І знову про вишивку...

 Моя баба Єва до останнього дня вишивала килими "хрестиком" чи "ялинкою" на грубезній мішковині яскраво фарбованими вовняними нитками. На ядучо-зеленому чи блакитному тлі бузкові ромби, всередині яких рожеві або жовто-гарячі квіти. Ці прикраси для стін вона творила протягом кількох років для усіх своїх дев"яти дітей, намагалася встигнути залишити про себе рукотворну пам"ятку ще й онукам, яких у неї набралося до півсотні.
Килимки нам видавалися несмаком через кричущі відтінки узору і широкі стібки, які баба робила "циганською" голкою, заправленою тьопаними зі старих светрів нитками. Ми дякували бабі за подарунок, та ховали його до шаф, бо, виглядало, що зі стін ці килими волатимуть до приглушеної кольорової гами сучасних інтер"єрів наших осель.
Нині мені відома цінність того шиття. То був бабин життєпис – "Чорний квадрат" по-верховинськи.
В моє дитинство ще вмістилося трохи того часу, коли підсліпуватими зимовими днями, що незмигно переходили в довгі невидющі вечори, посеред хижі шурхотіли дерев"яні кросна, на яких баба снувала волохаті джерьги та тонкі барвисто-смугасті покрівці. І то був просвіток за дві години до півночі. На лавці під піччю сиділа молода, щойно пошлюблена тітка й пряла нитки зі скубаної та вибіленої спочатку в лузі з попелу, а потім у студеному зворі вовни. Вона натискала на вичовгану, аж увігнуту педальку, підтримуючи рух дерев"яного колеса: дж-дж-дж-дж... Рівно накручувалася нитка на куделю. На тітчиних пучках робилися жолобки від її невпинного бігу. Біла нитка зроджувалася швидким чистим струмком, її плин був би непомітним, якби не збільшувався кокон прядива в другій тітчиній руці.
І, здається, завжди на стіні висів у грубій дерев"яній рамі зимовий пейзаж з оленем. Та лише недавно я довідалася, що то учнівська ще робота мого двоюрідного дядька, який став професійним художником. Оцей пейзаж був таким дивним у старій бабиній хаті на фоні аскетичного побуту, де не було жодної зайвої речі, де якесь оздоблення могло мати місце лише в кутку з образами. Ікони були темними, їхні оклади – з жовтої чи білої жерсті або фольги. Здавалося, наче боги й святі поховалися за завісою якоїсь сцени, не хотіли на неї виходити, і лишень спокушали глядачів своїм ні до чого не прив"язаним обрамленням. Ті образи нагадували більма незрячих. Картина ж з оленем була щедрішою до дитячої цікавості. Вона голубила очі блакитним снігом, бузковими ялинками і смішила дурнуватим оленем, який стояв посеред кучугур із задертим догори розкритим писком.
У верховинців для прикрашання побуту знаходився час хіба взимку, коли хуртовина за ніч нагортала кучугуру снігу під вхідними дверима, коли з удосвіта гугнів у печі ненажерливий вогонь, якому з дроварні треба було носити й носити смерекові полінця цілісінький день. Вітер шарпав під дранковою стріхою бантину-грядку – "гей-руп". Двійко щойно нащаджених ягняток лежали на оберемку сіна біля печі. Гойдалася ялинка, прикріплена до сволока, з поодинокими прикрасами – дрібними зморшкуватими яблучками та загорнутими в фольгу горішками чи кусниками цукру, якими ніколи не пригощали дітвору – вони з року в рік витягалися зсередини бамбету, і було таке відчуття, що свято заховане там ще з часів Марії-Терезії. Пахло праженим бобом і вимитою підлогою, яка до зеленавої жовтизни була надраяна, наче мастикою, розпареним чатинням.
Коли баба йшла до церкви, можна було зазирнути в таємничий морок комори, де на дерев"яних жердинах та чопах висіло цуря – переважно святкова одежа, бо ж буденна носилася й зношувалося, їй ніколи було відлежуватися на бантинах. Справжня краса була схована в сухій подерев"янілій темряві. Усе, що там висіло, передавалося в спадок від баби до дочки й онуки. Старовина речей була суворою, жовтуватою, пошерхлою. І тільки вишивки яскравіли у темряві та теплом пахло від овечих гунь.

 

 

 

Теги: вишивка, кросна, шиття

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати