Закарпатській газеті "Неділя" - 5 років!

Будь-яку річницю газети люблять порівнювати з віком людини: ось вона вже стала на ноги, ось почала говорити, ось почала думати, а тепер вже взагалі пішла в школу… Хоч і зрозуміло все, але, погодьтеся, трохи смішно. Становлення газети повинно відбуватися набагато швидше за становлення людини, адже вік їх існування таки дуже різниться. Пропоную газетний рік зараховувати, як сім людських.

Не так уже і погано: п’ять газетних років – це вже вам і певне становлення, і власна позиція, і досягнення, й успіхи, промахи і зроблені з усього цього висновки. А, головне, - реальне усвідомлення і розуміння того, в якому напрямку рухатися далі. Навіть, якщо напрямок цей буде кардинально відмінним від пройденого шляху.

Вибір робить доросла людина. Факт – серйозний…

Перше знайомство
 
Народження «НЕДІЛІ» я пропустила. Як і пропустила перші її випуски. Чи то рекламу її творці зробили погану, чи то я просто не зауважила. Одним словом, з газетою познайомилася, коли вона вже два роки завойовувала простір Закарпаття. Перша думка від побаченого номера – «Ого! Нічогісенька собі газета!». Зустріла, як то кажуть, по одежині. Приваблива форма, звісно ж, змусила ближче познайомитися із змістом. Так почався період регулярного придбання газети. Багато хто із знайомих, побачивши на столі моєї кухні черговий випуск новинки, здивовано питали: «Що це ти за «НЕДІЛЮ» читаєш? У нас є і така газета? Тю…». А за тиждень уже й самі купували її. Ні, не тому, що вона аж кишіла цікавими матеріалами і захоплювала неймовірною інформацією. Спочатку все було дуже банально: і програмка телевізійна майже на всі канали є, і реклами потрібної багато, і гороскоп, і (що не кажіть) є й ще що почитати. Це вже з часом на телепрограму зверталося все менше уваги, більше – на зміст матеріалів, якість фотографій та прізвища авторів.
 
Саме поява в «НЕДІЛІ» прізвища мого доброго знайомого відкрила нову сторінку знайомства і, як згодом сталося, співпраці з газетою. Це був Іван Коцур. Я і не приховувала свого здивування, коли питала його про те, як і чому він почав писати саме до цієї газети? Втім, його пояснення - тема дещо іншої розмови. Суть цієї в тому, що Іван дуже позитивно відгукувався про засновника та головного редактора «НЕДІЛІ», а після похвального месиджу запропонував мені познайомитися з ними і (якщо буде на те їхня воля) самій спробувати дописувати до цього видання.

Перше побачення
 
Зустріч з головним редактором кілька разів відкладалася і, чесно кажучи, я вже не покладала на неї ніяких надій. Зайнята людина, завантажена купою видавничо-друкарських проблем, таки знайшла час і призначила зустріч в одній із кав’ярень Ужгорода. Добре, що поруч зі мною був той же Іван Коцур, тож довге очікування не було таким уже довгим і нудним. Головний редактор запізнився хвилин на сорок. Факт, погодьтеся вартий обурення, особливо ж, якщо до нього кілька зустрічей уже переносилося (читай - зривалося) саме через нього. Тоді я, здається, таки обурювалася. Моє бурчання Іван Коцур сприймав по-філософськи: до цього можна звикнути.
 
Сьогодні ж на Михайла Носу сердитися не можу. Ні, не тому, що зобов’язана йому аж цілою шпальтою в газеті. А тому, що він і справді дуже зайнята людина, хоча і… трохи не зібрана… дуже трішечки… Та, як не дивно, це не заважає йому бути відповідальним, у деяких випадках строгим і по-справжньому професійним керівником. Три роки тому я цього ще не знала, але при першому ж знайомстві інтуїція підказала, що з цією людиною можна мати справу. Точно так, як і можна сміливо йти в розвідку з засновником газети – загадковим Валерієм Тимошенком (може, його прізвище зіграло не останню роль у тому, що газеті довгий час приписували бютівське покровительство). А загадковим тому, що він ніде не «світиться», є майже не публічною, але впливовою людиною. Впевнена, що кожен, хто вперше знайомиться з ним, ще довго не може прийти до тями від «невже це він?». А це він – і за комп’ютером, і з рахунками, і в авто, і за переговорами, і з подарунком для чергового іменинника, і з строгими зауваженнями несумлінним працівникам. Втім, про незаперечні достоїнства «головних героїв» «НЕДІЛІ» поговоримо іншим разом – до прикладу, в день їхніх ювілеїв.

Перше прохання
 
У перші місяці співпраці з газетою, найчастіше мені задавали питання, кому ж вона належить? Звучали всілякі версії. Першість у списку «власників» довгий час тримав Нестор Шуфрич. Дехто з «стовідсоткових знавців» впевнено називав і суми, які витрачає наш земляк на утримання видання. Були навіть «свідки» того, коли Шуфрич власноруч набирав номер телефону головного редактора і давав «цінні вказівки». Наскільки серйозно ставилися до цих чуток справжні власники та видавці газети - не знаю (коли йшлося про це, вони всякий раз тільки мило посміхалися), а ось Шуфрич, якби дізнався, господарем ще якої структури в Закарпатті його зробили, певно б запишався. Друге місце у рейтингу володіння газетою міцно тримала партія Юлії Тимошенко. Як йшлося вже вище, однакові прізвища засновника газети та політичного діяча багатьох збивали з пантелику. А тут ще матеріали, які явно не світилися критикою – ні деструктивною, ні конструктивною – на адресу цієї політичної сили та її лідера. Особисто ж мені завжди здавалося, що політикою редакція цікавиться тільки з точки зору рекламних (а отже, оплачуваних) матеріалів.
 
Зараз питання «власності» вже якось цікавить менше і менше. А ось цікавість до розміру гонорарів не вщухає. Скільки і за що? – не скажу, комерційна таємниця. Принаймні, мене влаштовує. Правда, якщо на честь Нового року та ювілею газети, а ще в зв’язку з економічною кризою мені його підвищать – ображатися не буду.

Перші побажання

Нещодавно один знайомий запитав, що значить для мене співпраця з газетою «НЕДІЛЯ»? Зізнаюся - задумалась. А чим справді можна виміряти роботу в газеті? Часом? Це три роки. Надрукованими матеріалами? Їх близько 150-ти. Заробленими грошима? …(без коментарів). Однозначно: і тим, і другим, і третім. А ще - новими знайомствами, проведеними зустрічами, цікавими заходами, захоплюючими поїздками і так далі. Це все так, але для мене головним є той факт, що «НЕДІЛЯ» стала для мене другим місцем роботи, на якому я погоджуюся зі старою, як світ, істиною: добре робиться тільки та робота, на яку (даруйте за банальність) йдеш із радістю, і з якої приходиш з гордістю. Побільше радості вам та гордості, шановні колеги (ви ж не запишаєтесь?). Будьте завжди першими! А вдячність читачів не змусить себе довго чекати.

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати