"Я тут знайшов себе", – казав про свою участь в АТО почесний громадянин Ужгорода посмертно Василь Варга

Напередодні ми поспілкувалися з рідною людиною одного з ужгородських Героїв, полеглого цьогоріч, посмертно нагородженого званням «Почесний громадянин Ужгорода», – зі сестрою Василя Варги пані Вікторією.

Народився Василь Варга 29 серпня 1984 року в Ужгороді. Навчався в початкових класах у ЗОШ № 8, потім – у ЗОШ № 12. Після закінчення школи вступив до 5-го училища і здобув там професію автослюсаря. Працював на автозаправній станції оператором, заочно навчався в Харківському університеті (дипломи якого, на жаль, згодом визнали недійсними). Пізніше Василь досить довго працював на конвекторному заводі.

«Брат був молодшим від мене на 8 років. Коли Василеві виповнилося дев’ятнадцять, через нещасний випадок помер наш батько, у досить молодому віці. Для брата це було сильним ударом, він три дні ні з ким не розмовляв, дуже озлобився і казав, що Бога немає, раз таке сталося, – пригадує Вікторія. – Жили ми небагато, мама працювала вихователькою в дитсадку. Я скоро вийшла заміж, але сімейне життя не склалося, тепер виховую сама двох дітей. Брат завжди допомагав мені, морально підтримував, доглядав маленьку племінницю. У 2012 році від онкології померла мама – це стало для нас другим великим ударом долі».

У житті Василя було велике кохання – перше, ще зі школи, з сімома роками зустрічання та фінальним акордом – весіллям. Але прожили вони в шлюбі всього-на-всього два роки з половиною. Правда, залишилися друзями, далі спілкувалися і підтримували зв’язок аж до кінця життя Василя.

«Брат важко пережив це розлучення – дуже любив свою дружину. Дітей вони не мали. Через деякий час він познайомився з іншою жінкою і одружився з нею, але разом вони були теж недовго – близько двох років. У них ще встиг народитися син Міланчик, якому тепер чотири з половиною. Після розлучення Василь до кінця своїх днів допомагав матеріально утримувати і свого сина, і сина дружини від першого чоловіка, – розповідає Вікторія.

Вона намагалася максимально допомогти братові якось заповнити гірку порожнечу в серці, але, як каже сама, – мабуть, так і не змогла.

«Я завжди вважала, що маю ним опікуватися, наче мама. Та все-таки в душі він почувався самотнім, – продовжує розповідь жінка. – Коли Васькові виповнилося 18 років і його призвали на строкову службу, під час проходження медкомісії в нього виявили відхилення у здоров’ї. Він не очікував відмови, бо мріяв потрапити у прикордонні війська, і просив маму, щоб вона домовилася за нього у військкоматі. Мама справді послухала його, ходила до комісара, та Василя все одно не взяли в армію. Мабуть, його потяг до військової справи був зумовлений генетично, бо в нашій родині було троє військових…

Коли почалися події на Сході України, у брата визріло бажання особисто внести зміни в ситуацію. 9-го червня 2015-го він сказав, що мобілізувався, їде в зону АТО – хоче саме там себе реалізувати. Я мала шок, думала – він жартує, не вірила… Але зупинити 30-річного дорослого чоловіка мені було не під силу», – сумно мовить Вікторія.

Перебуваючи в АТО, Василь постійно телефонував сестрі, обов’язково щоранку та щовечора, іноді й кілька разів на день. Віка просила його приїхати хоч у відпустку, проте він не міг – не хотів залишати побратимів.

«Брат відчував, що захист країни – це його стихія і що саме в цьому він себе знайшов. В останній період Вася з бригадою воював у Донецькій області поблизу Горлівки. Хлопці самі собі готували їсти, навіть не мали де митися, бо саморобну бочку-душ розбомбили. Я допомагала чим могла: надсилала речі, їжу, поповнювала рахунки телефонів, долучала до цього й волонтерів та колег.

Під час останньої розмови брат казав, що йде на блокпост, зателефонує згодом… – жінка робить паузу. Потім, тамуючи сльози, продовжує: – 20-го червня після робочої зміни я була вдома. Десь о 16 годині постукали в двері квартири. Я відчинила – двоє чоловіків повідомили, що мене викликає військовий комісар Ужгорода Микола Журавльов. Зрозуміла, що з братом щось сталося, і відразу, в домашніх капцях, побігла до військкомату. Комісар, як зайшла до кабінету, вийняв аптечку – я все зрозуміла. Попросила, аби всі мовчали і нічого не казали. Стало дуже зле, «швидка» мене привезла в лікарню. Я ридала, не могла прийти до себе… Весь час уявляла, як він помирав, що думав в останні секунди… Як повідомили згодом, Василь зазнав багато наскрізних кульових поранень… А пробув брат у зоні АТО один рік і 6 днів».

…22-го червня тіло Василя Варги доправили до Ужгорода, наступного дня відбувся похорон загиблого воїна. Прощалися з ним в обласному драмтеатрі, а потім траурною ходою рушили вулицями центральної частини міста до Кальварії, де на Пагорбі Слави і поховали Героя.

«Можливо, добре, що труна була закритою і для мене мій Васько назавжди запам’ятається живим. Я постійно за нього молюся. Вранці, тільки-но розплющу очі, – відразу про нього згадую… На могилу до брата ходжу щотижня, а ось до батьків – не можу, бо відчуваю велику провину перед ними, що не змогла вберегти їхню дитину, – зі сльозами каже Вікторія. – Після його смерті не можу дивитися новини, мені дуже важко. Шкода військових, шкода, що такі молоді хлопці гинуть…».

За життя Василь дуже любив рідний Ужгород. Місто намагається віддячити Герою – увіковічити його ім’я, щоб і наші нащадки пам’ятали самовідданого оборонця країни. Ім’я Василя Варги викарбуване на монументі на честь полеглих бійців АТО, що на площі Віталія Постолакі, а за рішенням сесії міської ради до Дня міста Василеві Варзі посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин Ужгорода»…

Вічна пам’ять відважному захисникові України!

Ольга Палош

Теги: Василь Варга

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати