Всі ми християни...

ТРИ ХРАМИ НА ОДНІЙ ВУЛИЦІ

Гадаємо, «конфесійні війни» ще не стерлися з пам’яті закарпатців. На початку 90-х років віряни греко-католицької єпархії захотіли отримати назад свої храми, в яких Службу Божу правили священики православної церкви російського патріархату – релігійної установи, що стала по суті єдиною на Закарпатті дозволеною церквою після Другої світової війни, після того, як край увійшов до складу Радянської України. Тодішня влада, нагадаємо, вела проти греко-католиків справжню війну, вважаючи їх «буржуазними націоналістами», а тому вдалася до жорстоких репресій. Боротьба досягла кульмінації зі вбивством Теодора Ромжі в Мукачеві, а уніати невдовзі опинилися поза законом.

Релігійну нішу, як і спорожнілі приміщення греко-католицьких споруд, зайняла тоді Православна церква. Коли ж греко-католикам знову дозволили відкрито молитися, вони, зрозуміло, захотіли повернутися до храмів, що побудували їхні предки. Доходило до серйозних конфліктів – відкритих скандалів і навіть бійок у багатьох селах Закарпаття. І лише не багатьом населеним пунктам області міжконфесійної ворожнечі вдалося уникнути. Серед них – село Довге Іршавського району. Насамперед завдяки мудрості священиків та правильним діям сільської влади ситуація тут була зовсім іншою: прихожани дійшли простого й водночас мудрого рішення: збудувати нові церкви. І тепер у центрі села поряд стоять три храми: римо-католицький, греко-католицький та православний Московського патріархату – як символ конфесійної толерантності й примирення місцевих мешканців.

ЧИЯ ЦЕРКВА?

«Правду сказати, що ситуація тоді була дуже напруженою, – згадує міжконфесійні пристрасті початку 90-х тодішній голова села Василь Кополовець, – як-не-як, а храм будувався як греко-католицький і до приходу Радянської влади належав цій громаді. Зрозуміло, що уніати хотіли повернути собі церкву, однак наткнулися на серйозний спротив православної громади, яка на той час вже була численнішою. Зізнаюся, мені тоді дуже важко велося, адже будь-яка маленька іскорка могла збурити серйозні конфлікти на кшталт тих, які відбувалися в інших селах Закарпаття. А тому керівництво Довгого разом із церковними громадами стало крок за кроком вирішувати проблему. Спочатку йшлося про почергове служіння. Конфесії нібито й домовилися, однак останньої миті православні вирішили не пускати послідовників унії до церкви. Тоді-то й постало питання про будівництво нового греко-католицького храму. Сільська рада виділила під споруду земельну ділянку, однак і тоді знайшлися гарячі голови, які протестували проти зведення нової церкви, адже для цього потрібні неабиякі гроші, яких у вірян, зрозуміло, не було. Та поступово кошти стали збирати, шукаючи по всій області, і з допомогою сільської влади, спонсорів, закордонних місій та фондів 2002 року ми відкрили новий храм».

За словами Василя Кополовця, нині на побутовому рівні в селі вже не виникає конфліктів, хіба що хтось десь за чаркою посперечається. «У селі багато змішаних сімей, причому не лише православних з греко-католиками, є ж у нас ще й римо-католики. То їм, навпаки, добре, відзначають свята за обома календарями», – жартує пан Василь.

ДВО РІЗДВА, ДВА ВЕЛИКОДНІ

Нинішній голова села Михайло Шкелебей теж доволі оптимістично дивиться на міжконфесійні взаємини: «У час, коли найгостріше постало це питання, я ще не керував у Довгому, однак, відколи обрали чільником мене, міжконфесійних чвар тут уже не виникає. Звичайно ж, не все так гладко, як видається на перший погляд. Приміром, на греко-католицькому святі Іллі не присутній православний священик, незважаючи на те, що його запрошують, хоча й були випадки спільного служіння, як-от під час відкриття каплички Божої Матері чи освячення мосту. Однак найголовніше в цій ситуації, що самі віряни чудово ставляться одне до одного. Наприклад, діти, ходячи колядувати, не чинять різниці між «своїми» прихожанами та «чужими», тішачи на свято всіх односельців. Чимало родин освячують паски й тоді, коли римо-католики, і разом із православними чи уніатами. І сам я, хоч і православний, залюбки ходжу до греко-католиків на свято. Бо ми насамперед християни і між нами не може бути великого поділу.

У Довгому мешкає близько 7 тисяч чоловік, маємо представників різноманітних національностей – німців, угорців, словаків, євреїв, ромів, і всі живуть у мирі й злагоді. Недарма ж наш досвід вирішення міжконфесійних чвар ставили за взірець на районному рівні».

За переписом 1939 року, в селі було всього 4 сім’ї, що сповідували православ’я Московського патріархату. З кінця 40-х років ситуація стала радикально змінюватися. З утисками греко-католицької церкви її прихожани стали ходити або до римо-католицької (якій дозволили й надалі працювати), або (абсолютна більшість) молилися в тій же церкві, що й раніше, але вже за православними канонами. І зовсім небагато людей не захотіли змінювати конфесії й таємно молитися Богу так, як звикли. Серед них – сім’я Ольги Цільо. Батько її був дяком уніатської церкви у Довгому, тому часто таємні служби правили в їхній хаті. «Ми зачиняли вікна, двері, щоб можна було помолитися, посповідатися. За це нашу сім’ю багато переслідували», – розповідає пані Ольга. Однак тепер навіть натяки на конфлікти чи непорозуміння в минулому, особливо з римо-католицькою громадою. «З ними у нас стосунки особливо добрі, оскільки належимо до єдиної Вселенської церкви. Спільні молитви проводимо, молебні до Божої Матері, разом ходимо до хворих, що не можуть ходити. А от із православними трохи важче. Самі люди не проти спільних молебнів, але відмовляється священик, каже, що йому канони не дозволяють», – продовжує наша співрозмовниця. Натомість, віряни православного приходу відвідують святкові богослужіння греко-католиків, і цього їм духовний наставник робити не забороняє. Сказати, що стосунки між конфесіями ідеальні, не можна. Щоправда, головне, що немає відвертої ворожнечі і проявів агресії одне до одного.

ЯКБИ ЦЕРКВА БУЛА ОДНА

Згоден із тим, що в Довгому все спокійно в релігійному питанні, і настоятель православної церкви села о. Сливка. «Загалом обстановка між нашими вірянами стабільна, – каже він. – Тому що кожен має свій храм. Це найголовніша перепона до конфліктів. У більшості сіл, де скандали виникали, не могли поділити церкву. Тож, траплялося, нас і за взірець іншим ставили. Чому так вийшло? Напевно, Бог нам допоміг уникнути чвар». Священик уважає, що конфліктувати не варто, бо всі моляться єдиному Богові, а бійки – це вже остання стадія неприязні, чого він не вітає в жодному разі. «Звісно, хочеться, щоб церква була одна, але, на жаль, ще занадто багато є непорозумінь, тому шлях до спільної церкви далекий», – продовжує о. Сливка. Нормальні стосунки отці мають і між собою. «Ми при зустрічі вітаємося, спілкуємося. Такого немає, аби мали непорозуміння».

А от відзначення великих свят за обома календарями православний священик не схвалює, бо на момент, коли римо-католики вже святкують, в інших вірян настає найсуворіший період посту. Звісно, духовенство не сприймає, коли його паства святкує в такий період. Тому, вважає він, найкраще, коли Великдень припадає на один день у всіх трьох церквах. На жаль, таке відбувається дуже рідко.

У сім’ї ж Косиків не зважають на дати й обряди. На Пасху вони ходять до різних церков, кожен зі своїм кошиком. «Він раніше вийде, то чекає мене біля церкви, або ж, навпаки, – каже пані Марія. – Ми не робимо з того проблеми. Інколи навіть священик казав мені, питаючись, до якої церкви ходить чоловік, що я повинна іти за ним, інакше може бути біда в хаті. Але біди нібито й немає, тому й ходимо по різних церквах. Я завжди кажу, що якби поміж нашими церквами були такі взаємини як у мене з чоловіком, то й біди б не було».

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати