Віктор Тереля: «Таємниця світу захована в самій людині»

Про Віктора Терелю, відомого російського актора театру і кіно дізналася, коли навідувала рідню в Новоселиці Міжгірського району.  А відтак ще й прочитала інтерв'ю з артистом, яке підготував міжгірський журналіст Василь Пилипчинець. Завжди трішечки зростає власна самооцінка, коли тобі розповідають про успіхи земляків, з'являється потреба чи прагнення і власними справами довести, що не випадковою є особлива талановитість того села, звідки і твоє коріння. А міжгірська Новоселиця таки й справді дивовижно талановита.

Минуло кілька років, і «Фейсбук» допоміг мені познайомитися з обдарованою людиною з дуже характерною зовнішністю і чутливим серцем. З Віктором Терелею у листуванні ми майже одразу перейшли на «ти». Знайшлося чимало спільних інтересів і тем, і, зрештою, визріла згода підготувати інтерв'ю для «Новин Закарпаття». Зробили ми це дистанційно – через електронну пошту.

Наша бесіда відбувалася російською, оскільки актор вже три десятиліття мешкає в Росїї і спілкується, і грає ролі виключно російською. Втім, приїжджаючи на Закарпаття, цілковито органічно повертається до материнської мови. От тільки української на такому рівні, щоб розуміти семантичні нюанси її лексики, досконало навчитися не довелося.  Тож ми домовилися, що інтерв'ю  для україномовної газети подам у власному перекладі. (Розмова з актором була опублікована в дещо скороченому варіанті в "Новинах Закарпаття" 2 червня ц. р. - І.М.).

Віктор Тереля згадує і розмірковує…

-Чи памятаєш ти подію, що підштовхнула тебе до вибору - стезі актора? Чи таким уявляв власне майбутнє хлопчик з верховинської Новоселиці, яким воно виявилося насправді?

- Це запитання, на яке, здається, не зможе відповісти навіть моя мама, яка все пам'ятає з того далекого минулого. Вона, скоріш за все, скаже, що Вітя завжди хотів в артисти. Я ж можу лишень уточнити деякі подробиці цього «завжди». Справа в тому, що двоє моїх дядьків закінчили університет, і коли вони повернулися в Міжгір'я, то вже не змогли жити без теленовин, і таким чином приблизно в 1973 році у нас з'явився один з перших телевізорів у селі. Тут для мене відкрився Космос. Але головною силою, яка вабила в світ образів, були, звичайно ж, книги. У нас в будинку зберігалося багато книжок. Перший серйозний твір літератури, з яким вдалося познайомитися, …вкрав у мами, яка завжди щось читала. Це була книга «Трістан та Ізольда».  Як нині пам'ятаю вишукану палітурку з тисненням. На ній були зображені лицар і дівчина з довгим волоссям. Мама відразу сказала, що мені зарано читати такі книги. Але місце під подушкою - не надто вдала схованка, і я, звичайно ж, скориставшись маминою відсутністю, поцупив звідти книжку. Був на сьомому небі. По-перше, від самої історії про закоханих, по-друге, - від того, що увійшов у світ дорослої книги, відчувши при цьому дещицю розчарування, адже так і не зрозумів, чому мені не можна було її читати. А за втрачену мною «Камінну душу» Гната Хоткевича мама сварить мене й досі.

Друга найголовніша людина в моєму житті, що мала вплив на моє майбутнє, - мій дядько Михайло Васильович Зимомря.  Він виховував мене замість батька, і я його обожнював, злегка побоюючись, коли він перевіряв мої уроки, звичайно ж, здебільшого через острах його засмутити. Це саме та людина, яка дала мені перше справжнє посвячення в світ прекрасного, втілений у літературі. Він читав надзвичайно багато, і я крадьки брав його книги, поки він працював у Міжгір'ї на «Селені», намагаючись здолати їх у його відсутність. А скільки книжок з його приватної бібліотеки  ми погубили, ділячись з друзями найбільш цікавими, а потім, червоніючи, пояснювали, куди вони поділися. Якось він приніс, мало не всього Анатоля Франса. Про вуйка Мішу я міг би говорити кілометрами, та скажу тільки, що найбільшою мірою я є його продуктом. Мені майже п'ятдесят років, але вуйко для мене до цього часу ідеал - людини, чоловіка. Честь і гідність - це дарунок, який чоловік робить сам собі, і нічого вартіснішого за це бути не може. Таким був і завжди залишається Михайло Зимомря. Повинен визнати, що важко жити з його наукою, але іншої і не може бути за визначенням.

Хотілось би сказати і про брата Мішу, який вигадував для мене новорічні карнавальні костюми, і це було неймовірно захоплююче. Вбрання лицаря, пірата або солдата бородінського бою завжди передбачали для мене перемогу в конкурсі.

Ну, і, звичайно ж, повинен відзначити, що мені пощастило з учителями в школі. Серед них, насамперед, Єва Юріївна Качайло, вчителька української. Щасливі діти, у яких є такі педагоги. А ще мені запам'яталися дві дивовижні вчительки з Дніпропетровська. Прізвище Ольги Іванівни не пригадаю зараз, її знає добре Андрій Сербайло - вона вчила його. А іншу звали Лариса Василівна Твердохліб, вона навчала мене. Мабуть, тепер у Новоселиці ніхто так не ставиться до учнів. Вона читала мені вірші вголос і винятково - класику. Вона підшукувала для мене репертуар і готувала до виступів на районному огляді. І завжди моїм головним суперником на оглядах був саме Андрій Сербайло. Досі не розумію, чому він не вступав у театральний, адже талант мав неабиякий. Зізнаюся, в четвертому класі я був не на жарт закоханий в Ларису (так я її про себе називав), сприймав її як дуже вродливу жінку з усіма наслідками, тобто ревнував її і смертельно сумував, коли вона поїхала. Можливо, саме вона і була тим поштовхом, який дав напрямок моєму подальшому рухові на життєвому шляху.

 Ну, і нарешті, в селі час від часу гралися спектаклі. Вони були такою собі розвагою для новосільців. Шкода, я не бачив, коли грала моя мама. Мене ж актором зробило моє дитинство і моє чудове оточення. На жаль, формат інтерв'ю не передбачає надто докладної оповіді, інакше ризикуємо змінити жанр на мемуаристику.

- Чи не заважав мовний бар'єр на шляху до досягнення акторської майстерності, визнання твоїх здібностей колегами, становленню в якості професійного актора? Як скоро вдалося позбутися русинського акценту?

-Це була найсуттєвіша перешкода при вступі, а я увесь час намагався вступити до акторського вишу в Москві. Доходив до останнього конкурсу – і мене завжди «зрізали» через мою вимову. І тільки в 1985 році Олег Павлович Табаков, якого я вважаю своїм нанашком, коли я вчергове у його відсутність , провалив іспит через свою говірку, скерував мене до Києва, пообіцявши при цьому, що за рік він візьме мене до себе на курс переводом. Це був курс, на якому навчалися і Женя Миронов та Володя Машков. І дійсно, без особливих зусиль вступив у Києві. Сталося так, що незабаром туди на гастролі приїхав ленінградський театр Л. Додіна. Коли я побачив їх постановку, то сказав собі: «Ось театр, де я буду працювати». Готувався потайки цілий рік, поїхав і вступив на другий курс. Хоча й там педагог зі сценічної мови сказав: «Тільки через мій труп». На що Додін відповів: «Через твій труп!» - і взяв мене. Це видатний педагог, який очолює «театр Європи», і видатна людина, він завжди ставився до мене, як до сина. Шкода, але змушений визнати, що я не завжди відповідав йому синівською любов'ю. Загалом же, і досі не сповна позбувся особливостей власної вимови, і, трапляється, вона проривається в текстах. Ну, та це, так би мовити, і моя візитка, індивідуальність.

- Географія твоєї кар'єри вражає: участь у театральних постановках в театрах Санкт-Петербурга, Москви, режисерська робота в Саратовському ТЮГу, зйомки в кінофільмах і телесеріалах в Росії, Середній Азії … Де ще? Такий рухливий спосіб життя якось позначається на сприйнятті навколишньої дійсності? Взагалі, що для тебе означає «бути в дорозі», «подорожувати», «повертатися»?

-Треба сказати, що зі словом «актор» завжди  асоціюються такі поняття, як географія, колеса, дорога. Чого-чого, а доріг у моєму житті з надлишком! З Львом Додіним та іншим моїм великим учителем - Анатолієм Васильєвим, який керує другим у Росії «театром Європи» і до якого я вступив, до речі, теж відразу на другий курс режисури, довелося подорожувати практично всією Європою, побував у Японії, мав змогу подивитися і цю дивовижно цікаву країну, знімався в Празі, в курдській пустелі в Іраку, в Грузії, Узбекистані, ставив спектакль у Польщі, читав лекції та проводив семінари в Європі. Можу тільки сказати, що в молодості дороги приносять радість і задоволення, а чим довше живеш, тим більше прагнеться спокою. Нові враження перетворюються в дурнувату калейдоскопічну нескінченність, але не дають відповіді на значущі запитання. «Ну, побачу я ще й це, й інше, - і що? Навіщо мені все це?». Таємниця світу захована в самій людині, і саме вона не дає себе розгледіти, куди б ти за нею не їхав. Скрізь одне й те саме. Але професія вимагає, не важливо, театр чи кіно, - завжди треба збирати валізи. В кінцевому підсумку ти не бачиш ні першого кроку власної дитини, ні її першого зуба, не чуєш першого слова, яке, до речі, було «тато». Загалом, поки пізнаєш світ, дорога є цікавою, та коли приходить час роздумів, варто присісти на камінець і заспокоїтися.

- З твого листа я дізналася, що відчуваєш себе руським. Тобто не росіянином за національністю, а саме руським, якщо я правильно зрозуміла. Що, на твою думку, міститься в означенні «руський» - світосприйняття, поштовх до певних сфер діяльності, географічні кордони всередині слов'янської спільноти, відмінності у вимові і семантиці слів у порівнянні з іншими мовами слов'ян, або щось інше?

 - Перш за все, я повинен сказати, що я радянська людина - гомо совєтікус. І пишаюся цим. Я виріс у великій країні, дивовижно різноманітній, де не було переваг для жодної з республік за національною ознакою. І мій сьогоднішній смуток, що пов'язаний з розділенням країни, не має меж. Я розумію політиків, але відмовляюся ставати на їхню позицію. Бути королем власної маленької чи великої країни - надзвичайно приємно і амбітно, навіть якщо ти всього лишень король на шаховій дошці і тобою рухає чиясь чужа рука. І байдуже, що буде з твоїми підданими. Адже ти завжди віднайдеш пустопорожні оманливі слова, граючи на національних, релігійних почуттях чи політичних уподобаннях, вміло жонглюючи термінами. Адже все одно майже ніхто з твоїх підданих не цікавиться проблемами геополітики. Тільки все це - дешева музика, яка звучить у дисонанс із життям людей. Я дійсно асоціюю себе виключно і перш за все, з великою російською культурою, і тому я і руська загалом, і російська зокрема людина. Я з дитинства читав здебільшого російські книги, і вважаю щонайменше дивацтвом перекладати їх, наприклад, на українську, бо це ж однокореневі мови. Я знаю, що в Україні фактично перестали викладати російську літературу, або подають у перекладах і в дуже обмежених обсягах. Красти у самого себе, у власних дітей - це неприпустимий гріх. На мою думку, російська література є найвидатнішою в світі літературою - вище Шекспіра і греків, і відбирати її у себе ж - тільки шкодити собі з дурного розуму. Сподіваюся, якщо не школа, то хоч батьки це усвідомлюють. Я ніколи не був українцем, завжди був русином.  Одного разу хтось, не розчувши як слід, вирішив, що я не русин, а грузин, і тепер я – той, кому як заманеться, але одне безсумнівно:  я живу в державі КУЛЬТУРА і я її смиренний працьовитий підданий. А будь-яку мову я сприймаю як музику, тому, куди б я не приїхав, обов'язково навчаюся бодай трохи чужих слів. Якщо граю цигана - вчуся розмовляти по-ромськи.

- Твое тлумачення понять «домівка», «вітцизнина», «батьківщина», «обов'язок», «віра».

Домівка - там, де я живу, де моя сім'я і дах над головою. Дім - це все: сім'я, осередок умиротворення й спокою, - воістину фортеця. Вітцизнина, материзна - це моя Верховина, там я народився, там живуть моя мама і рідня. Не можу стверджувати, що в мене занадто гострі ностальгічні почуття щодо родового гнізда, але я з радістю приїжджаю додому, принаймні, поки є до кого. Пам'ятаю, у зв'язку з релігійними війнами в рідному селі з сумом написав вірші про свої Карпати,  там є рядки:

Карпатия - страна моих восторгов,

Где я остался мальчиком в седле,

Ты оказалась средоточьем торга,

Я лишь уснуть  хочу в твоей земле…

У мене є улюблена розвага - я часто згадую старих людей, які жили, коли я був ще хлопчиком. Мені не хочеться забувати їхні обличчя, і я знову і знову поринаю в спогади. Моя вітцизнина – це саме ті люди з мого дитинства. Молоді ж, серед яких у мене знайомих небагато, - лише мої земляки. Моя вітчизна - це родина Сербайлів, які мені за братів, це Кудричі, Мигалі, з якими я виріс. Вся моя вітцизнина - родом з дитинства. А Батьківщина моя, як я вже казав, - Росія. Це велика країна, хвора від того, що її не люблять свої ж правителі і свої ж громадяни, але невимовно рідна моя країна, яку я ніколи не поміняв би на жодну іншу. Обов'язки ж мої пов'язані тільки з рідними мені людьми. Більше я нікому нічим не зобовязаний і не боргую нікому.

Часто кажуть, що мистецтво зобов'язане те й те. Я в це не вірю. Немає у мистецтва жодних зобов'язань,  не може воно зробити людину кращою чи гірше, воно не виховує, в ліпшому  випадку, здійснює просвітницьку функцію. Мистецтво - інструмент Краси, і тільки їй служить. А я займаюся ним не задля когось, не задля якоїсь надзвичайної мети, а лише тому, що мені це подобається з дитинства. І аж ніяк не задля того, аби сподобатися публіці. Я служу Красі, і тільки їй я зобов'язаний.

Щодо віри, то це дуже приватне запитання. За народженням я православний і обробляю в міру можливостей ту царину, яку мені передала мама. Я відчуваю православ'я як плин крові в судинах, я завважую його в казкових ритуалах карпатського Різдва, Великодня, в традиціях прощання з померлими, де з'єднуються голосіння і запах ладану. Колись вони приводили мене в неймовірний екстаз, змушуючи оплакувати чужих мені людей. Містика карпатських вірувань та міфів теж є частиною духовного світу, який сформував мене і мою віру.

 

 …обирає ролі, грає…

 - Які ролі виявилися для тебе найбільш привабливими з точки зору професійного самовираження? Від яких ти відмовився і чому?

 -Для актора найважливіше в сенсі якісного наповнення ролей - це, звичайно ж, гра в театрі. Кіно - це здебільшого «шабашка», хоча деякі ролі в кіно мені подобаються. Але я довго взагалі не вірив, що в кіно вдасться зробити щось цікаве для самого себе, а не для глядача, і тому довго відмовлявся грати всіляких бандитів, хоч таких пропозицій було неміряно. А от у театрі - це інша справа. Театр – жива сутність. Одного разу до мене на виставу прийшов старший брат, який приїхав на заробітки. Я грав моновиставу за С. Беккетом «Вигнанець», де,  до речі,  співав закарпатські пісні. Плакав зал, плакав і мій мужній, із залізним характером брат. І відтак він сказав: «Я вважав, що, якщо тебе немає в телевізорі, то ти не дуже добрий актор, і в тебе просто не виходить пробитися, а тепер для мене не є важливою жодна чужа думка, я знаю, хто ти». Мені було приємно це чути, і не тому, що він мене похвалив, а тому, що бачив мою живу роботу. Театр - це чарівництво, особливо коли вдається. Про другу мою роботу  «Моцарт і Сальєрі» він сказав так, як не скаже жоден професійний критик: «Коли спектакль розпочався, то публіка померла, а коли він закінчився, то публіка воскресла».  Вражаюче - як може круто сказати проста людина про мистецтво, тоді як професіонали висмоктують з пальця нібито розумні сентенції та дефініції. Я багато грав Достоєвського, Чехова, Т. Манна, Платона, Уайльда… Та кого я тільки не грав. Обожнюю театр, а мені за це ще й гроші платять.

- Зіграти роль іншої людини - це хоч в малій мірі прожити її життя? Як відгукується професія лицедія на душевному самопочутті актора? Зіграти лиходія - це означає відчути себе в шкурі вовка або лишень приміряти її длятого, щоб злякати необізнаних?

-Це запитання містить в собі перекручені думки, чутки і домисли, які супроводжують нашу професію. Часто акторська братія сама розпускає безглузді міфи - іноді від власного невігластва, а іноді - щоб надати акторському фахові флеру таємничості. Скажу прямо: професія актора - така ж професія, як і будь-яка інша з власними законами. Це - гра, забава, і не важливо, з серйозного чи кумедного приводу, і нікого після спектаклю не тягнуть у божевільню. А погані ролі існують тільки для того, щоб увиразнити, зробити помітнішим добро. «Чим ніч темніша, тим яскравіші зірки». Навіть у Євангелії є Ірод, що вбиває немовлят, і Юда Іскаріот, зрадник Спасителя. Отож, якість персонажа - це тільки завдання для лицедійства.

- Не є таємницею, що творчі особистості часто хибують на егоцентричність і самозакоханість. Якою мірою ці риси притаманні тобі? Уміння перевтілюватися допомагає нівелювати їх присутність в характері? Як у тебе складаються стосунки з колегами по акторському цеху?

 - Чого гріха таїти, я іноді і сам кажу, що Тереля у великих дозах, - гостра страва і на любителя. Але якщо серйозно, то ексцентричність і самозакоханість властиві людині, і професія тут ні до чого. Часто про акторів думають як про розбещений народ. Боюся, розчарую читачів, але скажу, що артисти чи не більше за інших думають про власну душу. Втім, у сім'ї, як кажуть, не без виродків, і, частіше за все, чим дрібніший чоловічок, тим більше в ньому пихи. Взаємовідносини визначаються ставленням до людей. Є гріх - не терплю глупства і непорядності, а загалом сповідую принцип: людина - це всього лише людина, і вона буває не тільки білою. Я дозволяю людям бути слабкими. Коли працюю як режисер, то досить суворий з колегами, особливо з молодими. По-перше, я виріс професійно у двох тиранів, які проповідували високий театр і чисте до нього ставлення, а по-друге, я ніколи не вимагаю від інших того, чого не вимагаю від себе. Молоді часто вважають, що світ повинен захоплюватися їх неймовірним, та, найчастіше, сумнівним ще талантом, і забувають, що все дістається тільки тяжкою працею. Довкола самі генії, - плюнути нікуди, щоб в Моцарта не поцілити, от тільки професіоналів замало, і доводиться їх виховувати.

- Довідалася про тебе на твоєму персональному сайті як про автора, який розглядає філософські питання буття. Ти - Рубльов чи Скоморох?

 -Так, я іноді пишу, здебільшого есеїстику. За професією - артист, за покликанням  - філософ. І якщо мене просять підготувати якусь публікацію, я це роблю залюбки, тому що ці моменти змушують формулювати те, про що всякчас думаєш - в метро, ​​в поїзді, в автомобілі. І радію, що мене спонукали впорядкувати, звести докупи розкидані думки. Мені ніколи не буває нудно з самим собою, тому що мене повсякчас супроводжують різні і з різного приводу мої думки. Що стосується порівняння з Рубльовим або Скоморохом, то я, звичайно ж, скоморох. Рубльов - монах і його творчість - це молитовне безпосереднє спілкування з Богом. Він пише ікони. Я ж блазень, бо говорю про Бога опосередковано. Це як молитва і богослів'я. Все, з чим звертаєшся до Бога, - правда, все, що люди кажуть про Бога, - брехня, в крайньому випадку, омана. Як і скоморох, займаюся світським мистецтвом, а Рубльов - сакральним. Пам'ятаєш, в Євангелії мовиться: «Той, хто скаже слово на Сина Божого, - проститься йому, хто скаже на Духа Святого - не проститься». Людина може гнівно, як праведний Іов, говорити про Бога, і в серці своєму мати справедливу образу на нього, але горе тому, хто перетворить сокровенну молитву на богоборчий акт.

- Язичники, ряджені панками, як у твоїй постановці «Собору Паризької Богоматері», - це виклик сучасній бездуховності чи плин за модерністськими течіями? А як же з відомим «Не вірю!» по-Станіславському? Чи, можливо, ти виходиш з того, що сучасна молодь Гюго вже не читає і тому вічні сюжети для неї необхідно підносити в сучасній обгортці?

- Цікаво, де ти могла подивитися, адже в інтернеті вистави, здається, немає? Щодо образу натовпу або двору чудес, то я навмисне вдався до такого його вирішення, тому що всі ці вдяганки металістів, панків і т.д. - це атавізми язичництва. І, звісно ж, у виставі я вирішив  включити в гру саме сучасні образи. Бо сьогоднішнє неопоганство, яке так цвіте різними барвами, захоплюється магією, езотерикою, екстрасенсорикою і всякою всячиною, страшніше, ніж атеїзм з нігілізмом молодості. Пригадуєш, у «Братах Карамазових» Великий інквізитор каже: «Ти не зійшов з хреста, бо не захотів полонити людини дивом, так от, вони самі придумають собі чудеса, чаклунів і магів і поклоняться їх чуду». Це про наш час. Художник може використовувати будь-який підходящий для нього образ, головне, аби образ працював. Я люблю цей свій спектакль. Можливо, у Андрія Сербайла є, - подивися. Це справжня містерія, храмове дійство.

…спостерігає, діє, любить

- Чи пов'язують тебе із Закарпаттям професійні контакти? Не думав про те, аби здійснити постановку, наприклад, у Мукачівському російському драматичному театрі?

- Це моя справжня мрія, хоча і давно вже не мрію. Як сказав класик: «Я пережил свои  желанья, я разлюбил свои мечты..». Але приїхати в Мукачівський російський театр я б хотів, і хоча важко через зйомки знайти час, приїхав би заради постановки. Ми давно розмовляли з Андрієм Андрійовичем Сербайлом, як це реалізувати, але поки що все це залишається на рівні намірів. Я б хотів зробити щось із російської або світової класики. Сучасну драму я не чую, так само як не чую, що час мчить повз мене. Я застряг у культурі  19-го століття, або й до нього. Хотів би здійснити таку постановку, аби вона стала фактом моєї біографії, і, сподіваюся, приніс би щось цікаве для мукачівських акторів. Зрештою, я є годованцем двох «театрів Європи», працював у семінарах з видатними Гротовським і Сузукі, займаюся педагогікою і вивчаю театр як інструмент вже понад двадцять років, дружу з Атіллою Віднянським, який був у Берегові в угорському театрі. Здається, тепер він у Будапешті. Отож, якщо мене покличуть, обов'язково приїду!

- Чи цікавишся суспільно-політичною ситуацією на батьківщині? Якщо так, то як оцінюєш те, що відбувається?

- Я практично ніяк не цікавлюся політикою, тому що переконаний, що політика і життя - це дві паралельні прямі, які ніколи не перетинаються, навіть у гіпотетичному нескінченному, як у теорії Лобачевського. Втім, я вже дещо сказав з цього приводу. Політика - це пречудове збування часу, щоб не відчувати, як смокче у шлунках. Кухарчині діти не розуміють, не усвідомлюють, що це їхня земля. Вони тут тимчасові і їм начхати на народ. Подивися, як обікрали Карпати, щоразу мене стрічають обідрані гори, замість лісів суцільні пні. Довкруг – злодійське кодло, котре вважає, що їхні діти – це шлунки. Грамотно вкрасти – ось чому вони навчають своїх детей. Краса Карпат для них – це готівка, яку отримують з кубометрів карпатської хащі, і нікому до цього нема діла. Крадії, за якими тюрма плаче, - ось хто ненавидить і зневажає мої Карпаты! А людям навіть дорогу в село не спроможні зробити.Те ж і в Росії. Отже, нам залишається головна формула життя: кожен сам за себе. Для Закарпаття вона завжди актуальна.

- В наступні відвідини Новоселиці кого хотів би побачити? Що - зробити? Що - забрати з собою?

- Коли я приїжджаю, то здебільшого просто насолоджуюся Закарпаттям і зустрічаюся з рідними та друзями. Найулюбленіша моя людина, за якою я страшенно сумую, - моя сестра Оксана. Ми з нею двійнята, і це чи не найдобріша і свята людина, яку я знаю. Розповім одну історію. Якось, це було досить давно, отримав листа, що розпочинався словами: «Я не можу більше мовчати, мені потрібно з кимось поговорити, і це можеш бути тільки ти ....» І далі - на восьми аркушах філософсько-богословський трактат, який мене неймовірно подивував. Невже це моя сестра? Невже це її думки? Але чому я ніколи не розмовляв з нею про такі речі, виявляється, я її зовсім не знаю? Ось так, замість «здрастуй, братику» - «я не можу мовчати». Я завжди пишався своєю освітою і своїми бібліотеками, а сестра промовляє від себе, з осердя особистих роздумів. Вона розумниця і ми дійсно дуже схожі. Сьогодні я не очікую для себе зустрічі з Учителем Життя, - єдина людина, у якої я міг би дечому навчитися, - моя сестра Оксана. Боюся тільки, що я не здатний стати гідним неї Учнем. Для цього у меня заслабий  Дух. Люди с таким серцем, як иу моєї сестри, - це рідкісний талант. Це тихий і мовчазний талант, однак люди здатні бачити – бачать його! Його зрощує Біда і душевні страждання. Бачить Бог, ні перед ким не схиляюся так, як перед нею. Обожнюю свою сестру-двійничку.

Мені завжди хочеться зустрічатися з родиною Сербайло, це, як я вже згадував, дитяча прихильність, і ми не розлучаємося всі роки мого москальського життя. Знаєш, у селі є така особливість - люди самі по собі діляться на касти, якщо можна так сказати, діляться за принципом  «подібне притягується до подібного». Цю теорію в докласичний період сформулював великий грецький натурфілософ Анаксагор. Ця велика когорта братів, - декого вже немає серед живих, на превеликий мій жаль, - є моїми братами з дитинства. Один з них - Володимир, який живе в Москві і з яким я постійно спілкуюся, видається мені абсолютним моїм братом. Ще з радістю навідуюся до Кудричів. Це така ж величезна сім'я і всі до одного - артисти. У Новоселиці є чимало гідних людей, з ким мені приємно спілкуватися. Є люди, які люблять мене і яких з дитинства від усієї душі люблю я. І все, що я забираю з собою, це аромат цього спілкування. Як не дивно, але Закарпаття знаю погано, і мені його показує Андрій Андрійович.

- Що хотів би сказати тим, хто залишається в Новоселиці?

- Що мені сказати моїм землякам?.. Мені важко так відразу знайти правильні слова. Як я вже згадував, найбільшого болю завдав поділ церков, коли одні інших виганяли з храму. Я знаю цих людей, і мені відомо також, що ніхто з них ніколи не цікавився ні історією Закарпаття, ні історією православ'я або католицизму, і вже, тим паче, вони не знають достеменно подробиць виникнення уніатства, але, тим не менш, чужої волі вистачило, щоб гнати втришия свого сусіда з храму. Це і є наші люди. Мені важко до них звертатися. Часто просто шкода їх. Шкода, що вони витрачають життя на що завгодно, але не намагаються будувати гідне життя для власних дітей. У поті чола добувають хліб, та нічого не роблять, аби позбавити своїх дітей від такої ж пекельної і безглуздої праці, спрямованої виключно на прожиток, на задоволення примітивних їдацьких потреб. Але за будь-яких обставин люблю земляків і радію зустрічі з ними. Молодим хочеться сказати: просвіщайте свій розум - і побачите розмаїття світу не тільки під час перетинання кордонів інших держав, адже заробітчанство давно вивело вас по всій Європі, але побачите безмежність світу в його красі і величі різноманітних культур. Дерзайте - і світ вам відкриється.

Запитувала Ірина Мадрига

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати