Новоселиця як ментальність

Куди лишень не закидає нас життя! На цьогорічному храмовому празнику Рівноапостольного Кирила в Новоселиці на Міжгірщині можна було спостерігати, як з'їхалися-злетілися в родове гніздо і скромні непримітні пташки, і яскраві балакучі, мов сороки, шукачі вражень, і птахи високого та ризикованого польоту, може, й ті, що подалися світ за очі по здобич, не вдовольнившись перспективою дзьобати по крихті підніжний корм. І що показово: до вихідців з Новоселиці не можу застосувати градацію на "праведних" і "винних". Бо й ті, котрі гіпотетично "винні", повертаються сюди присмирілими й зворушливо розгубленими. Ну, а ті, що "сороки", то таке у них покликання – роздобувати і нести в село звістки звідусюди, де тільки проросло новосільське зело.

 

Я, мабуть, з сорочого племені. За останній рік утретє знаходжу собі оглядовий майданчик для вражень на обійсті тітки Гафії. Вмощуюся під старезною яблунею, посадженою ще моїм покійним дідом Іваном, і тішуся тим, ніби пильную-сокочу плин новосільського буття. Чи підслухаю щось із того, що дідо Михайло – чоловік тітки собі пригадає зі своєї молодості. Чи підгледжу щось яскраве у велелюдному гурті празникових гостей.

 

Не випадково себе з сорокою порівняла. Коли справжня сорока всілася на нижній галузі яблуні і щось затріскотіла на своїй сорочій мові, тітка мені зізналася, що любить цих птахів, веселять вони її своїм життєрадісним цокотінням. Хочеться й мені тітку повеселити.

Взагалі-то, у мене дві рідні тітки в Новоселиці. Тітка Гафія живе в хаті покійної баби Єви, тому мене й більше тягне до цієї хижі. А тітка Анна – моя хрещена мати, тож у її оселю йду також як додому. Тітки та їхні діти – це найближча мені рідня в селі. Але Новоселиця для мене – одне гніздовиння, і все в ній – моє, куди око сягає. А село велике, розтяглося в межигір'ї на кілька кілометрів одним гігантським звором уздовж гірського потоку, що впадає в річку Лісковець. Обрисами на карті нагадує звірку – ласицю чи вивірку, яка піднімається по крутосхилу на схід і ось-ось гайне за Водороздільний хребет.

 

 

Жінки, коріння яких новосільське, благословенні жіночим єством. Народжують легко й багато. І якщо доля визначить їм приводити в світ нащадків в іншій місцевості, вони годні й перевиконати Божу рознарядку. Покликання новосільських жінок – репродукувати нову сіль життя, додавати здорову силу й горянську витривалість у те середовище, до якого їх призвано з материнською місією. Вони вміють плекати дітей, рахуючи не роти, а їхні здібності. Тому й відсоток освічених та успішних вихідців з Новоселиці надзвичайно високий – потяг до навчання та працьовитість тут завжди в пошані. Не люблять у Новоселиці крутіїв та аферистів, злодіїв та прислужників.

 

А новосільські чоловіки – то споконвіку мандрівники-дослідники й робітники (з наголосом на другому складі), альпіністи по життю, які всякчас прагнуть угору, вище, далі. Невпокореність, непогамовний потяг до нового, стоїцизм перед труднощами та рух до такої досконалості в усьому, що межує з ідеалізмом, - це те, що вирізняє сильну половину новосільців.

 

Торік я пішки пройшла кількакілометровий відрізок дороги до Новоселиці від сусіднього Голятина. Вузька долина-заплава швидкоплинного порожистого Лісківця простяглася між горами, що мають назву Кливи (назва ця означає "зуби", "ікла"). Ота шпарина між велетенськими гострими пірамідальними зубцями, що немов Сцилла і Харибда нависають над природним тунелем, завжди мене заворожувала магічною похмурою красою камінних гір і чорних смерек. Сірі смуги кам'яних рік, що сиплються долі горами, немовби застерігають подорожуючого: добре подумай, чи по зубах пригода.

 

Однак біжить униз Лісковець, а ти піднімаєшся вгору його мальовничим смарагдовим берегом і дивуєшся неторканості і щедрості лук, на яких вільно пасуться коні. Прохід ширшає, скелі з потаємними підземними ходами в підніжжі раптово залишаються за спиною – і відкривається, мов крізь небесну браму сонячна Новоселиця.

 

 

 

Новоселиця – це осердя стабільності на Верховині. Якось трапилася велика перерва в моїх відвідинах села – півтора десятиліття, однак за наступного приїзду завважила, що майже нічого тут не змінилося. Хіба оновилися будинки і став помітнішим потяг новосільців до прикрашання дворів квітами, а також до облаштування цивілізаційних вигод у господарстві. Є вже індивідуальні водопроводи, та немає каналізації. Альпійські луки на крутосхилах косять мотокосарками, та до віддалених урочищ і домівок на грунках, як і століття тому, дістаються пішки. Так само працюють дільнична лікарня, клуб, школа та пекарня, так само в селі лише кілька магазинчиків – у верхньому, нижньому кінцях та центрі. Лише те, що диктує необхідність у побуті. Ніякої зайвини. Бібліотека перемістилася з колишньої корчми в сучасне приміщення, а призначення старої жидівської кам'яниці взяло своєї – тепер тут можна перехилити чарчину. Однак відвідувачами переважно молодь, яка замовляє пиво та пепсі.

 

 

А ось зміни, які не пішли на користь Новоселиці: після ліквідації колгоспу - фактична відсутність будь-якої іншої роботи в селі, особливо – для чоловіків, а також багатократне збільшення обсягів вирубування лісу, що помітно неозброєним оком, варто лишень поглянути на довколишні гори. А якщо піднятися на них та заглянути в розпатрані нетрі...

 

Але спочатку про село. Духовне осердя його – церква. Віками тут вітав дзвоном полонину і скликав до себе сільчан один храм. Нині ж – два: греко-католицький та православний. Кам'яна церква, збудована у 1764 році невідомими майстрами з Італії та Трансильванії , служить нині греко-католикам , як було і до заборони цього віросповідання в радянські часи. Загальний же вік церкви – з 1599 року, і на початках вона була дерев'яною. До сьогодні збереглася каплиця з майже тих самих часів на подвір'ї церкви. Ще одна каплиця, яка стояла на роздоріжжі в роки мого дитинства, нині знаходиться в обласному етнографічному музеї під відкритим небом і вражає відвідувачів дерев'яною скульптурною композицією, центром якої є схилена постать верховинки в темній платИні, що молиться навколішки. Глибока драматичність задуму безіменного зодчого з народу вражає в саме серце.

 

 

Православні парафіяни спорудили ошатну дерев'яну церкву. Її історія ще лишень пишеться. На храмове свято вірники різних конфесій ішли до обох церков двома потоками. Той, що в напрямі до греко-католицького храму, був помітно потужнішим. І це зрозуміло, його кам'яна монументальна будівля є знаковою для багатьох поколінь новосільців – живих і тих, хто вже відійшов. Більшість з них тут похрещені, повінчані й відспівані, коли на те прийшов час. Таку ж консолідуючу функцію у сільському соціумі стара церква виконує й нині. Щира віра у Всевишнього всотується новосільцями з молоком матері. Моя тітка вголос картає себе за суєтність і замовкає на кілька десятків хвилин. Питати її в ці моменти про те, де знайти миску чи горня, не слід – вона молиться. Моя племінниця-школярка, повернувшись з лісу зі збирання ягід, залишає світлицю з гостями, і в передпокої мовчки, тільки губенята ворушаться, воздає подяку Богу.

 

В минулий мій приїзд на фасаді над дверима церкви був барельєф з роком спорудження кам'яної церкви. Нині на його місці – скоригований покажчик, ймовірно, з датою першої письмової згадки про осердя релігійного життя в селі. Та чомусь у мене немає сумнівів, що храм Божий в Новоселиці існував і доти. Можливо, це не була спеціальна будівля. Хижа будь-якої родини могла слугувати для громадських потреб, на Верховині ще й донедавна було прийнято збиратися гуртом в оселях на вечорниці з прядивом та вишиванням, а так само й на молитву чи задля обговорення політичних подій, які зачіпали життя горян.

 

На початку цього року на греко-католицькій церкві з ініціативи уродженця Новоселиці, нині заступника голови Закарпатської обласної ради Андрія Сербайла встановлено ще два барельєфи роботи відомого закарпатського скульптора Михайла Беленя. Вони присвячені духівникам, які служили в Новоселицькому храмі, - Іванові Дулішковичу (1815-1883) та Емільяну Мустіяновичу (помер 1947 р.). Іван Дулішкович – автор праці "Историческія черты угро-русскихъ", головна теза якої – слов'яни на території Підкарпаття жили задовго до приходу угорських племен і є автохтонами цієї землі. Емільян Мустіянович також був схильний до історичних та літературних досліджень. Його перу належать книжечка для духовних потреб молоді "Ірмологіон", численні публікації в часописах та календарях, підписані псевдонімами, а також статті "Історія Волового" (колишня назва Міжгір'я), публіцистичні твори "Гоголь і віра", "Реформація", драма "Під бичем". Гадаю, з'явиться на стіні церкви й ще одна пам'ятна дошка, яка увічнить пам'ять блаженного о. Йосифа Завадяка – уродженця села, ігумена Боронявського монастиря, мученика й жертви часів заборони греко-католицької віри.

 

З батьком, дочкою та двоюрідними сестрами, йдучи на кладовища, де поховані баба Єва та дід Іван, звернули увагу на священицьку фару, яка стоїть пусткою. Ймовірно, це вже чиясь приватна власність. Та було б доречно в цьому просторому й капітальному домі створити музей історії села. Постав би такий просвітницький об'єкт – з'явилась би й потреба в дослідниках історії Новоселиці. А вона куди багатюща, ніж відомо про неї, скажімо, мені.

 

 

Під старезними липою та ясенем, що обійнялися у високості, на цвинтарі, де ще торік знаходили собі вічний спочинок новосільці, запалили свічку на могилах баби Єви, тітки Марії та ще однієї, близької до нашої родини жінки. Пробиратися до гробівців довелося густою травою. Місцева влада не надто дбає про покійників, мовляв, навіщо то їм, а живі про себе й самі подбають.

 

Піднімаємося вище, й по дорозі справа привертає увагу камінний хрест. Зарослий мохом з півночі, обвітрений, пошліфований дощами. На площині, повернутій до перехожих, у кутиках хрестовини – шестипелюсткові квітки. На зворотньому – вікопомна для Європи дата: 1848. Не викарбовано імен, немає епітафій. Загадка історії під верховинським плаєм, який звідси – за якихось 500 метрів, увінчаний телевежею. Знаємо нині, що робиться в світі похвилинно, а на тому, що відбувалося трохи більше, ніж півтора століття тому, - хрест.

 

 

Зліва – старе кладовище, звисає старенька брама, могили тут майже зрівнялися з землею. На вході їх навіть покошено. Та буквально одиниці могил свідчать про те, що до них ще йдуть живі. Тут лежить і мій дід Іван. Хвилю мовчимо і повертаємося тим само шляхом, яким увійшли на цвинтар – так заведено.

 

Є ще один цвинтар у Новоселиці – діючий, навпростець в долину від найстарішого. Але ми крокуємо під палючим сонцем ще вище, майже до самого плаю. І ліворуч на плато – підвищення, явно рукотворного походження. Це місце, де стояла хижа, в якій народилася баба Єва. Кам'яний фундамент, який у цих місцях кладеться під дерев'яний зруб, вгруз уже навік у землю.

 

Тато показав нам і угіддя, які належали за чехів та мадярів дідові Івану. Аби все було як було, хтось із нашої родини став би спадкоємцем цілої гори зі смерековим лісом. Цікава річ: їдуть на Закарпаття нащадки тих євреїв, які жили тут колись, і влада повертає їм будівлі синагог. Ні, ці люди не рвуться ставати громадянами України, однак вимагають підтвердження прав на свою ритуальну нерухомість. Мої предки вірили в свою землю – в найнерухомішу з нерухомостей, у ліс, у те, що він їх прогодує, вони пекельною працею обробляли цю скупу кам'янисту землю, але нам, їхнім нащадкам, не дозволено повернути собі цю віру. І вже не сподіваємося на появу нового Едмунда Еґана, хоч і знаємо, що новітні "торгаші" захоплюють нашу віру й нашу землю так само, як це було в 19-20 століттях. Ба, ні. Мабуть, ще підступніше й агресивніше, бо залучають до цього владу з місцевих людей. Зусиллями всієї родини, авторитетом найбільш знаних в області її представників довелося "вибивати" державний акт на землю, яка припадала тітці Гафії на пай колишнього колгоспу. А скільки розпайованих земель за безцінь, за копійки відійшло грошовитим співвітчизникам, охочим мати земельку й дачний котедж на екологічно чистенькій полонині! Згадали й про дорогу, яку проклали ще у часи війни угорці, – через гори від Славського. Десятиліттями не було в ній потреби. А тут, бач, згодилася – будматеріали до шале на бескидах легше й економніше довозити.

 

Втім, дорога нехай буде. Може, зиск матимуть з неї і прості новосільці та жителі сусідніх сіл. Двоюрідна сестра, їдучи до матері з Києва, економить майже 140 кілометрів шляху – і це вже неабищо. Але не всі новосільці переселяться на полонину. А ті, що залишаться у селі, невже й далі потерпатимуть від бездоріжжя?! Торік мене проводжала до рейсового автобуса ще одна моя двоюрідна сестра і шляхом увесь час примовляла: "Порядний у нас був голова, зробив у селі асфальт". Я шпорталася на камінню, неймовірними маневрами огинала глибокі калюжі і дивувалася, про який же асфальт каже моя сестра. Нині ж знаю: це ще одна ментальна риса новосільців – завжди бути вдячними за добро, хай як давно і хай яким скромним воно було.

 

 

Повертаємося в село. Ще кілька зустрічей біля церкви. Мій фотооб'єктив вихоплює пару, що присіла край дороги над потоком. Сестра, що давно живе в Мукачеві, а працює в Італії, зустріла однокласника, з яким не бачилася понад тридцять років. Імпозантний чоловік, "крута" автівка якого тут же, з російськими, тамбовськими, номерами, витирає сльози. Когось усі дороги ведуть до Риму, а новосільців – до нового старого села і з Риму, і з Тамбова, і з Санкт-Петербурга, і з Праги, і зі штату Пенсільванія та з Лондона. "Мальчик хочет в Тамбов"? Навряд чи. Коли він цього й хотів, то вимушено. Бо де і чим мав жити, якщо в родині було дев'ятеро дітей, дерев'яна хижа – одна, земля – колгоспна, а ліс – начебто державний?! Заробітчанством по чужині  стоїть Новоселиця.

 

 

Заробітчанством синів доживають віку новосільські матері. Заробітчанство стабілізує село, а правильніше – поки що консервує, бо не розвиває його. Відтік новосільців з батьківської землі такий значний, що нині тут йдеться вже про демографічну кризу. В місцевій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів класи нині складаються заледве з десятка учнів. Зазначу, сильних учнів, які переважно поступають до вишів. Здобувши вищу освіту, вони гарантовано не повернуться в село, їхнім знанням і здібностям тут не знайдеться застосування. Вони тільки вряди-годи навідуватимуться в село, спочатку – щоб бодай трохи допомогти старіючим батькам, згодом – щоб вклонитися рідним могилам. Втім, поки що не слід піддаватися песимізму. Усе ж таки народжуваність у Новоселиці і в нинішні часи перевищує смертність.

 

Не має Новоселиця поки що не тільки власного Еґана, але й Аржевітіна, як Колочава. Не знімають тут кіно, хоч і є у Пітері власний зірковий актор Віктор Тереля (про серіал "Кармеліта" не знає хіба анахорет). Не має Новоселиця жодної охорони від зовнішніх загроз, хоч один з її синів професійно охороняв російського президента. Не має Новоселиця масштабних будівельних майданчиків, хоч вихідці з неї розбудовують чи не увесь світ. Не має Новоселиця академії мистецтв, хоч тут споконвіків народжуються художники й музиканти. А ще - фізики, математики, медики, педагоги, священики, політики, добропорядні  й людяні державні службовці.  І кожен з них бодай трохи реформатор, дослідник і навіть революціонер у тій галузі, якій присвятив життя. Криваничі, Гряділі, Тереші, Качайли, Завадяки, Сербайли, Пиші, Царі, Вагеричі, Шекети...

 

...По церкві, як годиться, відбулася святкова гостина, продовжувалися зустрічі рідних. Іноді дуже несподівані і завжди радісні. Через сорок літ автор цих рядків побачилася з двоюрідним братом, який одружився і заснував сім'ю на Дніпропетровщині, через тридцять – з сестрою, що мешкає у Києві. Почула скупі звістки про сестру, що живе в Латвії і з певних причин не може приїхати до матері з часів розвалу СРСР.