Зоряє грань від батьківських колиб...

              ОДОСІЯ

Здається, вічно жебонить потік.

Нікуди не подівся і не втік.

І лілії перезимують добре.

Бо тут зелена й шпилькова зима,

Тут не морошка і не Колима.

Гора Скупова підпирає обрій.

 

Тріщить олива у лампадці. Ніч.

Гарячі кахлі від товстих паліч.

Говорять з книг Осія і Месія.

І їм підшіптують змордовані уста,

Що все довкола не лиш суєта,

Що є краса, вітчизна й Одосія.

 

Її відвезли зі співучих гір

Десь під Анадир, строгий конвоїр…

Котрий квадрант старий годинник виб'є?

Чому морозить і кидає в жар?

Чом в головах єрований киптар?

І маряться то Ваніно, то Жиб'є?

 

До неї ще прийдуть колядники,

Як з'являться на небесі зірки

Й запахне чебрецем у хатці. І ялинка,

Ота найкраща, що з-під Ігреця,

Що хвоєю проколює серця…

Малої мандаринки половинка

 

Яснітиме у мисі на столі.

І благодать Господня на землі,

І голоси ленінські, звук свирілі.

Так несказанно щезне всяка гидь.

І лиш одна благословенна мить

Поселиться у вимученім тілі…
 

***

Від чого відкриються стигми?

Давно вже нема подвизань.

Карпатські старі парадигми,

Синтакси тяжких поминань

 

Звучать при відкритому гробі.

Пов'язано машлик чи бант?

Чому ж ти не згинув в утробі,

А став у шерезі клебань?

 

Здіймаючись легко у берег

До тих дерев»яних хатин,

Де сойок заблуканий шереґ

І пахне терпкий розмарин.

 

М"якшить він жалобу і тугу,

Не лиш новорічні м'яса.

В кітлині Широкого Лугу,

Де луйтра пливе в небеса.
 

* * *

Відтоді вже минуло тридцять літ:

Нема «Школярика» на Шмідовій, ні бруку.

Ти згадуєш немолоду вже Брукву,

Занурений у віртуальний світ.

 

Стемніли карбування у фоє:

Трикутники, чорнильниці й пенали.

Та кожен день триндять телеканали,

Це «suum cuique» ­ кожному своє.

 

Ти зрозумів, що та пора минула.

Не привітається у дворику Магула,

Перетворившись на пластичний гіпс.

 

Радіохвилі з Солнока, з Банату,

До пластикових вікон інтернату

І на смартфонах таємничий трипс…

 

* * *

Вона й надалі все ще та «Т.П.»

Її обняв цей коридорний фікус.

Надвірний крокус і тонкий спірітус…

У дзеркалах передпокій-купе.

 

Хрумтливі «гайоші» в помаді полуниць,

Плин алкоголю, вишивка настінна.

Як перейшли й змінились покоління!

Протерто порохи старі з полиць

 

Як поєднати Хуст і Петербург?

За столиком балясить деміург,

Обсмоктуючи кісточки форельки.

 

У підсвідомости «плужани», рало й плуг,

Заліплений снігами й ледом Луг.

В коптильні – зельц, на таці ­ карамельки.
 

* * *

Волів би мати  я  курну колибу,

Як няньо мій давно у Чертіжі.

Хіба медвідь мою увидить хибу,

Бо близько ні сусіда, ні межі.

А ва тій колибі грань, дими і  спуза

А ще нічні видіння цім борів.

Ґаздиня з салаша, податлива медуза…

І дзвоники заблуканих корів.

Ідилія з дитинства дуже давня…

Та замість паль ­ мурований паркан.

Коли б скоріше причекати травня,

То престану їсти парко пан.

Бо нині не завадять психотропи,

Ані тяжкий психопатичний схлип.

В найбільшій хащі буковій Європи

Зоряє грань від батьківських колиб.

31 грудня 2012р.

Теги:

Коментарі

васман 2013-01-02 / 23:46:11
абсолютно не важкувато,коли відчуваєш шо мається на увазі. але то таке, з молоком матері

Кришеник 2013-01-02 / 11:07:58
Якось важкувато... Мабуть, час такий...