Шафранна галявина. Ретроспектива в дитинство

Оскільки для Обавського Каменя часу явно бракувало, тож знайшовся замінник – скеля праворуч на в'їзді на вулицю Санаторну в Чинадієві, з якої звисали велетенські крижані бурульки. Аби їх сфотографувати, пробралася в котлован, який заріс ожинниччам та вщерть заповнений клунками зі сміттям і всіляким мотлохом. Прикро, що природна пам'ятка перетворена на сміттєзвалище. Мабуть, очільникам села з дороги цього нехлюйства не видно.

Не доїжджаючи до санаторію кілометрів з п'ять, можна побачити держлісгоспівський розплідник, де розводять оленів. Їх там багато, з вікна автобуса нарахувала не менше тридцяти особин. Але зняти не вдалося, оскільки на знімках їх не було б видно. Далеченько для мого об'єктиву. Але пофотографувала і порівняла свої дитячі враження з тими, які настигли мене нині вже в самій оздоровниці. Звичайно, у дитинстві там був цілий світ краси. Зараз краса наявна також, але не гармонійна вона. Сам санаторій майже не змінився. Однак ліс стоїть не доглянутий і навколо ведеться стихійне будівництво, що, звичайно ж, жодним чином не робить місцевість привабливішою. Раніше ж тут було по-справжньому красиво, тепер якось дикувато. Залишається сподіватися на те, що влітку зелень бодай трохи приховає гострі кути будівничих деформацій .
В Синяку наша родина жила почергово в двох будинках. Перший, так званий фінський будиночок, що дивним чином ще доживає віку під лісом справа й позаду від корпусу клубу-їдальні, скоро розвалиться. А мені в дитинстві так подобалося бавитися й читати на його відкритій веранді. Виглядає на те, що дуже скоро дім знесуть, бо надто поляна зручна і мальовнича, саме годиться для того, аби побудувати на ній ще один житловий корпус. А тим часом, ліс, який оточує цю галявину, в часи мого дитинства кишів вогняними саламандрами. Тоді я проводила експерименти на зразок того, як саламандри поводитимуть себе в закритому просторі. Саджала їх у трилітрову банку – великих, малих – і по кілька днів втішалася тим, що вони жили там мирно і кумедно жували дощових черв'яків. Нещодавно довідалася, що личинкам саламандр притаманний канібалізм. А ось дорослі особини, а такими вони стають за 3-4 роки, цілком мирні істоти і страшенні "домосіди". Якщо на них зробити відповідну мітку, то й через рік за нею їх можна знайти не далі, ніж за 25 метрів від попереднього місця. Загалом в Україні саламандри вогняні (або плямисті) є лишень в Карпатах. Закарпатські саламандри і зовні, і генетично відрізняються від івано-франківських та буковинських. Наші, власне, могли б бути символом Закарпаття. Або, принаймні, як мені гадається, Синяка.

Утім, про що це я? Хіба може нині когось зацікавити доля саламандр? А дані щодо майбутнього саламандр, на жаль, дуже невтішні. Навіть в Альпах, де їх усіляко оберігають, їх популяції суттєво зменшилися за останні двадцять років. Ще тривожніша статистика з Карпат. Здається, саламандр витісняє з їх природного дому нерозсудлива людська господарська діяльність.

На жаль, смеречник, який ріс між лікувальним корпусом та нашим другим будинком – триповерхівкою, що на початку села, мабуть, і через захворювання дерев, зрубаний. Найприкріше, що на його місці не посаджено жодного дерева, все заросло агресивним чагарником-самосівом. А колись там жили білки, плювали на наші дитячі голови лушпинням з шишок. Тепер не побачили ми жодної, напевно, перекочували в інше місце. Село і санаторій зараз в оточенні приватних котеджів і пансіонатів, кожен із яких тягне не на один мільйон доларів. Вражає недавно і дуже ґрунтовно збудована величезна римсько-католицька церква. Тим часом німців у селі майже не залишилося - виїхали ще за часів НДР.

В самому ж селі стоять покинуті будинки з вибитими вікнами. А шкода, в них спокійно можна ще жити, в усякому разі, влітку. Мабуть, земля під ними викуплена і буде перепродана декілька разів, перш ніж на ній з'являться нові будови.

Улюбленим місцем у Синяку для мене була шафранна галявина навпроти триповерхівки. Тепер вона посилено забудовується сараями, дерев'яними будинками й альтанками. Ну, звісно, щось надто важке споруджувати там небезпечно. Та хоч будівлі легкі, але структура грунту все одно порушується, отож, думаю, пізньоцвіт там вже не цвістиме.
Примітною галявина була тим, що знаходилася на дуже крутому, під сімдесят градусів схилі. Згори було зручно стрімголов котитися вниз, прямо в гірський потік, якщо раптом захотілося побути деякий час строкатою, гнучкою і трохи хижою струмковою фореллю. Зрозуміло, що це дитячі фантазії.

Але прогулюватися по цій галявині було абсолютно неможливо, тому що стояти доводилося на ній ледь не паралельно до поверхні. Ось лежати можна було дуже навіть зручно - майже як сидіти - у м'якому, встеленому густою травою "кріслі". Навіть з опорою для ніг - каменем, який ріс із землі.

Я зазвичай влаштовувалася вище і спостерігала за життям внизу. А внизу були тільки гірська річка і ліс, який починався відразу на протилежному березі струмка і дерся на гору по не менш крутому схилу, ніж той, на якому я знайшла для себе затишний спостережний пункт.

Поляна ж була чарівною. Не всякчас. А тільки в серпні і вересні. Тоді вона з зеленої з украпленнями малопримітних польових квітів перетворювалася на всуціль світло-бузкову, з відтінком ближче до рожевого перламутру. Це й розквітав рідкісний осінній різновид шафрану, який, здається, в наших місцях стає майже реліктовою рідкістю.

Крокус ріс на галявині так густо, що його можна було рвати оберемками, не сходячи з місця. Але його ніхто не рвав. Дорослі стверджували, що він страшенно отруйний, і забороняли дітям під час цвітіння цієї рослини навіть недовго перебувати в місці його природного буйства.

Ну, а мені мої батьки цього не забороняли. Тому часто траплялося, що на шафранній поляні я проводила дні безперервно. Напевно, надихалася тоді тією отрутою на все життя. Отруїлася красою.

А може, це й не отрута зовсім була? Може, навпаки, цілющо-чарівні інгаляції, від яких спочатку зір і нюх загострилися, а потім і сприйняття навколишнього світу змінилося.

Швидше за все, так воно й було. Інакше навіщо б мені хотілося стрімголов скотитися в річку, щоб перетворитися на строкату форель?

Зовсім недавно дізналася, що мій осінній крокус називається пізньоцвітом. Місцевий народ його або ніяк не називав, або просто - "ружові чічки", рожеві квіти. Хоча насправді вони бузкові. У пізньоцвіта багато російських назв, і деякі настільки виразні, що їх не забудеш, аби хоч раз почув. Судіть самі: "вшивый цветок, луговой шафран, паучий цветок, собачий лук, чертов хлеб..."
Є й українські: "брандушка осiння", "зимовик", "зимовник", "зимоцвiт", "мороз", "осiнник", "син без батька", "шафран дикий".

Литинська назва рослини - Colchicum autumnale.

Виявляється, пiзньоцвiт осiннiй належить до найстародавнiших лiкарських рослин і названий на честь батькiвщини проростання – Колхіди.

Назва і властивості цієї рослини пов'язані також з iменем персонажа грецької мiфологiї - дочки колхідського царя, отруйницi Медеї. В Карпатах росте на вологих i заплавних луках уздовж рiчок i потокiв.

Пізньоцвіт - рiдкiсна зникаюча рослина, тому занесена до "Червоної книги" України.
Глибоко в грунті ховаються бульбоцибулини пізньоцвіту. В осінній час над землею стирчать лише квітки, а листків немає. Після запилення бджолами або метеликами плоди формуються під землею і рослина наче відпочиває або "спить" у грунті впродовж зими. Лише з початком літа розвиваються довгасті листки, а стебло висуває на поверхню землі плід — тригніздову коробочку. В ній у липні достигає насіння. Стара цибулина ж виснажується і відмирає. Замість неї утворюється нова, і таким чином рослина продовжує жити. Сіянці можуть з'явитись лише наступної весни, а зацвітуть вони на четвертий-п'ятий рік. При вегетативному розмноженні пізньоцвіт цвіте на другий рік.

Та є ще одна особливість у цих осінніх квітів: вони гіркі на смак і насправді отруйні. Взагалі вся рослина отруйна, бо містить алкалоїд колхіцин. Чехословацький професор Шантавий у 1948 році розпочав глибоке вивчення хімічного складу пізньоцвіту осіннього. За порівняно короткий строк з цієї рослини було виділено двадцять нових алкалоїдів. Цей приклад яскраво показує, що пізньоцвіт є коморою активних речовин.

З пізньоцвіту виготовляють препарати для лікування ревматизму, подагри, астми, нефриту, лейкемії, ракових пухлин. А колхіцин, який у ньому міститься, є надзвичайно рідкісною в природі речовиною, за допомогою якої можна штучно викликати поліплоїдію. Цей складний термін означає дивовижну властивість живих організмів змінюватися аж до виникнення абсолютно нових, невідомих раніше видів. Втім, навіщо переказувати зміст статей з біофізики або роман Володимира Дудінцева "Білі шати" про науковців-ґенетиків.

Просто у мене тут майнула думка, що, ймовірно, з шафранного дитинства в моїй свідомості завдяки вдиханню колхіцінового аромату осіннього пізньоцвіта закладено щось на кшталт поліплоїдії вражень, які мозаїчно множаться і складаються поступово в більш-менш завершену картину того, як змінюється життя. Не завжди в кращий бік.

Ось і побувала в місцях моєї дитячої лабораторії. Шкода, що галявина не збереглася в її превозданному вигляді. У нас тепер, на жаль, вітається поліплоїдія нерухомості, що складається із залізобетону і чавунних гратчастих огорож. Була б моя воля, захотіли б до мене прислухатися гоподарі оздоровниці та новітніх відпочинкових комплексів у Синяку, порадила б їм зберегти галявину. Вирощування оленів – це чудово, але й рідкісні, з винятковими лікувальними властивостями рослини потребують ще більшого захисту. Їх можна виростити штучно, але чи розумно нищити природний ареал їх зростання?! Невже природоохоронна служба Мукачівщини не знала про цей дивовижний острівець червонокнижної рослини?

Боюся, скоро дійде до того, що на Закарпатті не буде чому подивуватися нашим гостям, окрім Долини нарцисів. А наш край мав би слугувати зразком багатоманітності природи, кожний клаптик якої і творить саме те неповторне його обличчя, яке й досі вабить сюди людей з усієї України та з-за кордону. На вишукані ж котеджі за огорожами кожен має змогу подивитися і в себе вдома.
Свіжим повітрям ми з чоловіком подихали, пішки пройшли з добрий десяток кілометрів. І це вже позитив.

Синяцький краєвид

Моя шафранна галявина

Сніговик-будівельник

Дім, у якому ми жили наприкінці 60-х років

Теги:

10 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати