Перший мер Ужгорода Петро Сова мріяв відкрити музей міста (ФОТО)

Петро Сова

Він ніколи не виходив з дому без краватки або елегантного метелика, а його друзями були найіменитіші закарпатці, серед яких художники Адальберт Ерделі й Андрій Коцка, біолог Олександр Грабар, юрист Сергій Стасєв, керівник Закарпатського народного хору Петро Милославський, родини Гошовських, Пелехів, Черніїв, Лугових. Він майже 20 років працював у міській управі, завідуючи комунальним господарством міста, особисто тримав на контролі зведення району Галагов, переймався благочинністю і розвитком освіти, а ще — мріяв одного дня заснувати музей Ужгорода.

"Жовтуха — найкраща хвороба на світі, бо через неї я не потрапив на війну"

Донька цієї видатної людини Світлана Совіна розповідає, що народився Петро Сова 11 липня 1894 року в селі Гайтовка Шаришського комітату на Пряшівщині (нині це територія Словаччини). Його батько був греко-католицьким священиком, котрий одружився на дівчині Анні, на 10 років молодшій за себе. У цій родині з'явилися на світ 2 хлопчики: Петро і Михайло. Петро змалечку проявляв неабиякі здібності до навчання, зокрема, дуже добре володів не лише рідною русинською, а й словацькою і угорською мовами (пізніше він опанував також латину, грецьку та російську мови). Хлопчик досить рано покинув батьківську хату: вже у десятилітньому віці він вступив у гімназію міста Бардейов, звідки перейшов вчитися до Пряшівської гімназії, яку закінчив у 1913 році. Будучи вже старим, Петро Петрович згадував, що під час навчання у гімназії, задля економії, жив у місцевого органіста, котрому щоранку мав допомагати роздувати міхи музичного інструмента. Завершивши навчання з відмінними оцінками, Петро Сова вирішив здобути вищу освіту, обравши для себе фах юриста. У тому ж таки 1913 році він приїхав до Будапешта, де вступив на юридичний факультет Будапештського університету. У ті часи в Угорщині якраз починав активізуватися антигабсбурзький рух, до якого долучився і Петро Сова. На думку його доньки, причиною антимонархістської налаштованості Петра Сови було усвідомлення того, що Австро-Угорщина провадить неприйнятну для слов'янського населення монархії політику, вважаючи слов'ян (словаків, русинів тощо) нижчим народом та всіляко їх гноблячи. Членство Петра Сови в антигабсбурзькому гуртку тривало менше року: за участь у забороненій студентській організації його заарештували, виключили з університету і посадили у в'язницю міста Пейч. Ситуації, в якій опинився майбутній мер Ужгорода, можна було тільки поспівчувати, адже якби на суді його визнали зрадником батьківщини, то на нього чекали б або довгі роки у в'язниці, або навіть показова страта.

Врятувала Петра Сову Перша світова війна. Юнакові дозволили проявити свою відданість вітчизні на фронті, а тому відправили його до лав армії. На перевалочному пункті в Ужгороді Петро Сова раптово захворів на жовтуху і був залишений у місцевому лазареті до одужання. Пізніше, коли його донька Світлана теж занедужала на хворобу Боткіна, Петро Сова сказав: "Жовтуха — це найкраща хвороба у світі, адже завдяки їй я не потрапив на війну". Тоді таке небажання йти на фронт пояснювалося не страхом юнака, а небажанням воювати на стороні австрійців проти, як він вважав, братнього російського народу. Правда, жовтуха тільки відтягнула час, і Петрові Сові таки довелося повоювати.

Полон і мандри Росією

Про свою нетривалу участь у Першій світовій війні Петро Сова залишив досить детальні й дуже цікаві спогади. Він пише: "Мені в той час було 22 роки. Наш полк зупинився в районі річки Голубиця у Східній Галичині і зайняв позиції на невисокому хребті. Пагорб на протилежному березі річки зайняли росіяни. 3-ій батальйон, у складі якого я воював, перебував на передовій позиції, перед густою сіткою загороджень. 10-го вересня 1916 року російська артилерія стала бити по наших окопах: спочатку поодинокими залпами, а потім густим ураганним вогнем. Ми отримали наказ сховатися в підземні бліндажі, а коли вогонь припинився і ми вилізли назовні, то раптом побачили прямо перед собою російських вояків у сірих шинелях, котрі закричали "ура!" і кинулися на нас. Це було так несподівано, що ми здалися без єдиного пострілу, тільки потім помітивши, наскільки їх було мало. Бородаті сибірські бійці повели нас до своїх окопів, коли раптом австрійська артилерія відкрила вогонь по колоні полонених. Ми всі кинулися врозтіч, намагаючись сховатися у вирвах, але вогонь безжалісно косив наших солдатів. Це була безсила злоба нелюдів, при цьому росіяни поводились на диво спокійно: вони сміливо ходили між кулями, штиками виганяючи нас із вирв і примушуючи перебіжками пробиратися до їхніх окопів. Тих, хто вцілів, росіяни перерахували, і виявилося, що в полон потрапили 3 батальйони астро-угорських солдатів, тобто близько 2,5 тисяч бійців".

Світлана Совіна розповідає, що російський полон став для її батька лише умовним, адже невдовзі (в грудні 1916 року) його разом з іншими солдатами-слов'янами відпустили (офіцерство, котре переважно складалося з австрійців, угорців і частково євреїв, залишилося під вартою). Опинившись під Києвом, Петро Сова влаштувався на роботу до сільськогосподарського жіночого училища в селі Зозулинці Червоні, де певний час виконував обов'язки конторщика-діловода. До австро-угорського бранця, за його ж споминами, ставилися дуже добре, але незабаром до Києва стали підступати німецькі війська, близькість яких примусила Петра Сову тікати у глиб Росії. Спершу він приїхав до Таганрога, де в той час знайшли прихисток емігранти з Галичини, а згодом разом із товаришем поїхав до Саратова, де працював у комісаріаті з продовольства.

У пошуках домівки він знайшов Ужгород

У 1919 році, сердечно попрощавшись зі своїми саратовськими друзями, Петро Сова покинув місто і подався шукати можливість повернутися додому. Приїхавши до Гетьманської України, він знову на деякий час залишився у селі Зозулинцях під Києвом, а коли останні німці покинули Україну і в державі була встановлена радянська влада, подав заяву про повернення з полону на батьківщину. Чому Петро Петрович не схотів залишитися в Росії чи Україні, нині сказати важко. Світлана Петрівна гадає, що її батько просто сумував за домівкою, хоч, як виявилося пізніше, на той час батьки Петра Сови вже померли. Деякий час Петро Сова чекав, поки військкомат набере цілий потяг полонених, котрі бажали повернутися додому, а 8-го травня 1919 року поїзд привіз колишніх полонених до Ужгорода. Невеличке місто сподобалося Петрові Петровичу, тож після того, як він дізнався, що вдома його вже ніхто не чекає, а брат працює сільським вчителем у Підкарпатській Русі, він вирішив, що саме Ужгород стане його новою домівкою. Саме в той час наш край під назвою Підкарпатська Русь увійшов до складу Чехословаччини. Разом з угорцями з міста виїхало багато мешканців, зокрема інтелігенції, тож у місті роботи вистачало. Перші 4 місяці по поверненні до рідного краю Петро Сова мусив віддати військовій службі, яка проходила в місті Мост у Чехії. А 1-го листопада 1919 року він влаштувався викладачем біології до Ужгородської гімназії, де пліч-о-пліч з багатьма чудовими педагогами (в той же час учителем малювання там працював молодий Йосип Бокшай) учителював до 1922 року, паралельно здобуваючи вищу освіту в Кошицькій юридичній академії.

З 1922 року Петро Сова працював у міській управі, де виконував обов'язки радника старости міста з питань комунального господарства. Роботи в молодого спеціаліста було надзвичайно багато, адже місто після зміни влади почало кардинально змінювати своє обличчя. Власне, до того часу комунального господарства, як такого, у міста майже не було, тому потрібно було проводити каналізаційні мережі, водопровід,  розширювати електромережу, встановлювати дорожнє покриття, проводити регуляцію Ужа, розбудовувати адміністративний центр Ужгорода тощо. На жаль, про цей період свого життя Петро Сова спогадів не залишив — можливо, тому, що в той час, як згадує його донька, мав надзвичайно багато роботи, а весь вільний час віддавав написанню книжки "Прошлое Ужгорода" (вийшла у 1937 році), яка досі вважається одним з найкращих досліджень історії нашого міста.

Завжди елегантний Петро Сова ходив на бали, а з усіх напоїв віддавав перевагу "фричу"

Петро Сова працював радником старости міста цілих 16 років, аж доти, коли до Ужгорода у 1938 році знову повернулися угорці. За цей час він встиг одружитися з Мелітіною Миколаївною Бортовською-Градосельською — сестрою хазяйки, в якої Петро Петрович винаймав кімнату. Мелітіна Миколаївна була вдовою, приїхала до Ужгорода з Сімферополя, з донечкою від першого шлюбу Ольгою. Петро Сова і Мелітіна Бортовська-Градосельська побралися, а незабаром у них з'явилася ще одна донька — Світлана. Нині Світлана Петрівна згадує, що батько її дуже любив, називав не інакше, як "своєю перлинкою", завжди брав зі собою на прогулянки, тоді як мама була жінкою строгою і не дуже любила розваги. Родина Петра Сови деякий час жила у відомчій квартирі на Корзо, у "Білому кораблі". Світлана Петрівна пригадує, що хоч вони й не вважалися багатими, все ж мали хатню робітницю, котра допомагала матері доглядати за квартирою. Корзо на той час населяли самі лише євреї, традиції котрих справили на маленьку Світлану величезне враження. Також пригадує чудові мамині сукні, які вона одягала на бали, що проводилися на Масницю в ресторані "Корона" або в залі казино (нині там велика зала Обласного центру здоров'я). Батьки Світлани Петрівни вели досить активне громадське життя: брали участь у багатьох світських та офіційних заходах, відвідували театр і зустрічалися з емігрантськими родинами російської інтелігенції. Петро Сова на таких заходах завжди був на висоті: він дуже елегантно одягався (за одягом Петро Петрович доглядав особливо ретельно, тож навіть старенькі речі виглядали у нього бездоганно), був відкритою і веселою людиною, любив спілкування і мав дуже багато друзів. Світлана Совіна розповідає, що вихідними батько завжди брав її з собою на прогулянку містом. Люди впізнавали Петра Петровича, віталися, зупинялися, аби сказати йому тепле слово, а він гуляв зі своєю "перлинкою" і показував їй цікаві куточки улюбленого Ужгорода, знайомив з його історією, а потім приводив малу до однієї з численних кав'ярень або пивниць, замовляв для неї газовану воду з сиропом, а собі —  вино з мінеральною водою (так званий "фрич") або пиво.

"До нас прийшли не ті росіяни, котрих ми чекали"

Петро Сова завжди був людиною поза політикою. Працюючи 16 років над розвитком Ужгорода, він перш за все вболівав за місто, а вже потім за те, кому воно належить. І все ж події 1938 року змусили його піти з улюбленої роботи і разом з родиною тікати до Хуста. Коли угорці зайняли й Хуст, Петро Сова повернувся до Ужгорода, де влаштувався на роботу в перекладацьку контору. Родина переїхала в будинок на нинішній вул. Закарпатській, і саме там Петро Петрович виробив для себе методу підтримання фізичних сил: він багато гуляв, ходив на полювання, щоранку обливався холодною водою тощо. Коли Ужгород зайняла Червона Армія, Петро Сова надзвичайно зрадів. Він очікував, що тепер Підкарпаття нарешті отримає автономію і зможе розвиватися більш самостійно під егідою могутньої держави. У той день, коли радянські війська звільнили центр міста,
Петро Петрович перебрався по зруйнованому мосту на Масарикову площу, до міської управи (приміщення нинішньої ЗОШ № 9), і повідомив військовим, котрі там були, що він радник старости і готовий стати до роботи. Ініціативного чоловіка не лише прийняли, а й одразу призначили головою Народного Комітету Ужгорода, що прирівнювалося до теперішньої посади міського голови. Його донька нині згадує, що мером її батько був недовго (близько року), але в найважчий для Ужгорода час, коли місто після війни тільки починало приходити до тями. Він був дуже порядною і принциповою людиною, ненавидів хабарників і нещирих людей. Можливо, через це (а може, були й інші, політичні, причини) Петра Сову поступово знижували на посадах: від голови Народного Комітету Ужгорода і паралельно першого заступника голови Народної Ради (за діяльність на цій посаді Петро Петрович навіть отримав Орден Червоної Зірки) до завідувача обласного відділу комунального господарства. Потім він працював директором обласного краєзнавчого музею, згодом — лише завідував фондами цього музею. Ображений до глибини душі за небажання дати йому можливість працювати, він вийшов на пенсію і якось навіть сказав: "До нас прийшли не ті росіяни, котрих ми чекали". На пенсії, маючи багато сил, вільного часу і бажання, Петро Сова почав утілювати в життя вимріяні ним проекти: переклав угорською мовою "Слово о Полку Ігоревім", узяв участь у кількох експедиціях, з рюкзаком і фотоапаратом об'їздив усе Закарпаття, видав кілька книжок, серед яких збірка мисливських оповідань "10 ведмежих історій", краєзнавча "Архітектурні пам'ятки Закарпаття", путівник "Ужгород" та інші.

Майже до останніх днів життя Петро Сова підтримував прекрасну фізичну форму, а помер він на 89-ому році життя. Його донька пригадує, що найбільшою мрією першого повоєнного мера Ужгорода було створення міського музею, експонати якого демонстрували б людям, наскільки древнім і гарним є наше місто. Всі свої археологічні знахідки, світлини, записи й замальовки він заповів передати до краєзнавчого музею, де нині шанобливо зберігають пам'ять про свого колишнього керівника.

На знак поваги до цієї непересічної особистості міська влада вирішила відзначити Петра Сову, посмертно присвоївши йому звання "Почесний громадянин міста Ужгорода".

Тетяна Літераті

Теги: Петро Сова, Ужгород

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати