Закарпаття: Прихильники сільського туризму хочуть свіжого молока і сінників з отавою та м’ятою

Ще на початку осені більшість місць у тутешніх готелях і турбазах було заброньовано. Зважаючи на візові проблеми через входження наших сусідів до Шенгенської зони, можна сміливо спрогнозувати, що значно побільшало охочих провести канікули на Закарпатті. Питання в тому, де саме?. Ми подумали, що варіантом могли би бути сільські садиби, яких за останні два-три роки в нашій області примножилося. На цю тему й поговорили із заступником голови правління крайового центру розвитку сільського зеленого туризму Богданом ПРАННИЧУКОМ. Та одними святами розмова не обмежилася.

— Богдане Дмитровичу, яка ситуація з вільними місцями перед Новим роком? Сільські оселі так само забиті, як санаторії й туристичні бази?

—   Місць уже немає, причому давно. Більшість із них замовили ще у вересні-жовтні. Нині хіба хтось відмовиться, то з'являться місця.

— І це тоді, коли в нашій області півтисячі людей бізнесус у сфері сільського туризму?

— Так, причому їх офіційно близько півтисячі. На жаль, облік не провадиться, намагаємося загітувати людей, щоб вони реєструвалися, залишали контакти, бо іноді виникають ситуації, коли є гості, яких треба поселити, а ніде. То й відмовляти доводиться.

— Як би ви охарактеризували цей рік? Чи вдалим він був для закарпатського сільського туризму?

— Вдалим, але не в бізнесовому сенсі. Не сказав би, що є велике економічне задоволення. Але радий, що нам удалося розпочати співпрацю з польськими колегами, завдяки чому коштом Міністерства закордонних справ Польщі ЗО закарпатців пройшли вишкіл у сусідів. Ми навмисне не брали досвідчених, а тих, хто тільки розпочинає діяльність у сільському туризмі, щоб вони мали змогу вивчити тонкощі справи, деталі, побачити, як ліпше влаштувати побут, прийняти гостей. Люди залишилися дуже задоволеними.

—   Закон про сільський туризм досі не ухвалено, то чим керуєтеся в роботі?

—   Справді, закону досі нема, є тільки проект. Але за Постановою Кабміну ще 2006 року власникам сільських садиб дозволяється надавати послуги з розміщення й харчування туристів. Якщо приймається до 9 гостей, то навіть нема потреби реєструватися приватним підприємцем і проходити сертифікацію. Відповідно, не доводиться сплачувати й збори та податки.

— Свого часу багато говорилося про добровільну сертифікацію. А в нас із усім добровільним досить складно...

— І справді складно, небагато закарпатців її пройшли. Але все-таки у нас є сертифіковані садиби, наприклад, Валерія Шевченка в Сторожниці, поблизу Ужгорода. Він має два зелені листки (максимально присуджують три, це як п'ять зірочок для готелів. - Авт.).

Хоча щодалі більшає число тих, хто розуміє важливість сертифікації, що настане час, коли без неї просто неможливо буде працювати. Адже, скажімо, іноземний турист насамперед роздивляється, чи є в хаті таблички з сертифікатами, нагороди, відзнаки.

— Звідки нині тече основний потік туристів на Закарпаття?

— Переважно зі Сходу України та з Києва. Хоча є гості, а ми намагаємося називати їх саме гостями, а не туристами, й із Росії. Ну і, звичайно, на Виноградівщину й Берегівщину їдуть люди з Угорщини.

— У яиих районах найбільш розвинений зелений туризм?

— Немає такого куточка на Закарпатті, де б не приймали гостей, але все-таки Берегівщи-на, Ужгородщина, Рахівщина й Міжгірщина лідирують за кількістю власників сільських садиб. Дуже багато залежить від ініціативності самих людей і, що дуже важливо, від підтримки місцевої влади. Наприклад, цього року активізувалася Ви-ноградівщина завдяки сприянню голови районної адміністрації Олега Любімова.

—   Десь чув, що 70% сільських садиб України сконцентровано в Карпатах. Це й справді так?

—   Звісно, і ця ситуація, думаю, ще не скоро зміниться. Люди усвідомлюють, що культивуючи сільський туризм, можуть не виїжджати на заробітки, не залишати родину, а бути вдома й порати якісь інші справи. Я щойно був на Рахівщині, спілкувався з багатьма людьми, які, втративши роботу на підприємствах, зацікавилися сільським туризмом. Але якщо порівнювати Закарпаття з тією ж Івано-Франківщиною, то ми ще доволі сильно відстаємо. Особливо щодо підтримки влади. Наприклад, у Яремчі в інформаційно-туристичному центрі працює п'ятеро людей на бюджетних коштах. У нас же такі центри вдається відкрити хіба що за іноземні гранти, та й то виникає проблема, де взяти зарплату їхнім працівникам.

— Які мінімальні вкладення потрібні для того, щоб почати власну справу?

—  Складно сказати. Залежить, яку садибу має людина і скільки доведеться вкласти в її переобладнання. Є люди, які нічого не вкладають, є такі, що витрачають якісь гроші на ремонт. Але ніхто не жаліється, що мав дуже великі витрати чи прогорів. Ми, до речі, застерігаємо початківців, аби не робили в хаті євроремонтів. Кому вони потрібні? Людина 'іде з великого міста не для того, щоб ночувати в хаті з металопластиковими вікнами.

— А чи є потреба в якихось особливих атракціях чи достатньо хати, чистого повітря, свіжого молока, домашніх страв?

— Не варто щось вигадувати. Того, що ви перерахували, й справді достатньо. Є звичайно, люди, які хочуть покосити траву чи корову подоїти. Або буває, що, замовляючи місця, питають, чи є на господарстві коза, щоб дитина її побачила, погладила й зрозуміла, звідки молоко, а не думала, що його виробляють у супермаркетах. Дехто проситься на сіні полежати. Я для таких гостей хочу набити отавою з м'ятою упереміш сінники, щоб могли відчути запах села. Звичайно, треба урізноманітнювати відпочинок, організовувати ті ж винні тури, бо, виявляється, мало хто знає, що на Закарпатті, крім гір і замків, є ще й вино.

—  А на свята, мабуть, треба показувати гостям бетлегемів... —  Є люди, які хочуть їх побачити, почути колядки, дізнатися, що таке кутя, як сім'я стрічає Святвечір і Різдво. Щоправда, не всі закарпатці хочуть на ці свята мати гостей...

— Зате й заробити тоді можна більше.

— Звичайно, ціни трохи вищі. Хоча залежить від того, з чим порівнювати. Загалом у непіковий період одній людині за добу з одноразовим харчуванням доведеться заплатити від 20 до 70 гривень. Де ви знайдете такий готель?

— Чи можете сказати приблизно, яка рентабельність цього бізнесу?

— У нас цього ніхто не скаже. От поляки вчили складати бізнес-плани, пояснювали, що дуже добре, коли є завантаженість 50-60 %.  Але це в них так. Ми від Польщі ще на 10 кроків відстаємо. Наприклад, я спілкувався з родиною вчителів-мате-матиків, які взялися й за сільський туризм. Вони без проблем орендували понад 70 гектарів землі, щоб їх гості мали де прогулюватися на велосипедах чи пішки. Сусіди ж мають близько 20 фондів, які готові фінансово підтримати початківців, кредити в Польщі видають під 7 %, із яких 3 % ще й компенсує держава. За таких умов і наші ґазди швидше б розвивалися.

—  А чи є на Закарпатті бодай одна людина, яка змогла взяти кредит на розвиток сільського туризму?

—  Я таких не знаю. Можливо, найближчим часом ситуація зміниться. З директором одного з закарпатських банків, уродженцем Рахівщини Миколою Бережанським розробляємо концепцію кредитування селян, заохочуючи до зеленого туризму. Якщо коротко, то суть у тому, щоб на невеличкій ділянці господаря збудувати садибу, яка стане заставою на кредит, а людина, приймаючи гостей, поволі його сплачуватиме. Бо ж у нас ніхто не погодиться заставити власну хату. А так ризику майже нема.

Сподіваюся, наступного року зможемо працювати за цією схемою, і це дасть новий поштовх до розвитку нашого сільського туризму.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати