трембіти, що стала однією з кількох десятків, зроблених Федором Тарахоничем. Цієї весни майстер знову вирушить у гори на пошуки розколотої блискавкою смереки, а поки що для душі грає коломийок на сопілці, яку також виготовив власноруч.
анонім 2009-02-28 / 17:01:00
Na raz pravdu mas, dyéténo. Védés, tepéry tya uvazsam.
авторка 2009-02-28 / 14:54:00
Я про нього не так писала, як його фільмувала. Айбо іще не вся Україна про діда знає - 24-й канал зацікавився нашим трембітарем. А про хорошу людину чом би й зайвий раз не написати? Так і народжуються легенди...
У кожному разі - спасибі за увагу :)
микола 2009-02-28 / 14:40:00
Про цього чоловіка уже вшиткі воробки співають. Гей, хто ще не писав у пятий раз про Тарахонича?