Довга дорога на Бистрий (ФОТО)

Старшокласником дорогою на обласні олімпіади до Ужгорода прискіпливо оглядав я крізь колючі дроти й прикордонні загорожі лівобережжя Тиси – там, знав напевне, мешкають наші брати-гуцули, вони з рахів’янами  – з одного гуцульського пракореня. До батьківського обійстя щоднини зазирав гостроверхий Менчул –  за ним, казали старші люди,  зовсім близько Румунія і там наші гуцульські села, відірвані від материкової України ненашою волею.

В урочищі Бодзьора на Скуруші ми літували у  старого гуцула Николая Папариги, так от з його полонинки проглядався в усій величі Піп Іван Марамороський, за ним – рукою подати! – зовсім близько була незнана мені румунська Гуцулія, до якої – знав напевне! – я таки приїду як журналіст і краєзнавець. Однак життєві дороги повели мене у далекі світи - Канаду й Бразилію, Сербію й Іспанію, Бельгію й Італію – там зустрічався  з українцями, дарував їм книги й журнали, підтримував національний дух. А що ж близька Мароморощина? 20 літ доля вперто не сприяла мені побувати серед братів-гуцулів, аж поки не дав тверде слово бистрянину, письменнику-гумористу, шанованому в усій Гуцулії ґазді Дмитру Коренюку, що таки приїду на фестиваль «Гуцульська міра». До гурту пристав ужгородський колега – тележурналіст з всеукраїнського каналу РАДА Богдан Барбіл. І ось ми у переповненій залі будинку культури  гуцульського села Бистрий Марамуреського повіту, на  XIV-му фестивалі весняних обрядів "Гуцульська міра".

З досьє: Мармаро́щина або Марамарощина — історична область в Карпатах, (укр. Мармаро́щина, рум. Maramureş, Марамуреш):  ділиться на Південний Марамарош — українська етнічна територія в закарпатській Румунії та Північний Марамарош — східна частина українського Закарпаття. 

За рішенням Тріанонського договіру 1920 року історичний край Мармарощина був розділений між Чехословаччиною (60% території) і Румунією (південніше річки Тиса; 40% території).

Після Другої Світової війни північ Мараморщини відійшла до СРСР і увійшла в склад Закарпатської області.

Після довгих років румунізації на території Південної Мараморощини досі зберігається українська мова і в місті Сигіт діє український ліцей імені Т.Г. Шевченка. Майже все населення краю можна назвати нащадками українців, але тут не кожен знає, а тим паче визнає своє українське коріння.

Заселена у 5 ст. нашої ери племенами Білих Хорватів. Вперше назва "Мараморош" згадується в грамоті з 1199 року. 

У 1918-1919 входила до складу Гуцульської Республіки.

За переписом 1930 року на території Мармарощини проживало 26 000 осіб, в тому числі 17 000 (65.4%) українців. 

Після 2 світової війни північна частина відійшда до СРСР, а південна Марморощина залишилась у складі Румунії.

Ініціатор фестивалю "Гуцульська міра" - Дмитро Коренюк, відомий український письменник-гуморист, вчитель, професор музики, як його тут поважно величають,   голова місцевого  "Гуцульського товариства",  який докладає багато зусиль, щоб не заросла половою  українська нива. Ось як він розтлумачив суть дійства: "Міра - це робоче свято, коли збираються люди, вівчарі доять та міряють молоко овець, господар позначує фарбами кожну свою вівцю, щоби міг розпізнати восени. Це вихід овець на полонину. Це свято відбувається не тільки у нашому селі,  а й в інших українських селах -  Вишівській Долині, Вишні Рівній, Русковій, Полянах. Вівчарські звичаї, на жаль, почали трохи забуватися. Саме тому 14 років тому я та колишній радник  Міністерства культури Румунії Ярослава Колотило започаткували у селі Бистрий фестиваль "Гуцульська міра", нас підтримав примар (сільський голова) Василь Дутчук». 

Феєрична  артистична програма заповнила і сцену, і зал  Будинку культури - гурт "Веселі гуцули" з Бистрого  піснями і танцями викликав щирі овації, а наприкінці гурт "Юркуци" з Вишівської Долини подарували високе пісенне українське і румунське мистецтво. Гуцульське  народне гуляння об’єднало  все село - бистряни і гості  мали нагоду скуштувати вівчарські страви: сир, вурду, бриндзю, бануш, ягнятину. 

Наступного дня відбулося посвячення овець отцем Іваном Юрчею. Настоятель бистрянської парафії о. Іван так розповідає про весняний обряд гуцульської міри: "З давніх-давен наші предки працювали лісорубами або вирощували худобу, забезпечуючи таким чином повсякденне життя. Майже кожна сім'я тримала овець. Під час зими господарі тримали вівці вдома, а з приходом весни вівці збиралися докупи до однієї стайні, де їх перебирав вівчар, який мав виганяти їх на високогірні пасовиська. На жаль, останнім часом міра не має те саме значення, як колись. Переважна частина дійства проводиться довкола фестивалю, артистичної програми, але далі робиться молитва за овець та вівчарів. Цього року я відправив цю молитву у Чорній Долині, у господаря-вівчара ІванаТуруса. Важливим є те, що наші люди далі зустрічаються у цей день у єдності та любові".

 Гуцули в Румунії живуть по той бік кордону з Україною, в Південній Буковині та на Мараморощині. На Мараморощині  лінгвісти визначили тільки три гуцульські села: Вишівська Долина,  Бистрий і  Красний. А на Південній Буковині в горах – понад десять гуцульських сіл. Гуцули в Румунії, як і в Україні, духовно багаті й бережуть прабатьківські традиції.

Ось свідчення видатної гуцулки, екс-радника Міністерства культури Румунії Ярослави Колотило: «Гуцулів з Мараморощини не можна порівняти з гуцулами з Косова. Вони мають інший відтінок у мові. А рахівські гуцули такі самі, як наші. У нас збереглося чимало, але й багато пропало, наприклад, уже немає цимбалів. Трембіти й сопілки є. Вишивають менше, переважно хрестиком. У нашому селі збереглося лише 15 гуцульських кептарів, один з них є в музеї в Бухаресті. На жаль, нема гуцульського музею в Румунії, але у Вишівській Долині  зберігся дім Гаврила Климпуша, лісоруба, поета. Він був самоуком, розумною людиною. На його хаті ми встановили пам'ятну дошку, там багато гуцульських виробів. Гуцули-автохтони мусять показати, що живуть на своїх землях, і тільки доля, історія розділили їх кордонами. На гуцулів  Румунії треба дивитися як на таких, що, слава Богу, збереглися, і треба їм допомогти, щоби зберігалися далі.

На Мараморощині ніколи не міняли українську Службу Божу на румунську.  досвід показує, що тільки там, де збереглася Церква, збереглася нація і її самобутність». 

Румуни на Буковині знищили українську Церкву, переклали літургію румунською, тому молодь перестала говорити українською мовою. На Мараморощині українці не корилися мадярам, а коли прийшла румунська влада, то гуцули твердо відстояли свої права на рідну мову, хоче це було нелегко.

На румунізацію українців  впливає Румунська православна церква (богослужіння і проповіді  майже повсюдно відбуваються лише румунською мовою),  розпорошеність  й самоізоляція від інших країв українського поселення,  тамтешня  українська інтелігенція була залякана, зазнала переслідування  режиму Чаушеску. Соціалістична Румунія робила все для того, щоб не комунікували між собою гуцули-українці Мараморощини й Закарпаття, Сучави і Буковини. Колючий дріт обабіч Тиси й Черемошу на десятиліття розділив гуцульські родини.

Від румунської революції 1989 року розпочалося національне й церковне відродження, однак йде воно дуже повільно через недостатню зацікавленість центрального уряду Румунії та місцевої влади, а також через недостатні зв'язки з материковою Україною, яка епізодично проявляє інтерес до цієї гуцульської закутини.

Державний кордон України й Румунії проходить вздовж Тиси і не збігається з етнічним, тому в межах Румунії знаходиться до півсотні  сіл,  заселеної українцями. Державний прапор України не зустрінеш в українських селах Мараморощини, хоча на сільрадах румунських сіл Закарпаття висять румунські триколори. На сцені у Бистрому назву фестивалю  «Гуцульська міра» написали тільки румунською мовою, хоча  97 відсотків мешканців села  – гуцули-українці.

Три дні на Мараморощині промайнули, мов одна мить, полишивши незабутні враження. Ми мекали у прекрасній гуцульській родині Анни і Йосипа Годинчуків в урочищі Рункул біля Вишівської Долини – ото наспівалися й набувалися! Директори будинків культури Николай Марічєк  і Василь Попович  були нашими гідами. 

Побували у сімох селах, ось їх перелік: Бастрий, Вишівська Долина, Красний, Кривий, Рускова, Рона, Поляни, у місті Сиготі. Безупину спілкувалися з гуцулами-газдами і газдиньками. Справжні патріоти краю - Дмитро Коренюк, Василь Дудчук, Юрій Москалюк, Николай Марічєк, Анна і Йосип Годинчуки,  Василь Попович, Дмитро Голдіш, Петро і Юрій Пирожуки,  Михайло Турус,  Анна Луцак, Танасій та Ілона Ончі, Касіян Піцура, о. Іван Арделян, о. Іван Юрча, о. Петро Рагован – усі вони розповідали про свої села й міста, ділилися проблемами, розпитували про материкову Україну і Гуцульщину. 

Вона, Україна, в боргу перед цими лицарями великого материка-Гуцулії, які крізь морок комуністичного мракобісся не втратили рідну мову, не зреклися прадідівської віри і прабатьківських традицій. За це їм – низький поклін і шана!

Теги: дорога, Бистрий

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати