Ідеальний порядок за бажання можна пояснити невеликою кількістю дітей. Їх тут усього 83, тому кожен клас складається з восьми — максимум 12 учнів. Причина цього в специфіці школи — її вихованці мають вади розумового розвитку легкого й помірного ступенів. І це накладає свій відбиток і на долю кожної конкретної дитини, і на школу загалом. Один промовистий факт — за всю історію існування Часлівської спеціалізованої школи-інтернату педагоги не пригадують жодного випадку, щоб когось із їхніх вихованців усиновили чи взяли під опіку.
— Наші діти — не інваліди, вони дієздатні, — розповідає директор інтернату Михайло Михайлочко. — Просто їхня поведінка іноді складна і не зовсім адекватна, їй значною мірою притаманний руйнівний інстинкт. Тому проблема ремонту дверних ручок і замків для нас завжди актуальна. Бачили ігровий майданчик перед навчальним корпусом? Це подарунок, який називається «Для малолітніх варварів», від наших спонсорів із м. Корвалліс (американський штат Орегон). Американці придбали цей комплекс у Швеції спеціально для нас. Попередній, звичайний, ігровий майданчик діти дуже швидко розбили й розібрали до найменших деталей, а цей тримається вже чотири роки.
Свій особливий статус учні інтернату найповнішою мірою починають відчувати вже після випускного вечора. За порогом рідної школи вони найчастіше можуть розраховувати лише на власні сили, яких виявляється замало, аби повноцінно влитися в суспільство. Влаштуватися будівельником, вантажником чи двірником і отримати куток у якомусь гуртожитку — своєрідний «дах бажань» для вихованців спецінтернату. А якби не релігійні та благодійні організації, багатьом із них просто довелося б просити милостиню на вулицях. Оскільки випускники школи не отримують інвалідності, у дорослому житті держава ними не опікується, а родичам вони просто нецікаві. Хоча з 83-х теперішніх учнів — лише шестеро круглі сироти в класичному розумінні, решта — сироти при живих батьках.
Утім, поки учні перебувають у стінах інтернату — вони звичайні діти, і новорічні свята для них — найулюбленіші. Підготовка до Нового року починається заздалегідь: учні прикрашають свої кімнати саморобними іграшками, чекають численних гостей, для яких готують вистави, самі їздять у гості. Сімдесят відсотків вихованців інтернату — роми, любов до музики в котрих закладена, напевно, на генетичному рівні. І ці їхні таланти використовуємо максимально. Учні спецінтернату знають по 10—15 колядок, уміють співати на чотири голоси, що вдається дітям далеко не кожної загальноосвітньої школи. Тому й не дивно, що шкільний хор — призер і переможець численних музичних конкурсів.
— Система традиційних заохочень і покарань, яку батьки використовують перед Новим роком, аби стимулювати дитину до кращої поведінки чи навчання, в наших умовах не підходить, — зауважує пан Михайло. — Наші вихованці дуже болісно сприймають будь-яку, навіть найменшу, на їхній погляд, несправедливість. І банальне попередження: «Ти на свято отримаєш на одну шоколадку менше, тому що поводився негарно», — може викликати в дитини стан афекту, під час якого вона здатна викинутися з вікна. Тому в подібних питаннях діємо дуже обережно. Щотижня збираємо лінійку і спільно розбираємо поведінку порушника.
Коли школа потрапила до проекту «Напиши листа Миколаю», на адресу улюбленого святого відправили із Часлівців десятки листів. Бажання дітей відрізняються залежно від їхнього віку. Якщо найменші просять традиційні солодощі й іграшки (хоча їх і в будні, і особливо в свята, в інтернаті не бракує), то старші можуть попросити Миколая посприяти отримати житло. І це не дивно, адже житло — найболючіша проблема для кожного випускника інтернату, від вирішення якої залежить, чи піде його подальше життя по висхідній, чи полетить під укіс. А найзаповітніша мрія — це потрапити за кордон. Кожен учень інтернату має патронажних батьків у штаті Орегон. Американці час від часу висилають дітям невеличкі подарунки і просять писати листи. Віра в можливість дива, як відомо, найбільше міцнішає перед Новим роком, от і летять за океан листи з наївними у своїй прямолінійності запитаннями: «Коли ви запросите мене до себе в гості? Чи зможу я купити в Америці машину або відеоплеєр?». У відповідь патронажні батьки просять дирекцію школи делікатно пояснити дітям, які бажання реально виконати, а які — не дуже…
У ці дні в інтернаті триває передсвяткова метушня. Учні виготовляють вертеп, шиють костюми і в супроводі педагогів ідуть колядувати. Часлівці — село інтернаціональне, тому відзначати Різдво тут можна двічі: угорське — наприкінці грудня, українське — на початку січня.
— У групу треба підібрати кількох учнів з хорошим голосом, щоб людям цікаво було слухати і щоб вони запрошували нас і в майбутньому, — каже десятикласник Руслан.
— І як вам віддячують за колядки?
— Тістечками, цукерками, грошима. Залежить від того, як колядуємо.
— Якщо не секрет, що ти просив у листі до Миколая? — питаю в іншого учня.
— Я написав, що хочу велику пухнасту іграшку, — відповідає восьмикласник Степан.
— Хіба для хлопців твого віку все ще цікаві м’які іграшки?
— Чому ні? Малі в мене були й до того (і справді, у кімнаті все ліжко Степана закладене м’якими іграшками. — Авт.), а великої не було. І ще попросив подарувати фарби, олівці і папір. Люблю малювати, особливо спортсменів.
— А я цього року сам був Миколаєм, — знову долучається до розмови Руслан. — Нам зробили багато подарунків, частину я відклав, а потім подарував чотирирічній Каті — внучці нашої виховательки Надії Володимирівни. Я віддав їй і свої іграшки. У нас така традиція, що старші учні передають свої іграшки молодшим. Цього року я вітав зі святом і свою вчительку — мав 25 гривень, і витратив їх не на сигарети (я взагалі не палю), а на коробку шоколадних цукерок для вчительки. Вона з несподіванки аж заплакала.
— А чого сам чекаєш від Нового року?
— Я вже закінчую школу, тому мені потрібні не подарунки, а робота. Професора з мене не вийде, хочу стати кухарем. Найбільша моя мрія — знайти нормальну роботу…