Артур Шейдик: "На жаль, Україна не вважає війну в Афганістані, яку програли політики, а не солдати, своєю…"

— …В Афганістан я потрапив сержантом у 1982 році після “учебки” у м. Богодухів Харківської області.

— Не страшно було туди їхати?

— Навпаки, цікаво. Тоді ще ніхто не знав, що ж реально відбувається в Афганістані. Нам сказали: будемо допомагати братньому народові збирати яблука та пшеницю. Але коли ми приїхали, то першого ж дня потрапили на війну.

— Як вас сприйняло місцеве населення?

— Ми з ним не спілкувалися, якщо не враховувати постійні автоматні черги з їхнього та нашого боку.

— А не думали у 82-му, що ця війна нікому не потрібна?

— Нам тоді було по 18 років, і ніхто із молодих воїнів про ці питання не розмірковував. До того ж це був воєнний період, під час якого за невиконання наказу на солдата чекав розстріл без суду та слідства.

— Як батьки відреагували на те, що вас направляють до Афганістану?

— Я їм тоді про це не сказав, та й після відправки десь із півроку не писав листів…

— Як ви у 89-му сприйняли повідомлення про виведення радянських військ із цієї країни?

— Як певного роду розчарування, оскільки завжди хотілося туди повернутися. Мене завжди притягує війна…

— Ветерани “Афгану” часто згадують про неймовірну жорстокість душманів.

— Жорстокість з їхнього боку, швидше за все, була показовою річчю для радянських солдатів. Наприклад, вони полюбляти “обколювати” полонених героїном, вирізати знизу спини й на животі смужки шкіри, які зав’язували на голові, та щільно присипати рани сіллю. Не треба пояснювати, що було, коли дія наркотику відступала. Траплялися випадки, коли виколювали нашим хлопцям очі тощо…

— Поставлю класичне запитання для ветерана афганської війни: пригадайте, будь ласка, яку-небудь історію звідти, трагічну або, навпаки, кумедну.

— Я служив у Кабулі, що розташований на високогірному плато на рівні 2700 м над рівнем моря. Там узимку вдень +5оС, а вночі — -15о. А до того ще й вогко та брудно. Спочатку наші солдати жили у брезентових наметах, які опалювалися пічками-“буржуйками”. Так ось уночі, коли ми грілися та сушилися біля однієї з них, підошви чобіт плавилися, а в той же час на спинах замерзав іній.

А ще запам’ятався такий випадок. Одного разу метрів за 150 від нас ізсередини вибухнув радянський танк із повним боєкомплектом. Башту підняло десь на 40—50 м, а в наш бік полетіли котки-колеса, які крутять треки гусениць танка.

— Чи змінилися у вас після Афганістану загальне світосприйняття та життєві пріоритети?

— Кожна людина із плином часу змінюється, і в кожної це відбувається по-своєму. Особисто мене Афганістан навчив психологічної готовності зустріти смерть.

— Важко було вбивати людей?

— Чесно кажучи, там про це й не думав. Ти стріляєш у них, вони в тебе, між нами — метрів із 500. А вцілив ти у ворога чи ні, навіть не здогадуєшся…

— Про війну в Афганістані вийшло чимало кінофільмів. Ви як людина, котра все це пережила, що можете сказати про їхню правдивість?

— Скажу так: цілковита правда, але вона стиснена в багато разів, оскільки режисер змушений був вмістити 2 роки у 2 години.

— Перейдемо до сьогодення. Два місяці тому вас обрали головою Закарпатської обласної спілки Всеукраїнської організації ветеранів Афганістану. Чим зараз живе та займається організація? Чи відчувають ветерани-“афганці” піклування й допомогу з боку держави?

— Наголошу: наша організація — єдина справжня спілка “афганців” в Україні, а Закарпатський осередок — єдиний в області. Всі інші — не більше, ніж чиєсь бажання мати власну кишенькову організацію, до яких, як показує практика, входить буквально декілька чоловік.

— Кому і для чого це потрібно?

— Можливо, в цьому питанні не збігаються точки зору більшості ветеранів афганської війни та певних політичних лідерів різного рівня. За СРСР країна приділяла значну увагу та надавала великі преференції матеріальному й духовному благополуччю афганців. Зараз на державному рівні ми стали практично нікому не потрібними, оскільки воїни-“афганці” вважаються ветеранами неіснуючої держави, які до того ж боролися за інтереси чужої країни. Хоча задля справедливості варто відзначити, що перші президенти України приділяли чимало уваги ветеранам Афганістану та спілці. Тому, виходячи з реалій, осе- редки нашої організації на місцях сьогодні є спражнім бойовим братством, члени якого активно контактують, цікавляться перебігом справ, допомагають один одному по всій країні. Організація ветеранів Афганіста- ну — живе об’єднання, котре щоденно намагається вирішувати нагальні проблеми своїх членів (а їх лише на Закарпатті 2730 чоловік, із яких близько 300 — інваліди різних категорій). Це проблеми переважно побутового характеру: допомога на лікування, ремонт чи розширення житла тощо. До слова, лише в ужгородський офіс щодня звертається до десятка чоловік — ветерани-“аф-ганці”, їхні батьки, вдови…

Окремо слід висловити подяку ужгородському міському голові та всьому депутатському корпусу, котрі завжди при можливості допомагають нашій організації. Наприклад, минулоріч у місті 13 ветеранів-ужгородців афганської війни отримали земельні ділянки та 20 — із області. Із бюджету міста фінансується організаційна діяльність міського товариства, яке об’єднує всіх воїнів-“афганців” Закарпаття; влада міста, з якою ми завжди знаходимо спільну мову, виділила “афганцям” офіс на Православній набережній тощо.

— До речі, про пам’ятник. Яких змін він нещодавно зазнав?

— Привели до достойного вигляду територію обабіч монумента, відреставрували плитку біля пам’ятника та встановили парапети.

— Що побажали би колегам-ветеранам на 20-річчя?

— Щиросердечно вітаю всіх із цією знаменною подією. Для кожного з нас по-особливому звучить афганське відлуння. Це насамперед біль за тисячами полеглих і скалічених на далекій та чужій землі хлопців. Ми не маємо права забувати подвиг цих людей, котрі виконуючи солдатський обов’язок, віддали своє життя. Схиляємо перед ними голови.

Ветерани Афганістану в наші дні є яскравим прикладом для наслідування молодому поколінню, а їхній бойовий досвід — цінним надбанням. Хай довгим та щасливим буде ваш життєвий шлях, творчої наснаги вам та плідної праці. Нехай цей день буде для кожного з вас днем спокою і благополуччя, додасть міцного здоров’я, щастя і добробуту вашим родинам.

Теги: Афганістан, війна, Ужгород

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати