– Еміле Федоровичу, знаю, що на пенсії ви не відмовилися від роботи й викладали в ЗакДУ. Після реорганізації залишитеся працювати і в УжНУ?

– Кожна людина обов’язково колись мусить завершувати роботу. Перебільшувати свої можливості не варто. Треба давати дорогу молодим. Я починав свою трудову діяльність у 1957 році в колгоспі, а закінчую в 2013-му в університеті. Все, контракт закінчено, трудова книжка в мене у кишені. Я поставив крапку і не хочу, аби після неї була кома. Та життя на цьому не закінчується. Маю достатньо громадських доручень і обов’язків, тому від активного життя не відмовляюся.

– Літо – пора відпусток. Де відпочивають мери, в тому числі колишні? Надаєте перевагу закордону чи волієте набиратися сил удома?

– Навіть тоді, коли був міським головою, відпочивав дома. Просто не мав часу думати про те, що є можливість поїхати кудись. Дуже рідко вибирався з Ужгорода.

Але одну таку поїздку пам’ятаю. В серпні 1991 року в Будапешті відкривали перший філіал українського банку «Лісбанк» і нині вже покійний Іван Іванович Герц запросив мене представляти на цьому заході Ужгород. Після презентації ми відвідали місто-побратим Сомботгей, а через день розпочався ГКЧП (посміхається – Авт.). Тому й запам’яталося.

Зараз деякий час проводжу на "фазенді", там і відпочиваю за роботою. Зрозуміло, що в 70 років не дуже попрацюєш. Але колись почув крилату фразу нашого прем’єр-міністра Азарова: якщо вам не подобається, беріть лопату і йдіть працювати. Оскільки мені не дуже подобається те, що в нас відбувається, я взяв лопату і пішов.

– Вирощуєте щось особливе, чим можна похвалитися?

– Усього потрошку. Саджу все необхідне, доглядаю майже щодня – вранці й деколи ввечері, як нема великої спеки. Мені там добре – ніхто не критикує, не дістає. Радіо зі собою не беру, тож і на мозок нічого не давить. Люблю сам попрацювати. Власне, там і проходить мій відпочинок. Але знаєте, від путівки я б не відмовився. (Усміхається).

– Чи збереглися у вас стосунки з колегами з міст-побратимів часів вашого керівництва Ужгородом? Може, бачитеся з ними, спілкуєтеся?

– В якійсь мірі контакти збереглися, але не на найвищому рівні. Мери тих міст помінялися, когось уже й нема серед живих. Ми тісно співпрацювали з багатьма містами, а особливо з Дармштадтом. До речі, Рада старійшин Ужгорода подавала на розгляд міськради прохання присвоїти звання почесного громадянина міста обербургомістру Дармштадта Гюнтеру Метцгеру. І з другої спроби це було зроблено. Для мене це віддушина, бо це місто нас найбільше поважало і дуже нам допомагало.

Знаю, що тепер Ужгород має більш ніж 20 міст-побратимів. Але кількість – це ще не якість. Краще було б менше, але працювали би з ними тісніше. Та я не хочу критикувати і вказувати владі, як працювати. Їх обирають – їм і відповідати.

– А якщо не критикувати, а зробити зауваження?

– Мені, наприклад, не подобається, як проходять сесії. Не тільки зараз. Ми розглядали питання на комісіях, як і тепер, але, крім того, вони обговорювалися і в сесійній залі. Рада не робила секретів, сесія була відкрита. Коли обговорювалися важливі питання, люди масово приходили на площу перед міськрадою, де йшла трансляція засідання. Були такі випадки, що ми одне питання обговорювали цілий день, а врешті-решт його не ухвалювали – бо воно в суспільстві викликало настільки великий резонанс, що помилка коштувала б дуже дорого, і треба було дуже зважено й відповідально підходити до голосування. Тепер цієї прозорості нема. І це не через Погорєлова – така система склалася. Сам мер сьогодні нічого не змінить.    

Мене дивує, чому обласна влада не допомагає Ужгороду

– Еміле Федоровичу, чи аналізуєте як політолог свою роботу мером міста? Може, шкодуєте за чимось, що, наприклад, зробили не так? Або могли щось зробити, а не зробили?

– І тепер, під час нашого інтерв’ю, я даю невеличкий аналіз. А загалом я вже детально проаналізував свою роботу. Це книга «Ужгород на зламі епох» – обсягом понад 500 сторінок. Багато чого ми ще могли зробити, але життя є життя. Ми залишали й наступникам фронт роботи (посміхається). Як вони її виконали – не мені судити, нехай люди оцінюють.

– Наскільки, на ваш погляд, виправдана усталена думка, що мер міста – фігура більш самостійна і незалежна, ніж, приміром, керівники райдержадміністрацій?

– Це дуже тонке питання. Залежність є, і особливо тепер. Нині важливу роль грає суто партійний фактор. Обирається людина мером від однієї партії, а у верхах – інша влада. І вони роблять усе для того, щоб обраний керівник чи депутат змінив свою партійну орієнтацію. Тиснуть, заважають бізнесу, ставлять палиці в колеса. Це ми бачимо як на найнижчому, так і найвищому, парламентському рівні. Це дуже недемократично, і це не прикрашає нашу владу.

Але найперша біда – коли ти залежний грошима. Наша рада, наприклад, була незалежною. Сучасні українські мери залежні. Створено казначейство, яке акумулює всі кошти. При цьому порушується закон. Безперечно, що в такій ситуації мер не є самостійним і незалежним. І в першу чергу не від депутатів чи громади, а від тих, хто ухвалює рішення про розподіл грошей, особливо зверху.

– А в даному випадку це і Кабмін, і обласне керівництво…

– Нехай обласна влада не ображається, але мене дивує, чому вона не допомагає Ужгороду. Адже майже вся їхня інфраструктура – в місті. Тим більше, що гроші заробляє місто. Село і місто – це фундамент, базові ради, які заробляють гроші.

Ця залежність практично перекреслює місцеве самоврядування. Яке може бути самоврядування, якщо ти жебрак із порожніми кишенями? Міста, які заробляють, жебракують і мусять іти на поклон – просити гроші. У наш час Ужгород фінансувався значно краще. Можна дати права і свободи, можливість говорити і навіть кричати скільки завгодно, але коли в тебе пусті кишені – ти нічого не зробиш. 

Треба добре організувати і гарно провести 1120-річчя Ужгорода

– Чи відрізняється та вертикаль влади, яка була вибудувана у часи вашого головування, від нинішньої? Коли було простіше співпрацювати з областю і Києвом – тоді чи тепер?

– Повторюся, ми були менш залежні й ухвалювали важливі рішення, які не подобалися обласному керівництву, а часто і Києву. З Києва приїжджали з перевірками, область тиснула, прокуратура оскаржувала рішення, але ми діяли в інтересах громади.

Таких важливих резонансних рішень було багато. Наприклад, про заборону приватизації житла в історичній частині міста, про деполітизацію школи – вирішили вивести партійні організації з навчальних закладів. Чи про обмеження механічного приросту населення в м.Ужгород. Міжконфесійні відносини в той час були набагато складніші, ніж тепер, і треба було шукати такі рішення, які би не призвели до серйозних конфліктів громад.

– В одному з інтерв’ю ви казали, що вам насамперед доводилося бути політиком, а вже відтак – комунальником. А чи змінилися, на ваш погляд, ці пріоритети сьогодні?

– Я і тепер вважаю, що мер має бути політиком. А перший заступник – господарником. Разом із тим міський голова повинен брати активну участь у розробці стратегії розвитку міста, контролювати, щоб усі служби працювали в рамках цієї стратегії і виконували свою роботу. Але найперше питання – спілкуватися з людьми. Це би сприяло більшому порозумінню між громадою і владою. 

– Ужгород – найменший обласний центр України. Це якось впливає на ставлення до міста, наприклад, Кабміну?

– Думаю, що ні, але проблема взагалі в тому, що розподіл бюджету йде практично в ручному режимі. Дуже багато залежить від того, де це місто чи інший населений пункт розташовані географічно: на Сході чи на Заході. А це дуже небезпечна тенденція.

– Наскільки різняться виклики, які стояли перед вами, і ті, що стоять перед нинішньою владою міста?

– Тоді одні були – тепер інші. Тепер владі насамперед варто зосередити увагу на тому, щоб Ужгород став справді європейським містом, чистим і охайним. Мені подобається, який вигляд має Івано-Франківськ – його привели до порядку. Якщо вони змогли – чому ми не можемо? Кажуть, Ужгород – європейське місто. Так, будувала нас Європа, але обличчя формувалося в різні періоди. Кожен ужгородець повинен відчути себе патріотом, любити своє місто, не бути байдужим до того, що відбувається навколо нас, берегти природу і боротися з дикунством та варварством. Ми всі разом маємо повернути Ужгороду європейське обличчя.  

– Чи могли б ви назвати головні для міста пріоритети, над якими, на ваш погляд, треба працювати?

– Основне завдання для влади – це обличчя міста. Вулиці, тротуари, зелені зони, фасади, історична спадщина. Не можна дозволяти будувати монстрів у центрі міста. Або інше: почали якесь будівництво чи ремонт – по два-три роки паркани стоять, дерев’яні переходи там поламані, аварійні. Треба чітко зобов’язати власника привести в належний стан навколишню територію, зокрема вулицю і тротуари.

Також необхідно терміново розпочати будівництво об’їзної дороги, яка планувалася ще у 90-х роках. Але це, мабуть, можна зробити лише за допомоги області. Місто страшенно завантажене автомобілями, а відкриття об’їзної дороги дало би можливість вивести з нього десятки тисяч машин. Рада старійшин підтримує закриття площі Петефі і створення там пішохідної зони. Але треба йти далі. Не може такого бути, щоб усі вулиці були забиті автомобілями, – дихати нічим. При цьому треба думати і про облаштування стоянок, світлофорів, паркінгів.

Також Рада старійшин міста подала пропозицію облаштування площі перед облмуздрамтеатром. Пропонуємо повернутися до обговорення ідеї роботи справжнього фонтану, можливо, і перенесення сюди пам’ятника О.Духновичу. Ми переконані, що цей замисел підтримали б усі ужгородці. 

Ще хочу відзначити, що у місті не видно роботи міліції – хотілося б більше відповідальності від правоохоронних органів. Де таке бачено, щоб по пішохідному мосту ганяли на велосипедах і мотоциклах! Кажуть навіть, що й автомобілі там бачили. Ще – рибалки в нас між мостами ніби змагання влаштували. Відомо, що там заборонено ловити, але хай тоді муніципальна поліція стежить за тим, щоб рішення виконувалося, а рибалити хай ідуть у дозволені місця. Зрозуміло, що важко, але це треба робити.

А в найближчій перспективі, звичайно, треба добре організувати і гарно провести 1120-річчя Ужгорода. Рада старійшин буде обговорювати це з мером, щоб відзначення ювілею стало яскравим святом для ужгородців.

Ярослав Світлик