Осіннє…

Не прийдуть санітари, не положать на лікарняне ліжко... Не доторкнуться холодні, байдужі руки. Ніхто навіть не помітить.

А усмішку змиватимуть  дощі, ляжуть на плечі ранішні тумани, сповільняться кроки, і віддаватимуться луною, стихаючи за рогом... Буде в'янути листя, куритимуть фіміам городи, кричатимуть птахи в небі... десь там.

Вона покаже нам, як потрібно вмирати. Вона покаже нам смерть, яка не  лякає. Вона покаже нам високе-високе синє небо... або низьке свинцеве, підперте дощами. Ми в полоні її працелюбності і спокою. Ми в полоні її покірного, тихого світлого суму. Її материнське "я тут..." схоже на післямову... Її сестринське "я йду..." схоже на шерех листя в пустоті. 

Осінь, я сховав в твоїх туманах імена всіх тих, хто колись торкнувся мого серця. Моя молитва про них - це твоя присутність в моїй душі.  Твоя некваплива розмова пеленає моє серце і народжує сльози моєї меланхолії. Ти обіцяєш зустріч, але тільки тоді, коли все стане голим і прозорим, як твої дерева після листопаду. Ні за чим не жаліти, нічого не шкодувати,  все пропустити крізь серце і відпустити від себе, як ти.

І тоді впадуть сніги мудрості,  запанує чистота і спокій, і повернеться суть, як колись змарнований осінній вечір.

Теги: осінь

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати