Закарпаття: Вовків боятися — в ліс не ходити

Тетяна Штіфель

Вовків боятися — в ліс не ходити
— Пані Тетяно, як ви потрапили до міліції? Не лячно було йти служити?
— У міліції працював мій чоловік. Він і запропонував мені стати правоохоронцем. То був 1970 рік. Я закінчила курси машинопису й влаштувалася друкаркою у пожежний відділ, який тоді входив до складу УВС. У травні 1977 року мене атестували, хоча й не прагнула цього. Начальником кадрів тоді був Анатолій Шурубор, саме він і наполіг на цьому. А згодом запропонував навчатися в Івано-Франківській школі міліції. Склала іспити — починається сесія, а мені так не хочеться їхати! Чоловік ледь не силоміць відправив... А далі, як то кажуть, втягнулася.
Патрульний дивізіон, в якому служила, дислокувався тоді на площі Возз’єднання в Ужгороді. Ходила на обшуки, доставляла затриманих до суду. Тоді жінок в міліції було небагато, працювати доводилося нарівні з чоловіками.
По закінченні школи міліції працювала дільничним. Далі перейшла у паспортний відділ, звідти — в інспекцію у справах неповнолітніх, а вже потім — у слідство. У 2000-му році з посади старшого слідчого Ужгородського міськвідділу вийшла на пенсію.
— Чи варто жінкам іти в міліцію?
— Вважаю, що варто. Переконана: жінка зробить навіть більше, ніж чоловік. Пригадую, в 1997 році, у переддень 8 Березня, кореспондент однієї з газет брав у мене інтерв’ю і теж запитував, чи можуть жінки в міліції працювати? Я і тоді так само ствердно відповіла.
Звісно, було важко, коли я навчалася в школі міліції: синові виповнилося сім років, доньці — три. Чоловік відвозив і забирав дітей з міліцейського садочка. А бувало, часто сама вихователька привозила мою доньку в міськвідділ, тож дівчинка сиділа в кабінеті й чекала на мене.
Була у слідства мати
— А чому вас називали «сержантом Марусею»?..
— (Сміється). Ще й нині так кажуть... То в ППС було. А в слідстві мене вже називали «матір’ю», бо я була тоді найстаршою за віком жінкою в Ужгородському міськвідділі. Та ніхто мені не казав: «Петрівна». Лише — «мати»...
— Кого вважаєте своїми вчителями?
— Коли починала роботу в слідстві, начальником там був Михайло Василиндра. Перевіряв мої справи. Ніколи не забуду, як він мені клав у кримінальну справу закладки, що треба доробити. Далі казав, щоб тих закладок було менше!
Працювати у слідстві я починала із Володимиром Соймою та Райком, Петром Попдякуником. Пізніше до нас приєдналася Наталія Ондулич, котра і нині плідно працює. Усі вони вводили мене, як кажуть, у курс справ.
Допомагали мені усі начальники слідства, з ким доводилося працювати: Іван Муска, Віталій Батрин, Олексій Леміш, Юрій Сегедій, Степан Кіяк, Іван Феєр. Загалом наш слідчий колектив дружній, згуртований. Кожен уболіває за справу іншого. З такими людьми і справді не страшно було йти в розвідку.
— Які справи найбільше запам’яталися, коли працювали у слідстві?
— За дев’ять років розслідувала і крадіжки, і розбої... Взяли якось дніпропетровську злочинну групу, і наш, ужгородський, в ній був. Довелося самій проводити допит.
— Вам погрожували коли-небудь?
— У Мукачевому група неповнолітніх займалася крадіжками з автівок, близько восьми епізодів мала в своєму «активі». Підлітки намагалися погрожувати: мовляв, ми з Мукачевого, покажемо вам... Кажу: «Ви ще не доросли до того, аби мене залякувати».
Часом місцеві роми не давали спокою. Нині один із тих, кого я посадила за грати, на базарі прибирає, завжди вітається. Прізвище та ім’я моє забув, тому каже: «Тьотя міліціонер»... Чотири роки я змушена була тягнути ту справу, все чекали, коли повнолітнім стане.
— Який найбільший термін позбавлення волі одержували фігуранти ваших кримінальних справ?
— Одна злочинна група проходила за вісьмома епізодами: крадіжки, розбої, пограбування — це три томи справи. Усі одержали по 8-10 років. І дівчата були серед засуджених — тепер уже повиходили з тюрми, я їх бачила в місті. Не йшла на пенсію, доки не здала в суд тієї справи...
— Чи забезпечила вас міліція квартирою?
— Так, і досить хорошою — у так званій Рафанді. А після смерті чоловіка ми переїхали жити в село. Свого часу довелося бути головою квартирної комісії. За ті 11 років, що я її очолювала, у нас в міськвідділі щороку по 5-6, а то й 9 працівників одержували житло. Вийшовши на пенсію, допомагала комісії довідку складати, справи піднімала, аби встановити, хто відколи стояв на обліку тощо.

«Болить серце за міліцію...»
— Як би ви тепер, маючи життєвий досвід, оцінили службу нинішніх міліціонерів?
— Мені як ветерану міліції прикро, що дехто з нинішньої молоді думає не про роботу, а лише про зарплату, надбавки тощо...
Я — депутат Кам’яницької сільради (у цю місцевість перебралася з Ужгорода), водночас — помічник дільничного, бо знаєте, міліціонер — це назавжди. Нещодавно отримала грамоту як найактивніший депутат.
— Не шкодуєте тепер, що пішли в міліцію?
— (Пауза). Трохи шкодую... Завжди о сьомій годині ранку йшла на автобус, а півдесятої ввечері поверталась додому. Одного разу підвернула ногу — навіть не намагалася йти на лікарняний, брала додому деякі документи й працювала. Але то була добра школа життя. А тепер мій молодший онук дуже хоче міліціонером бути. Бо ж у нього і тато міліціонер, і бабуся.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати