Дещо про український політичний бомонд

ЩОДЕННИК МОЄЇ СЕКРЕТАРКИ 

Ось-ось закінчиться  виборча кампанія  і з екранів телевізорів зникне набридлива політична реклама. Українці зроблять свій вибір і отримають новий склад Верховної Ради України. Не думаю, що він суттєво буде відрізнятися від попереднього за сутністю. Фарби і гасла змінюються, а «…» залишається. Тому не зайвим буде ознайомитися з життям українських кулуарів влади, щоб зовнішня сторона медалі не засліплювала очі. Досить цікаво і реально воно  змальоване  в  «Щоденнику моєї секретарки»  братів Капранових.  Це доволі провокаційний роман про українські бізнес, політику (осінь 2004 р.) та особливості сексу, що побачив світ минулого року і перше видання якого розійшлося, мов гарячі пиріжки. 
 
Як зазначають автори – українські видавці, письменники, публіцисти Дмитро та Віталій Капранови, це книжка про Україну, в якій ми живемо тепер. Ми в такий спосіб хочемо зафіксувати для нащадків, і для історії, і для себе стан душі наш п’ятирічний та й насправді й сьогоднішній, адже не так часто в Україні бували часи, коли українці відчували себе українцями, зараз унікальний період у нашій державі, коли українці відчувають себе українцями. І наше завдання цьому сприяти і зафіксувати це для того, щоб у дітей не було сумнівів ніяких на цю тему.
 
«Головний герой роману — бізнесмен, який «розрулює» негаразди між державними структурами і приватними фірмами. Відповідно до статусу, він стереотипно має: а) яскраву дружину, зірку вітчизняного телебачення, б) сина, що живе віртуальним життям в інтернеті; в) коханку, а за сумісництвом і заступницю. Події книжки розгортаються напередодні Помаранчевої революції, коли починається великий переділ влади і майна, усім стає гаряче, зокрема й головному героєві. Уже з опису сюжету впадає у вічі, що «Щоденник моєї секретарки» перегукується із «Записками українського самашедшого» Ліни Костенко: той самий часовий проміжок, схожий набір героїв, аналогічна проблематика і навіть цитування преси, що дало привід критикам оцінити книжку Костенко як новий піджанр в українській романістиці. Водночас «Щоденник...» Капранових читається значно легше, хоча автори намагаються «прикрасити» роман фразами–афоризмами. Виходить суперечливо: «Заробляти гроші й одночасно отримувати задоволення від роботи не вміють навіть шльондри» або ж «Я люблю Україну. І не люблю українців... За те, що зараз вони горлають — вийдемо, переможемо, а у вирішальний момент поховаються у хатах і скажуть: «А що я? От якби усі пішли!» Питимуть горілку і тужитимуть за своїми героїчними предками... Українці сміливі, тому грізних ворогів бояться менше, ніж власних жінок», - так відгукується про роман директор інформаційного департаменту Інституту громадського розвитку «Ортега-і-Гассет» Любов Багацька в «Україні Молодій» від  04.05.2012 р. - Читаючи роман, відчуваєш той дух — майданівський, вільний доброзичливий («десятки разів гостинні кияни пропонували мені переночувати у теплій квартирі та помитись у ванній», «ніхто не штовхався і не лаявся»), і люди ніби змінюються на краще (на Майдані головний герой зустрічає свою колишню секретарку, яка у журналі передачі змін вела такий недоречний для офіційного документа особистий щоденник — звідси й назва роману). Хоча і не без присмаку гіркоти. Головний герой бачить непримиренних опонентів на одній «помаранчевій» сцені, розуміє, що всі вони одним миром мазані, тому й не може прийняти ідеали тих «романтиків», які вийшли на Майдан. Чи ті, що стояли на Майдані й розчарувалися в лідерах, зможуть не розчаруватися в собі? Це відкрите в романі питання актуально екстраполюється на нашу сьогоднішню дійсність».    

Цікавою є й передісторія написання роману. «Роман народився випадково, - кажуть брати. – Одного дня наш офіс-менеджер принесла робочий журнал, де секретарка написала: Віталій Віталійович запропонував мені сьогодні яблуко. Я не взяла його, бо вважаю, що ми не в тих стосунках». 

«Ми були здивовані, - розповідає Віталій Капранов. – Виявляється, у наш час ще є люди, які живуть за якимись моральними принципами. Ми подумали і вирішили, що такий феномен треба дослідити і взялися писати роман. Ми хотіли показати нас самих собі очима іншої людини. І подумали, що краще за все, показати погляд нашої секретарші. Ми перш за все взялися згадувати цікаві моменти, які довелося бачити особисто: бурхливі дев’яності та зловісні двотисячні – щоб наповнити текст реальними, а не вигаданими історіями. Однак тепер, коли поставлено крапку, ми раптом зрозуміли, що використали лише десяту частину того, що згадали. І причина проста – якби ми написали все, ніхто не повірив би, що це правда.

Отже, герой нашої книжки ходить тими самими стежками, що й ми, бачить тих самих людей та є свідком тих самих подій. Тільки на відміну від нас, він має право розповісти про них відкрито. Саме тому ми попереджаємо: усі факти, що їх описано в романі, є справжніми. Але усі герої є вигаданими. Збіги, здогадки, в тому числі і правдиві, ми залишаємо цілком на сумлінні читача. Єдиний наш гріх – події, які у реальності відбувалося у різні роки, у тексті спресовано до кількох місяців.

Про що цей роман? Це спроба глянути очима нормальної, чистої людини на життя українського вищого світу. Існують люди, які щиро вважають, що визначають долю країни – зазвичай вони не публічні, бо великі гроші люблять тишу, прибутковий бізнес робиться у кулуарах, а доленосні рішення так і не потрапляють на шпальти газет. Але у цих людей є дружини, коханки, утриманки, дочки – саме вони виблискують на ґламурних вечірках, ведуть шоу на телеканалах, стають героїнями таблоїдів та глянцевих журналів. Це їхні сини та племінники розсікають вулицями на дорогих тачках і крутять романи з моделями. 

Герой нашого роману сам є частиною цього світу, проте завдяки обставинам він відновлює в собі можливість нормального, не закаламученого погляду на світ. І саме з його допомогою читач отримує унікальну можливість побачити правду, а не ретушовану її версію.

Колись роман француза Фредеріка Бегбеде „99 франків” наробив багато галасу через те, що в ньому автор показав реальні механізми та підкилимні стратегії рекламного бізнесу. Так само вразили читачів відвертості американки Лорен Вейсбергер, яка у книзі „Диявол носить Прада” викрила реалії світу моди, глянцю та гламуру.

„Щоденник моєї секретарки” певним чином кидає виклик цим авторам – бо завдяки тому, що український бомонд є ще незрілим і не вміє як слід охороняти свої таємниці, погляд нашого героя сягає усіх темних кутків, які ховають від чужих поглядів „господарі життя” – від бізнесу, піару, реклами та політтехнологій – до гламуру, телебачення, мистецтва, зірок і глянцу.

Де ще ви почуєте про двісті тисяч доларів у дипломаті, які запросто залишає на порозі міністерства американський громадянин? А про деталі бійки між телеведучою та дружиною господаря відомого телеканалу?  Хто ще розповість вам про те, що у моделі вітрильника, який прикрашає кабінет віце-спікера Верховної Ради замість гармат за люками ховаються дерев’яні статеві члени? Чи опише як віце-прем’єр Росії, грав на роялі шансон для сонцевської братви? Усе це відбувалося насправді, але це лише дрібка того, що відбувалося насправді.

„Щоденник моєї секретарки” – це не сатира і не політичний роман. Це розповідь про особисту драму героя, який є частиною українського істеблішменту – на тлі драми країни, що відбувається влітку 2004-го. Кожен чоловік колись обирає між Мавкою та Килиною, і страждає при цьому аж ніяк не менше, ніж літературні герої.
Крім того ми позичили головному герою частину своєї біографії, в тому числі предків – дідів та бабів. Адже саме наш дід сидів у сталінському таборі та вирізав з дерева прес-пап’є з картинками табірного життя, це наша бабуся навчалася у пансіоні шляхетних дівчат, а потім втікала від НКВД бессарабськими степами з дочками та свекрухою. Історично-сімейна лінія роману цілком базується на історії нашої родини, тож можна вважати, що герой „Щоденника” не тільки наш земляк, але й практично родич. А тому ми дуже переживаємо за нього і зробили все, щоб до цього переживання приєдналися наші читачі.

Бо герой роману розривається між коханням та звичкою, між бізнесом та переконаннями, між совістю та грошима – втім, як і більшість українців у наш час. Світ істеблішменту, у якому він обертається, не може вважатися світом нормальних людей, і тому кожен, хто трапляє до нього постає перед вибором – або перетворитися на мавпу, таку саму, як і всі навкруг, або вийти з гри і втратити все. І щоб прийняти вірне рішення, потрібно озиратися назад, прохати допомоги у предків, на долю яких випали випробування значно більш жорстокі».

Нині роман вже виданий вдруге, від першого у ньому додалися ілюстрації, що зробив рівненський музикант і лідер музичного гурту «OT VINTA»  Юрко Журавель, який  поглинув книгу запоєм на морі. Написане так сподобалося, що вирішив текст розбавити ілюстраціями. Хоча, як на мене, роман насичений цікавими  сентенціями, афоризмами та зрештою відомими всім істинами. Хоча б такими: «Депутат у нас – слуга народу. А слуги – люди бідні. Пойняв? Тож давай, поки є час  до виборів, порішай все, щоб ти був бідним».

Зазирніть і ви у темні коридори влади та бізнесу.

Теги: Капранови, роман, вибори

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати