Письменник Сергій Степа

...Відшукати у власному сні
Почуттів майбуття галасливого ігрище... 

С. Степа

Несподіваний дзвінок Василя Густі з Києва вибив з буденної видавничої крутілі: "Зараз, - отже, - засідатиме комісія.., розглядатиметься і справа Сергія Степи... За годину передзвоню".

Прийнятий! Хто б сумнівався! О, ці знаки оклику! Сергій Степа - письменник! Як не дивно це звучить, але кілька(десяти)річне очікування вивітрило сподівання. І хоча не моє мелеться, - все ж і моє... 

Сергій - прозаїк. Але пробував себе і в поезії. Раз. Може, пару разів. 

Ми опублікували один лише текст. Як мотто до другої книги "Оповідання і Целми":

*     *     *

Ви бачили човен?

Рудий і чорно-зелений від гадючників водоростей,

П’явками напівповен,

З кочетами ревматично риплячої совісті.

Ви бачили берег?

Сосен корінням порізаний, як хвилинами будні,

Корені – сховані легені,

Діти землі і природи сини приблудні.

Ви бачили Зірку?

Царицю в короні небесної вічної круговерті,

Бога Одина звірку,

Сповідальницю тисяч сердець відвертих.

Ви бачили Сонце?

Зблиск рубіна, атмосферою вчинений неохочим,

Над Африкою слюдяне віконце,

Далеко за Місяцем здійснений термоядерний злочин.

Ви бачили Сяйво?

Голки кольорових фотонів врізаються в душу,

Пам’яті чиєсь марево,

Кометами пилом невидимим недбало притрушене.

Ви бачили? Ні?

Поспішайте, якщо ви не встигли ще,

Відшукати у власному сні

Почуттів майбуття галасливого ігрище. 
 

Що тут скажеш? Достойно.

Я люблю Сергієву прозу. Сильну прозу. Мені боляче за його слабші речі. І ми сваримося. Навіть - "навсєгда!". Потім миримося. Але не поступаємося.

Три його книги побачили світ у "Ґражді". Власне, сьогодні цей доробок спрацював позитивно. І хочу вірити, що це лише дещиця з того, чим ще промовить до українського читача Письменник.

Може, й доречно сьогодні пригадати щось із минулого, але непроминального. І хай воно сприймається як вітальне слово:

Наталія РЕБРИК:

ЖІНОЧИЙ ПЕРВЕНЬ У ЧОЛОВІЧІЙ СУТІ,
або Легка жіноча спроба потрактувати серйозну чоловічу прозу

Момент дотику наших доль був надто мізерним у часі, але якими би короткими – ледь-ледь виокресленими – не були наші взаємини.., лише вони і дозволяють жити…

Мішель Лейріс. Вік чоловіка

Перша – проста і прекрасна, з великими карими очима, довгими, чомусь вологими віями, чорним гладеньким волоссям, бездоганною фігурою “на зразок тих, які друкують на обкладинках журналів, що продаються на Південному вокзалі”; яка не визнавала ліфчиків (ой-йо-йой!) і цілувалася так, що ставало страшно; яка нічого не вимагала, а натомість покірно-щедро віддавала все, жодного разу не сказавши “ні!”; вона – те, чого не було ніколи і чого ніколи вже не буде… Друга – мінлива Бридка Баба: то стара циганка, “розпухлі ташки грудей якої звисали на роздутий живіт” (б-р-р!), то – молода вродлива дівка, з-поміж стулених половинок грудей якої так само визирали карти, що вміли сказати, що було, і передбачити, що буде; а виразні соски (вав!) розпинали багдадський шовк плаття; то – смачна, з паризької панелі блондинка, вдвічі гарніша, ніж ті, про які взагалі мріє чоловік, загадково відкрита, фантастично щедра, водночас володарка і рабиня, що затягала у прірву любощів і кохалася так талановито, навіть з надлишком (підтверджуючи аморальні теорії опального Сіґізмунда!), не обмежуючи себе кордонами пристойності, вміла зробити так, щоб на ранок його тіло було “легким і вільним, і готовим летіти...”, відьма–графиня–повія, яка знала, що людина створена не для щастя, а для “чогось іншого”... Третя – мудра, добра, але звично-тепла “своя” дружина і безвідмовна, розуміюча і жадана “чужа”... Є ще донька крамаря – трохи старша, непередбачувана, пружна, холодна, вимріяно-ідеальна, і тому недосяжна, котра перевернула все життя і не дала й крихіточки ніжності, а залишила по собі тільки зверхність і страх, біль і відчай. Насамкінець – трирубльова шльондра, подивитись на злягання якої бігли всі, бігли, як гусаки біжать за гускою, неакуратним таким рядочком, бігли, щоб змінитись, щоб подивитися один на одного і побачити власні і чужі душу, мораль, каліцтво, ницість, деґрадацію, розбещеність і найстрашніше – відчути невизначеність і невідомість, марноту життя і невідворотність втрат...

Це – далеко не всі жінки Степових “Трьох повістей і Площі”. Це фатальні жінки. Вони – як стихійне лихо. Несподівано приходять і несподівано відходять. Стосунки з ними недовготривалі, та життєво вагомі. Вони приносять насолоду і розуміння істини. Вони дарують свободу думкам і навік ув’язнюють почуття. Вони – реальні і придумані. Земні й небесні. Сонцесяйні й місяцепоклонні. Вічні й ефемерні. Їх приймаєш – як нагороду, даність і покару.

Подібні є у багатьох.

Такі – лише у Степи.

Сергій Степа як письменник заявив про себе десь у вісімдесятих. Він увійшов у літературу як до Храму Мистецтв: з надією і щиро. Його прихід був зауважений багатьма, зокрема В. Шевчук схвально відгукнувся про перший варіант рукопису. Оригінальність його текстів полягала у надзвичайній простоті викладу, своєрідність стилю – у дивній лаконічності, можливо, спричиненій фахом фізика. (Щодо біографічної довідки Сергія: народився 1956 року в с. Грушево Тячівського району Закарпатської області. Батько працював бухгалтером, мама – вчителькою початкових класів. У в зв’язку зі зміною місця роботи батька, родина переїхала до Тячева. Сергій успішно, із золотою медаллю (як і дванадцять його однолітків) закінчив Тячівську середню школу № 1 у 1973 році. Будучи громадсько-активним – грав у дитячій збірній Закарпаття з футболу, навіть займав призові місця – та здобувши хороші знання з фізики – був учасником Всесоюзної олімпіади з цього предмету, – він без надмірних зусиль вступив на фізичний факультет Лєнінґрадського університету ім. Жданова. Особлива любов до театру, зокрема ім. Пушкіна і Великого Драматичного, спричинила пропуски пар, а непоборна тяга до світової літератури дали можливість Сергієві навчатись у Лєнінґраді тільки два роки. Продовжив навчання і успішно закінчив його уже в Ужгородському державному університеті (все-таки в Ужгороді тільки два кінотеатри і один музично-драматичний). Після закінчення вузу працював у Бедевлянській восьмирічній школі, а потім п’ятнадцять років у рідній – Тячівській середній школі № 1. У 1994 році Сергій Степа еміґрує в Угорщину. Тут змушений був закінчити математичний факультет у Дебрецені, щоб педагогічною працею заробити на прожиття. Зараз викладає фізику й математику в гімназії ім. Дим’янича в м. Надуката. Проживає в м. Ясберень.)

Заявивши про себе так “вагомо і зримо”, Степа на довгий час з об’єктивних та суб’єктивних причин зник з літературного обрію, з’явившись тільки тепер пропонованою книгою “Три повісті і Площа”. Та це зовсім не означає, що Степа не писав. Це означає тільки те, що він не мав окремого видання. Власне, й “Три повісті і Площа” – це твори, писані в різний час, та ще в минулому столітті. Вважаємо за потрібне наголосити, що це не “повернені” і “відроджені” тексти етапу шоку від свободи в українській літературі, що мали б заповнити культурний вакуум. Це речі створені ще в радянський і перші пострадянські роки, котрі можна визначити як чоловічі психологічні роздуми про жіночі ролі. Безперечно, на них поклала відбиток доба, у них відчувається данина часові й “радянськість” виховання автора. Але попри те, як би не звучало це парадоксально, Степові твори – позачасові, актуальні, самодостатні, вкрай важливі для загальноукраїнського літературного процесу не тільки як художній факт, але і як невдоволена іманентна потреба модернізації, точніше як явище українського модерністичного оновлення 80-их, якому, хай тільки частково, проте вдалося здолати стереотипи й мову традиційної культури, леґітимізувати певні теми, вивести на літературну сцену нового героя.

Творчість Сергія Степи цілком органічно вкладається в рамки вирішення так званого чоловічого питання, що було виразно артикульоване як проблема суспільного й особистісного рівнів в останній третині ХХ століття (відзначте, на сто років пізніше від актуалізації добре знаного жіночого питання). Як аксіома сприймається переконання, що уся наша цивілізація є цивілізацією чоловіків (Г. Зіммель), незаперечним став факт, що “світ – це дім чоловіка, а дім – це світ жінки” (С. Моем). Держава, право, мораль, релігія, мистецтво, патріотизм – суспільні ідеї, категорії, які з точки зору форми та прагнень є власністю всього людства, хоча фактично впродовж усієї історії вони мають цілком чоловічий характер. Традиційний спосіб життя мужчини (незалежність, досягнення, домінування), суто чоловічі чесноти (мужність, сила, відвага, агресивність), суспільні чоловічі ролі (годувальник, захисник, опікун, керівник) якісно змінилися впродовж ХХ століття. Наступила т. зв. криза маскулінності, спричинена не тільки технічним процесом. Відчутна тривога з цього приводу виробила протилежні шляхи її вирішення:

1) змінити усю систему чоловічого домінування та усунути соціальну нерівність чоловіків і жінок, надаючи кожному широкі можливості вибору стилю життя;

і

2) відродити істинні чоловічі цінності та привілеї, зберегти традиційний розподіл чоловічих і жіночих ролей, засудивши соціальні відхилення – пияцтво, наркоманію, гомосексуалізм тощо.

Безперечно, “криза маскулінності” отримала своє відтворення і в літературі.

Чоловіки невтомно намагаються якось висловити ту могутню силу, яка вабить їх до жінки, а водночас і страх, що це може призвести їх до загибелі. “Ця жінка була настільки прегарна, що породжувала в мені страх,” – писав Аполлінер. А згадаймо: леґендарна Лореляй, котра заманює своєю вродою у тенета перевізника, сидячи на високому березі Рейна; моряки прив’язують Одіссея до щогли, аби вберегти його від принад небезпечних сирен; тих, кому не вдається розгадати загадку Сфінкс, вона вбиває; богиня Калі танцює на трупах убитих чоловіків; непереможний Самсон втрачає свою силу через підступність Даліли; Саломея везе на аргамаку голову Івана Хрестителя; Франкова Ведекінда (“Дух Землі”) знищує кожного чоловіка, який піддається її чарам. І Віктор Дорофєєв у критичних студіях українського модернізму визнає, що “чоловіки про всяк випадок стали боятися жінок”, і завжди мають бажання приховати цей страх. Дуже часто чоловіки вдаються навіть до демонстративної дискредитації жінок, що допомагає їм зміцнити почуття чоловічої вартості (до прикладу, в українській модерній поезії: “Малюйте бабу голубу” Віктора Неборака, “Ми вертаєм до хати” Івана Малковича; у Сергія Степи: смішні, відверто брутальні ревнощі Ігоря із “Острова посеред Дунаю”, дивні побоювання Адвоката перед імовірною зрадою дружини із “Стерео в маленькому містечку” і под.). У цих та схожих ситуаціях завжди й усюди чоловік намагається позбутися страху перед жінкою через його (страху) об’єктивацію. “Річ не в тому, що я її боюся, – думає собі чоловік, – а в тому, що вона хтива, ненаситна, відьма, злостива...” (як там у Малковича: “Жінки свавільні, владні, вальтануті…”) Чи не тут часом і криється, власне, одне з найпотужніших джерел чоловічого потягу до творчої праці (жіночий рід!) – у вічному конфлікті між тугою чоловіка за жінкою і його страхом перед нею? Хай дарує нам пан автор, але подібні узагальнення зроблені виключно на ґендерному аналізі його текстів. Судіть самі. Усі Степові чоловіки – і Ігор, і Олд, і Адвокат, і Лікар, і Завалецький, та й інші – у різний спосіб … тікають від жінок, і не просто від жінок, а від тих жінок, з якими зазнали чи могли б зазнати найвищої насолоди. Ігор знаходить оправдання своєї зради: мовляв, у нього дружина-інвалід, і хоч усе подружнє життя вони сварилися і ображали одне одного, а, можливо, й стрибали в гречку, проте зараз вона змінилася, і в такому стані він не може, не має права її залишити (крихти порядності? – а кому вона, врешті, потрібна, та порядність? – це розуміє навіть сільський корчмар!), – і... тікає від Марії, не попрощавшись, після того, як усвідомив, що “Марія – це зовсім інше, щось таке, чого не було ніколи і, напевне, вже не буде...” Олд покидає Бридку Бабу не тільки тому, що боїться втратити свободу і потрапити під її владу, а й тому, що “не може звідси [з Батьківщини] нікуди їхати” (стовідсотково, крихти патріотизму з домішкою сентименталізму), кому потім вихлюпне свою самотність? У кого позичить щастя, хоча б до наступної осені? Адвокату (о! він – актор! Він же знає, що жінки слабші від чоловіків, тому варта ними маніпулювати) необхідно було час від часу змінювати декорації... І робити це треба було дуже швидко, короткотривалі побачення призначати лише у робочий час, бо постійно, як дамоклів меч над ним висів страх бути викритим. От він і бігав, мов спринтер, від власної дружини до чужої і навпаки, знаходячи порозуміння з обома і особливо не переймаючись моральним боком справи... Лікаря ж оминуло власне життя: його просто відштовхнула жінка, котрій до ніг поклав усе, що мав – серце, коштовності, гріхи, – а взамін просив байдужої присутності. Та у кожного з них була своя доля і свій хрест, і змінити вони нічого не могли, а з тією, що опинилась поруч, розділити судьбу свою не схотів... Навіть самотніший, як гриб у лісі, п’яниця-учитель Василь Іванович з жахом думає про те, що міг би мати дружину, яка б народила “глупих і нікому не потрібних дітей”, загалом нещасних, бо ж саме народження – це вже нещастя, та врешті й життя – суцільне непорозуміння з непорозумінням: “народився, жив, помер; або: народився, жив, жив і помер; у кращому випадку: народився, жив, жив, жив і помер...”

Ліричний герой Степи утверджує себе у праці. Кожен його персонаж має вагомі фахові здобутки, займає відповідний щабель на суспільній драбині, у кожного більш, ніж достатнє матеріальне забезпечення. Та виявляється, цього мало, щоб життя було повноцінним: усі вони шукають якусь іншу свою сутність і присутність  (ж. р.!) у цьому світі, знаходять і втрачають їх через жінку, вдивляючись у неї, як у дзеркало, “яке має ту магічну і дуже корисливу силу” (за Вірджинією Вулф), яка відображає чоловічу постать у принаймні дворазовому збільшенні. Це хоч частково пояснює, чому в житті жінки так потрібні чоловікам. До речі, саме життя для ліричного героя Сергія Степи – це своєрідна арена боротьби за і проти, це Площа (жіночий рід!) зі своїми будинками, вулицями, що ведуть до неї, торговицею, парканом, проходами, болотом... Образ Площі простежується в “Острові...”, у “Не сьогодні...” і в “Стерео...” Безперечно, найглибший він у повісті з однойменною назвою. Символічно, що Площа схожа на велике озеро, в якому можна змити свої гріхи-бруд, але в якому можна і втопитися. Проживаючи життя, а фіґурально висловлюючись: пробігаючи через Площу, затиснуті у міцні лещата буденності (як визначив би радянський критик), герої перестали бути самими собою: вони раптом змінилися, стали ще потворнішими і бридкішими, і сенсу в екзистенції їх таки не стало... Правда, були й такі, яких шалений біг через Площу не змінив. Очевидно, це ті, що мали міцний стержень, тверде осердя, чіткі переконання у житті, і вже мало важливо, чи були ці переконання правильні, чи хибні; вони, ці герої, продовжували на Площі добудовувати будинки і думати, куди йти...

Цікавою, на наш погляд, і показовою щодо світогляду автора є така деталь: усі бігли чомусь на східний бік Площі. Важко сказати, чи є в тому натяк на східного сусіда у дискурсі європейського вибору України (пам’ятаєте у Хвильового: “Геть від Москви!”, “Орієнтація на психологічну Європу!”), чи на підсвідомому рівні зіграла асоціація “сходитися” – “схід”? У будь-якому випадку, це вдала авторська знахідка.

Окремої розмови заслуговує стихія води у творчості Сергія Степи. Тут знову ж таки вода (жіночий рід!), що означає, як і інші стихії – “жінку”, поглинає чоловіка, не здатного опиратися жіночим чарам. У Степи знаходимо це в образах дощу, Тиси, Дунаю, зливи, бурі, озера, роси, льоду, туману, навіть болота і поту... У залежності від значимості чи пікантності ситуації іпостасі води виступають таким чином: легкий, дещо холоднуватий дощик при знайомстві, шалена злива при появі Бридкої Баби, буря і болото при нерозділеному коханні і розлуці, філософські роздуми про найвищу мудрість і життєві дрібниці на фоні величного плину Дунаю чи Тиси. Самозрозуміло, що образ води – із фольклору. Свої магічні властивості змивати бруд, заспокоювати розбурхане сумління, протверезювати хмільні голови вода виконує і в повістях прозаїка: “Дунай дихнув на мене своєю могутністю, мудрістю, незворушністю, чимось таким, що властиве вічності...” І хоч це була тільки мить, через хвилину Ігор побачив вже “річку як річку: брудну і холодну”, та йому хотілось повернути ту мить, принаймні, продовжити, затримати, щоб осягнути вічність (ж. р.!)... Та для людини немає нічого вічного...

Степа як істинний математик і фізик неодноразово згадує теорію відносності Ейнштейна, припаровуючи її до людського життя. І справді: вчора – багатий, завтра – бідний, вчора – одинокий, завтра – батько достойного сімейства, вчора – чесний, завтра – злодій і зрадник. А який же ти сьогодні? Не знаєш? Значить ти ніколи не любив жінку. Не пестив їй груди, “не цілував ноги і не відчував, як земля випливає з-під твого ложа... Коли ти з нею, тоді можна казати, що ти є. Бо тоді тебе не обходить ні минуле, ні майбутнє...” І якщо герой подібного не відчував, тоді необхідно шукати те, “чого у нього немає”. Степа розставляє нові акценти у трактуванні жіночих образів: його героїні не є аж надто радикальними емансипантками, проте вони роблять перший крок до особистісної та статевої емансипації. І цей крок, як правило, осяяний світлом. Світло – ментальна ознака українськості. Настрій сонячності дуже сильний в українській фольклорній та високій культурі, на відміну від російської, скажімо. Так, росіяни, згідно із сакральною традицією, визначають чоловіче начало як сонячне, а жіноче як місячне, а місяць, як відомо, світить відображеним світлом. Українська ж сакральна інтерпретація складену тотожність ставить під сумнів. Приміром, культ Діви Марії, що мав дуже велике значення на Заході і в Україні, сприяв відновленню жіночої гідності, визнанню самоцінності жіночого начала і завжди був осяяний життєдайним сонячним німбом. З культу Діви Марії постало лицарство.

Рівень свободи в суспільстві визначають відносини між чоловіком та жінкою. С. де Бовуар вважає, що “найбільше презирство, нахабність і агресивність щодо жінок демонструють ті, хто не певен у своїх чоловічих чеснотах...” Не випадково в “Боярині” Лесі Українки московська неволя найвиразніше протиставляється козацькій волі через становище жінки. На Московщині “жінки зап’яті”, “сидять по теремах, не бачать світу”, “вільно не співають по гаях”.

Це – жахливий контраст з вільним становищем жінки в Україні. Українська жінка, починаючи від Наталки Полтавки, – вільна у своєму виборі. За її руку й серце ведуть лицарські бої чоловіки. І Степові теж: вони розуміють, що дрібні житейські конфлікти можуть розв’язувати жінки, проте суспільно важливі, глобальні проблеми під силу вирішити лише чоловікам. І вони вирішують їх по-лицарськи, за кодексом честі:
 

Ми – мужчини, й за кодексом честі ми чинимо –

Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.

Є високий, шляхетний закон між мужчинами:

Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

(Іван Світличний)

Степа вважає, що не сьогодні, тільки вчора і завжди його герої – лицарі, новітні лицарі. Якщо – ні, то для чого тоді таке пісне життя і Ігорю, і Олду, і Лікарю, і Адвокату... Кожен із них лише тоді усвідомив себе чогось вартим, справжнім чоловіком, коли, переступаючи через власний ризик і страх, торкнувся спокусливого жіночого єства, відчув солодкий смак жіночих любощів, завмираючи в корчах сімейної зради, усвідомлюючи тлінність, короткочасність і невідворотність чоловічих почуттів: “Почувався так, немов списаний парашутист перед своїм останнім стрибком. Життя продовжиться, з буднями і святами, але вже без тих стрибків із затамованим подихом, заради яких лише і варто існувати...” Ігорю, як бачимо, треба було виїхати за кордон (читай: ковтнути трохи свободи, відчути свіжий подув Дунаю, залікувати свою побиту камінням душу), щоб там зустріти Марію, до речі, теж українку, бо ж у Союзі він самопримусово жив із “своєю Марією”, якій певних гріхів не міг пробачити і яка від нього багато чого вимагала. Олд в один момент порівняв молоду вродливу циганку з радянськими жінками-колгоспницями:

“Вони сиділи на лавицях грузовика, впритул, ледь утиснувшись у ряди; не розмовляли; очі опущені донизу — сумні очі на сірих обличчях; чорні хустки, куфайки, старенькі пальта; все німо, без звуків, без руху посинілих від холоду губ, ніби в фільмі Антоніоні; жінки були немолоді і остаточно скорені долею; сірим хлібом; сірою платнею; сірими чоловіками; червононосим бригадиром, котрий віз їх на поле копати щось чи різати капусту; у них немає світлого позаду, в цих жінок, — думав Олд, — найяскравіший спогад, може, як лягала під самовпевненого бригадира на кукурудзяному полі за кілька дописаних трудоднів; і в майбутньому нічого радісного; уся надія на інші долі — дитячі; життя пройшло, не почавшись; залишалася старість, нудна, ревматична...”

Як на наш погляд, кращої агітації за радянську владу в українських колгоспах, не потрібно.

І ще один епізод у контексті радянської епохи. В Угорщині Ігор зустрічається з ветераном війни, інвалідом, який під час Другої світової воював на боці, скорше всього, хортистської Мадярщини. Дещо різка, вкрай емоційна реакція ліричного героя на ворога як на фашиста, який “стріляв по нас тоді”, цілком зрозуміла і вмотивована. Ігор – продукт системи, хоч і не є комуністом. Він просто не міг по-інакшому зреаґувати на “чужого”.

Не залежно від Сімони Вейль, яка дослідила, що математики порівнюють свій фах із грою в шахи, Сергій Степа використав цю гру та ще футбол (і треба визнати, як добрий їх знавець) для показу глибшої суті чоловічої душі: його герої – мужчини, науковці, фахівці високого класу, грають в ігри, для яких потрібен “нюх”, “психологічна інтуїція”, “миттєва реакція”, напруження інтелекту і фізичних сил… А жінка? Жінка – щоб для всього цього вистачило сил… Вона – вічне й потужне джерело енергії, первень (чоловічий рід!) чоловічої суті.

Лише справжня висока любов здатна пояснити і оправдати будь-який вчинок, – вважає Сергій Степа разом зі своїми героями. Неодноразово власні вчинки вони пояснюють, на перший погляд, банально, та загалом переконливо: “Бо кохаю”. Боже великий! Скількома авторами, у скількох творах, в яких варіантах повторена ця сакраментальна фраза! Та яка ж бо вона аксіомно вічна! І нема іншого пояснення земному буттю. І не буде.

(Передмова до книги С. Степи "Три повісті і Площа", 2005)

Теги: Степа

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати