Петро Ситар: 20 років тому я дізнався, що маю сестру, та дотепер її не бачив

Розпочинаючи історичний ретроспективний спецпроект «Паланку» з огляду 1945 року, ми й не передбачали, що клубок тих давніх подій може бути переплетений так, що деякі ниточки тягтимуться аж донині. І що копирсання в запилюжених бібліотечних архівах у пошуках цікавих фактів і деталей часів 60-річ­ної давності приведе нас до живих і нині людей. Петро Ситар із Ракошина, що на Мукачівщині, народився в розпал війни. Після Перемоги залишився без батька, побачився з ним аж у часи перебудови і дізнався, що має ще одну сестру. Але дотепер із нею не зустрівся. Нині він покладає надію на телепередачу «Жди мене», до редакції якої відправив листа з проханням допомогти знайти сестру.

Батько попере­джав родину, що радянська влада все забере

«Я не пропускаю жодної передачі, щоразу дивлюся, – розповідає Петро Дмитрович. – Там не раз знаходили людей навіть на інших континентах – в Африці, Америці. Не вірю, що мою сестру не знайдуть у Німеччині. Надіюся, що журналісти мені допоможуть».

Петро Ситар має двох молодших сестер. Вони побачили світ в один і той самий рік, обох звати Оленами. Тільки рідна народилася в Ракошині і все життя прожила в своєму селі, зведена ж народжена в Празі, а нині мешкає в Німеччині. Про другу Олену (чеською – Альона) чоловік дізнався тільки в часи перебудови. Розповів про неї батько, коли Петро Дмитрович поїхав до Чехії і вперше його побачив.

Однак початок цієї непростої життєвої історії – у далекому 1945-му році. Дмитро Ситар під час Другої світової воював у чехословацькому корпусі Люд­віга Свободи. Пройшовши фронти, повернувся додому, у Ракошино, живим і здоровим. Однак прожив удома недовго. Коли почалася колективізація, радянська влада почала відбирати від закарпатців землі й майно до колгоспів. «Родина моїх батьків була багатою, – розповідає Петро Ситар. – Тато, розуміючи, що навряд чи зможе вберегти майно, і знаючи, як поводиться радянська влада на завойованих землях, пропонував батькам матері і їй продати землі й будинок і переїхати жити в Чехію, до Праги. Однак ті не погодилися. Зрештою тато поїхав сам, залишивши тут усе, зокрема й матір, що була вагіт­на другою дитиною, моєю молодшою сестрою Оленою. Він мав правду: нашу родину розкуркулили й во­на таки все втратила».

Після того Дмитро Си­тар більше не приїжджав додому, на Закарпаття. Він осе­лився в Празі, і до кінця життя його називали не Дмитром, а Імре. Його перша дружина, відповідно, ніколи не виїж­джала до Чехії, померши в рідному селі. І тільки наприкінці 80-х років син до­відався, де живе батько, й вирішив до нього приїхати побачитися. «Нам із сестрою вдалося розшукати його в Празі, – каже Петро Ситар, – поспілкуватися з ним і його другою дружиною. Хвилини зустрічі були важкими, що там казати. Я ніколи його не бачив, не знав, як він відреагує. Він думав, що я звинувачуватиму його в тому, що залишив нас самих. Але я радий, що стрівся з ним. Цілу ніч ми просиділи за столом, говорили до самого ранку...»

Від батька мій співрозмовник довідався, що в нього є ще одна сестра – зведена, дочка батька й чешки на ім’я Алоїзія. Однак на той час вона вже жила не в Празі, а десь у Німеччині, в її соціалістичній частині – НДР.

Її чоловік був заклятим фашистом, ненавидів руських

Батько розповів панові Петру, що сестру так само звати Олена, що вона вивчала чи то медицину, чи то юриспруденцію (точно пригадати не зміг) в Празі. В університеті познайомилася із хлопцем із Ні­меччини, за якого відтак вийшла за­між, змінивши прізвище на чоловікове (чеський варіант – Кайзерова, німецький, найімовірніше – Кайзер). Згодом, після навчання, молода родина виїхала жити в Німецьку Демократичну Республіку.

«На моє прохання влаштувати нам зустріч батько погодився, – ділиться спогадами чоловік. – Однак сказав, що його зять – заклятий фашист і ненавидить руських. Тому попередив, що зу­стрітися зможемо тільки в тому разі, якщо дочка приїде в Прагу одна. Але нам, на жаль, так і не вдалося побачити одне одного».

Петро Дмитрович іще раз приїж­джав у Прагу до батька, та сестра тоді з якихось причин не змогла відлучитися з Німеччини. А незабаром до Ракошина прийшло поштове повідомлення, що Імре Ситар помер 16 червня 1989 року у віці 75 років (на фото).

«У звісточці, підписаній дружиною батька, моєю сестрою Альоною і братом Алоїзії Йозефом Сечкаром, говорилося, що прощання з померлим відбудеться 23 червня в крематорії в Празі, – каже мій співрозмовник. – Однак мені не вдалося вчасно виходити в Ужгороді потрібні для виїзду документи, і я, на мій великий жаль, не зміг потрапити на похорон. Відтоді я нічого не чув ні про другу дружину батька, ні про їхню дочку й мою сестру Альо­ну».

Петро Дмитрович, проте, не втрачає надії. Щоразу вмикає телевізор, дивиться програму «Жди мене» й чекає втішного листа з Москви. Насправді його шанси знайти сестру не дуже великі, бо Німеччина – друга після Росії країна за кількістю людей, яких шукають через цю програму. Менше їх на­віть в Україні та Білорусі. Проте відомо, що доки людина живе, доти на­діється. А іноді тільки цією надією і живе.

Все-таки хочеться вірити, що Петрові Ситарю пощастить...

Теги: радянська влада, Прага

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати