Хату під монастир подарувала сестрам самотня набожна жінка. З тих пір свята обитель суттєво виросла.
Мій тутешній проводир — панотець Михайло Малацко — натискає ґудзик дзвінка, і нам відчиняє молода черниця, яка, угледівши нас, аж розцвітає.
Ми проходимо до затишної кімнати і через хвильку до нас виходить усміхнена старша монашка у темно–синіх шатах та чорній хустці, гарно зав’язаній на маківці. «Сестра Юлія Бойчук, настоятелька Провінції святого Йосифа згромадження Сестер–служебниць непорочної Діви Марії», — представляється вона. Ми з отцем сідаємо на канапі. Господиня частує нас «соком». (Так у Воєводині називається будь–який солодкий напій — чи то газована вода, чи компот).
Сестра Юлія розповідає про себе. Народилася вона у містечку Вербас, куди батьки–українці примандрували з Боснії. А дід і баба ще побачили світ в Україні. Галицька еміграція до Боснії — одна із маловідомих сторінок нашої історії.
Відібравши наприкінці ХІХ століття від Туреччини Боснію, австро–угорський уряд почав її колонізувати, як 150 років перед цим колонізував Воєводину. Серед переселенців було й кілька тисяч галичан. Переселялися галичани на нову землю під тодішньою офіційною назвою «русини». Але коли в Україні прогриміли національно–визвольні змагання 1917—1920 років, галичани вслід за своєю старою батьківщиною, з якою мали дуже тісний зв’язок (адже переселилися лише двадцять років перед цим), замість «русинів» стали називатися «українцями».
Під час Другої світової війни українці–галичани, які опинилися в епіцентрі протистояння у Боснії, на яку претендували і серби, і хорвати, зіткнулися з великою жорстокістю як із боку одних, так і других. Бо одні звинувачували їх, що підпорядковуються Папі Римському, а другі — що є за обрядом православними. У підсумку українцям–греко–католикам було вчинено чимало кривди: палили хати, вбивали священиків та активістів.
Уникаючи терору, галичани масово покинули Боснію і переселилися до Бачки поблизу тих місць, де мешкали закарпатські переселенці. Сестра Юлія — одна з нащадків цієї нової хвилі переселення вже в межах Югославії. Згадує, як дитиною завжди заворожено дивилася на монашок у Вербасі: «Коли бачила їх на вулиці, аж серце стискалося». Родина була побожна. Мама на Великдень готувала паску не тільки для своєї родини, а й ще для двох злиденних. У черниці дівчина вирішила піти у 16 років. «Ми думаємо, що це ми обираємо дорогу в житті. Ні, насправді обирають нас», — каже вона, тримаючись рукою великого срібного хреста на грудях.
Я прошу провести мені екскурсію цим першим у моєму житті жіночим монастирем, де живе 17 сестер. Починаємо з каплиці з гарним різьбленим іконостасом, де черниці щодня моляться. У коридорі зауважую велику гарну картину «Прийняття християнства Русі–України» зі святими — князем Володимиром та княгинею Ольгою — в центрі. Поруч на стіні під старомодною назвою «Наші уряди» розписані обов’язки кожного члена громади. Читаю: сестра Емілія — випікає просфору, сестра Марія П. — всі справи у канцелярії, сестра Йосифа — молиться за нас, сестра Дорофея — має дбати про господарку і кури, сестра Арсенія — катехізація, прання і прасування, порядки на 2–му поверсі, бібліотека, сестра Емануїла — шиття, квіти на поверхах, розвозить обіди, допомагає сусідці Такачці, сестра Францішка — порядки в церкві, прання церковної білизни, миття авт, сходи, сестра Георгія — телефон, вулиця, подвір’я, капітульна зала, сестра Фаустина — працює в Карітасі, порядки на стриху, сестра Магдалина і сестра Веніямина — праця на кухні…
«Ого, яка дисципліна, — дивуюся. — Як в армії!» Усього вичитати не встиг, бо сестра Юлія вже веде нас на внутрішнє подвір’я. Тут черниці навіть спробували зробити невеличкий альпінарій із фонтанчиком, але «проект» щось забуксував і наразі не працює. Йдемо далі, де зеленіють грядки. Місце під город виділили монастирю сусіди. Тут сестрички вирощують городину. Адже мусять самі себе утримувати. За правилами свого згромадження, вони мають жити не багатше за вірян.
Сестра Юлія розповідає, що вчора викопали буряки. А завтра сапатимуть капусту. Уперше бачу на городі підв’язані огірки. Помідори і квасолю привезли аж із Закарпаття. Вони рясно вродили на благодатній воєводинській землі.
Власне монастир сестер–служебниць сміливо можна назвати маленькою Україною. Тут панує не тільки українська мова, а й український дух. Половина сестер приїхали з України.
У спіжарці (коморі), яка розташована у підвальному поверсі монастиря, красуються повні полиці з банками закладених овочів та фруктів. Тут ми застаємо за роботою трьох дівчат. Сестра Фаустина (Фельцан) — із села Великі Ком’яти Виноградівського району Закарпаття. Сестра Магдалина (Бенчак) — із Тересви Тячівського району. Третя сестра — Йосафата (Марунчак) у білому фартусі у синій горошок — із села Круковець Самбірського району Львівщини.
Кажу, що хочу їх сфотографувати для газети. Вони сміються, але беруть у руки банки із закладками на зиму. На прощання дають мені літр абрикосового варення. «Це вам! — кажуть сором’язливо сестри. — Будете в Україні їсти і нас згадувати. І передавайте вітання всім українцям!».
Ми ж тим часом піднімаємося на другий поверх. В одній із кімнат бачимо сестричку в білій сорочці, яка сидить за вишивкою. Сестра Михайлина (Попович) — із Синевира, села, розташованого біля знаменитого озера на Закарпатті. Розповідає, що вже п’ятий рік у Сербії. Півроку була в Римі. Вишиває цілий комплект для церкви у Канаді: хоругви, скатертину на престол. Її старша на два роки сестра Гавриїла — теж тут монахинею. Запитую, чи батьки не журилися, що вони двоє пішли у черниці. Відказує, що ні, бо всього мають шестеро дітей.
Заходимо у простору, світлу бібліотеку, якій міг би позаздрити навіть коледж. Читаю таблички на нових стелажах, закритих скляними дверцятами: «Українська проза», «Християнська поезія», «Українські народні пісні», «Життя святих», «Шевченко», «Історія монастирів», «Вишивка», «Кухня»…
За комп’ютером у кутку сидить сестра Емануїла (Кіндзерська), родом із села Горішня Вигнанка Чортківського району Тернопільщини. Біля монітора — два синьо–жовті прапорці та лялька гуцула у кептарику та постолах. Розповідає, що шиє ризи для священиків, і веде мене до кімнати, в якій стоять швейні машинки з наклеєними лінійками на столах для викройки.
Каже, що найбільші проблеми у сестричок виникають із візами, адже в Україну доводиться добиратися транзитом через Угорщину, яка є членом Шенгенської зони. Тому додому їздять не так часто.
…Ця несподівана зустріч із «маленькою Україною» у далекому Руському Керестурі була приємною і символічною. Без сестер–служебниць, їхніх дбайливих рук та милих голосів у церкві тутешня греко–католицька громада втратила би щось суттєве, світле і чисте.
Український чернечий чин Сестер–служебниць непорочної Діви Марії заснований у Галичині 1892 року. Нині сестер–служебниць у світі є близько тисячі. Найбільша їхня провінція — у Бразилії. Окрім того, є осередки в Україні, Канаді, США, Польщі, Словаччині, Сербії. Головний Дім під час війни і комунізму перенесли до Риму. Чернече покликання сестер–служебниць — працювати «для темних людей Русі»: виховання дітей і молоді, праця із хворими і старими, піклування про красу Божих храмів.
Сербська провінція нараховує 64 сестри. Цікавинка її в тому, що до неї входить і спільнота сестер–служебниць на Закарпатті. (Монастирі є в Ужгороді, Мукачеві та в Усть–Чорній). Перші монахині з’явилися в Сербії у 1906 році. З того часу вони міцно заснувалися у греко–католицьких поселеннях. У 1915 постав їхній монастир у Коцурі, в 1927 році — у Руському Керестурі, в 1953–му—у Вербасі, в 1984 році — у Новому Саді, у 1988–му — у Шиді, у 1989–му — у Дюрдьові.
Олександр ГАВРОШ, “Україна молода”