Кіно і люди, або Чому наші люди не ходять у кіно?

Культура маленьких українських міст у цьому плані дещо відрізняється від столичної. Як не дивно, не жалують кіно своєю увагою й ужгородці. Цей факт викликає подив через те, що поруч із нами кордони з Європою, де походи в кінотеатри вже століття не втрачають великої популярності, та й люди у нас, здавалось би, далекі від провінційного життєвого застою. Колись у місті працювало декілька кінотеатрів: стрічки крутили в Будинку офіцерів, у лекторії на площі Народній, у кінотеатрах “Москва” та “Комсомолець”, районному Будинку культури, був навіть один літній кінотеатр на Слов’янській набережній. Тепер же немає жодного, принаймні юридично, оскільки “Доміон”, єдиний кінотеатр, який працює в місті, хоч і знаходиться в межах Ужгорода, але орендує приміщення будинку культури в районної, а не міської ради. Цей кінокомплекс із залом на 650 місць, рестораном і двома барами відкрився 2003 року. Як розповів нам його директор Василь Дідик, “Доміон” відноситься до кінокомплексу першого і другого екранів, тобто показують там як гучні прем’єри, так і малобюджетні фільми. Власне, ані перші, ані другі не приносять вагомих прибутків, за найбільш оптимістичними підрахунками, подивитися кіно щодня приходить не більше 50 відвідувачів (кількість охочих коливається залежно від кінофільму). Що тільки не вигадувало керівництво “Доміону” для того, аби збільшити потік кіноманів: і 50-відсоткові знижки для студентів, і різноманітні рекламні акції, але бажаних результатів такі заохочувальні заходи не принесли — навіть студенти чомусь зовсім не відреагували на вигідну пропозицію. Причину такої незацікавленості кінопоказами директор “Доміону” назвати не може. Знає тільки, що культура відвідин кінотеатру в Ужгороді настільки низька, що у відкритті ще одного кінокомплексу немає ніякої потреби.

А відкриття його таки планується. Олена Стричик, начальник міського управління архітектури та містобудування, розповіла нашій газеті, що вже з наступного року у відділеній дощатим парканом частині площі Кирила й Мефодія (між універмагом “Україна” та комплексом “Смерічка”), ймовірніше за все, розпочнеться будівництво масштабного торгово-розважального центру з багаторівневою парковкою, пасажем і магазинчиками на першому поверсі, офісами та магазинами на верхніх поверхах і великим кінокомплексом мультиплекс, тобто таким, що складається не з одного, а декількох кінозалів. Чи потрібен Ужгороду кінокомплекс такого типу, сказати важко. Як і спрогнозувати, чи будуть люди його відвідувати. Директор “Доміону” Василь Дідик ствреджує, що поява мультиплексу може значно похитнути і без того не процвітаючі справи поки що єдиного в місті кінотеатру. Та це буде лише за розумної цінової політики, адже ужгородці не такі багаті, аби щотижня витрачати кошти на супероснащений, але доволі дорогий мультиплекс. Тому після того, як схлине перша хвиля цікавості до нового кінотеатру, цілком імовірно, що більшість відвідувачів усе ж повернеться до дещо “простішого” “Доміону”. Власне, керівництву цього кінотеатру хвилюватися зарано: в управлінні архітектури не впевнені, що зведення торгово-розважального комплексу розпочнеться за планом, адже поки проводилися проектні роботи, світ охопила економічна криза, яка звела нанівець і не такі масштабні будівельні плани.

Так само туманним залишається доля ще одного ужгородського кінотеатру. Йдеться, звісно, про “Ужгород”, або, за звичкою, про кінотеатр “Москва”. Зведений ще у 1932 році спеціально для міського кінематографу, цей комплекс тривалий період був окрасою міста. Але час брав своє, кінотеатр потребував технічного оновлення, а міський бюджет не міг собі дозволити утримання зовсім не прибуткового через свою застарілість ветерана кінематографу. Габор Феєр був директором “Ужгорода” у 2003 році і згадує, що назвати стан кінотеатру плачевним — це не сказати нічого. І старенькі стільчики, і холодний зал, і неякісні зображення та звук, які давно віджили своє. Беручись за роботу директора, пан Феєр, як завзятий кіноман, мріяв дати закладу друге життя. Ужгородці тоді ще більш-менш ходили до цього кінотеатру, бо іншого в місті не було. Але того ж 2003 року відкрився “Доміон”, і “Ужгород” відчув величезний удар конкуренції. Ще деякий час він виживав за рахунок показу фільмів, які “Доміон” з різних причин не демонстрував, — це давало можливість бодай якось покривати затрати. Але далі справи кінотеатру йшли все гірше, сама будівля потребувала серйозного ремонту, і, розуміючи, що відродити “Ужгород” одиними зусиллями колективу неможливо, Габор Феєр залишив свою посаду. А 2006 року кінотеатр узяв у оренду колектив закладу, товариство з обмеженою відповідальністю “Кінотеатр “Ужгород” в особі тодішнього його директора. Одна з умов оренди передбачала обов’язкове збереження функції об’єкта, тобто після запланованої масштабної реконструкції він повинен був перетворитися на сучасний розважальний комплекс, до складу якого обов’язково мав входити кінотеатр. Тож “Ужгород” закрився на реконструкцію, але за ці майже три роки іншим не став. У міському відділі приватизації нам розповіли, що управління майном міста постійно надсилає ТОВ “Кінотеатр “Ужгород” претензії стосовно невиконання умов орендного договору. Та з 2006 року ані від товариства, ані від його керівництва не було жодної відповіді. Нам удалося розшукати директора кінотеатру, але виявилося, що колишнього: ще в серпні 2008 року він покинув свою посаду і пояснювати, чому не проводиться реконструкція об’єкта і хто нині є його орендарем, відмовився навідріз. Імовірніше за все, з наступного року міська влада зініціює повернення кінотеатру “Ужгород” у комунальну власність і зробить це в судовому порядку, мотивуючи своє рішення тим же невиконанням умов орендного договору, за яким місто вже давно повинно було мати сучасний кінокомплекс. А поки що справа закладу розглядається прокуратурою, тож крапку в ній ставити зарано.

Те, що прищеплювати любов до справжнього кіно можна і без допомоги дуже сучасного та дорогого кінотеатру, довів відомий багатьом ужгородець Рудольф Фенцик. Його кіноклуб “Непросто кіно” у 2002 році став справжньою подією в житті міста. Багато хто пам’ятає організовані ним чудові тижні авторського кіно, східного й американського. Фахівцем у цій галузі Рудольф не був, але колись авторське кіно стало для нього таким неймовірним відкриттям, що одразу захотілося поділитися ним з усіма ужгородцями. Найважче, пригадує Рудольф, було знайти хороші фільми й кінопроектор, за допомогою якого їх можна було б показати. Фільми друзі привозили з Москви, Києва, а за позиченим кінопроектором доводилося бігати по всьому місту. Врешті, два тижні авторського кіно щодня збирали повнісінький зал Театру ляльок, але захід все одно став для його організатора збитковим — вартість орендованих приміщення й кінопроектора, інші витрати значно перевищили дохід від проданих квитків, хоч Рудольф і відзначає, що керівництво лялькового театру та власники кінопроекторів надали значну допомогу в організації кінотижня.

Після гучних тижнів авторського кіно кіноклуб “Непросто кіно” за запрошенням власника осів в одному з ужгородських барів-клубів. Там щотижня протягом року збиралися справжні поціновувачі кіномистецтва, благо, що розвиток кіноринку та Інтернету дозволяв Рудольфу значно поповнювати свою колекцію авторського кіно. Через рік кіноклубу довелося переїхати, оскільки колектив бару був незадоволений пізніми завершеннями кіносеансів. Рудольф із розумінням поставився до такого рішення і почав шукати нові місця для любителів кіно. У 2004 році, після Помаранчевої революції, в якій він брав дуже активну участь, у Рудольфа з’явилося багато нових знайомих, котрі пропонували свою допомогу. Тоді клуб деякий час знаходився в покинутому кінотеатрі одного з міських готелів, потім ще переїжджав. Згодом Рудольф Фенцик поступово закинув його збори, пояснює, що мав купу інших справ, зокрема, створював власну сім’ю. Тепер же все частіше починає відповідати ствердно на прохання численних знайомих продовжити кіносеанси, бо бачить, що цікавість до авторського кіно в ужгородців теплиться досі. Єдине, що зупиняє Рудольфа в нових починаннях, — відсутність власного кінопроектора, який коштує нині не мало й не багато, а 1500 доларів. Тож як тільки матиме його, відновиться і клуб “Непросто кіно”.

Дуже хочеться, аби тема “як ужгородці не ходять в кіно” більше нами не згадувалася. Напевно, нам потрібен час, аби розвинути в собі культуру відвідин кінотеатру. А за той час, матимемо надію, в місті з’явиться більше місць для знайомства з кіномистецтвом, таких, куди було би цікаво піти всім: і діткам, і молоді, і людям середнього та навіть старшого віку, любителям масового й авангардного кіно.

Громадський барометр

Як часто ви відвідуєте кінотеатри?

СЕРГІЙ, керівник Інтернет-центру:

— Раніше відвідував досить часто, приблизно раз на два тижні, а тепер, наскільки знаю, вечірні сеанси на вихідні відмінили через те, що вся молодь у такий час на дискотеках, тому віднедавна ходжу досить рідко. Ще однією причиною є те, що мене не дуже влаштовує добірка фільмів, які демонструють у нашому кінотеатрі. Ми з дружиною дуже любимо кіно, тому відстежуємо всі цікаві новинки. Ось і зараз узяли у прокаті “Перевізника-3”, бо невідомо, чи будуть узагалі його показувати в ужгородському кінотеатрі. А є фільми, які варто дивитися лише на великому екрані — від домашнього перегляду того ж “Володаря кілець” ніколи не отримаєш стільки задоволення, як від зображення і звуку, які дає кінотеатр.

ТАРАС, юрист:

— Тепер не часто, оскільки на походи в кінотеатр не вистачає часу. А в студентські роки ходив постійно, бо навчався в Києві, де більш поширена мода на кіно, та й кінотеатрів набагато більше. Можливо, через те, що в Ужгороді тривалий час не було пристойного кінотеатру, наша молодь і не має тої традиції щотижневих походів у кіно, яка так розповсюджена у великих українських містах. Я ж буваю лише на прем’єрах цікавих мені фільмів — останній раз, до прикладу, ходив на мультфільм “Мадагаскар-2”.

ЄВГЕНІЯ, журналіст:

— Уже два місяці не відвідую, оскільки займаюся новонародженою дитиною. Але за день до пологів ще сходила в кінотеатр, бо намагалася в міру можливостей бувати на кожній прем’єрі. Як постійний відвідувач можу сказати, що в кіно у нас ходять не дуже активно. Чому? Думаю, що молодь у студентські роки не ходить саме через нестачу коштів — знижки на квитки я не беру до уваги, бо вони не розповсюджуються на вечірні сеанси, коли студентам зручно прийти в кінотеатр. Дуже мені подобається, що на історичні фільми починають ходити і люди старшого віку. Чи влаштовує мене цінова політика нашого кінотеатру? Тепер, коли я почала працювати, так. Бо до того, як стати фінансово незалежною, я не могла собі дозволити весь час просити в батьків гроші на кіно. Причини поганого відвідування кіносеансів я вбачаю в недостатній кількості реклами. Чому в місті немає афіш з рекламою нових фільмів? Про них можна дізнатися лише з декількох газет і по телефону. Це, на мою думку, неправильно.

ІШТВАН, хореограф:

— Ой, уже й не пригадаю, коли там востаннє був. По-перше, роботи дуже багато, по-друге, до нашого кінотеатру я ходити не хочу, бо там холодно, а іншого в нас немає. От коли буваємо з колективом у Львові, обов’язково відвідуємо два місця — “Кінопалац” і “Макдональдс”, тобто те, чого в нашому місті немає. А взагалі-то я дуже великий фанат кіно, мені щомісяця навіть привозять з Угорщини журнал “Сінема”, з якого я дізнаюся про всі новинки кінематографу. Через свою пристрасть до ідеальних звуку та зображення я обов’язково чекаю виходу ліцензованих фільмів і лише тоді дивлюся їх удома на домашньому кінотеатрі. Тому чекаю, коли в місті з’явиться суперсучасний кінотеатр — туди б я ходив із задоволенням.

Теги:

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати