- Валентине, з чого починалася твоя любов до кондитерського мистецтва?
- В дитинстві, як і всі діти, я дуже полюбляв солодощі. Але цим мене не надто балували. Тому вже тоді я дав собі обіцянку, що мої діти не відчуватимуть браку солодощів. Коли перейшов до шостого класу, в тодішньому Союзі почалося знецінення грошей. Мама зняла зі зберкнижки останню тисячу рублів і вирішила вкласти їх у мою освіту. Так я потрапив на шестимісячні курси кондитерів. Чому саме кондитерів? Батьки й самі цього досі не розуміють. Адже мама працювала на заводі, тато був інженером-будівельником, тобто нічого спільного з цим у батьків не було. Тим не менше, я успішно закінчив курси з присвоєнням ІІІ розряду кухаря і кондитера. Коли закінчив дев’ятий клас, зі школи мене, як кажуть, поперли по-французьки, бо мав багато трійок. Щоб отримати атестат про повну середню освіту, я влаштувався до вечірньої школи. Після армійської служби, яку я, до речі, в більшості, відбував на кухні в якості кухаря, поступив до місцевого училища, де й вивчився за спеціальністю «Кондитер».
- Як ти потрапив до Парижу?
- Після отримання диплому деякий час працював у одній з ужгородських піцерій, потім разом з товаришем відкрили свою піцерію на ринку. Але оскільки бізнес не пішов, я взагалі виїхав до Парижу, де проживала моя сестра. Валентина, до речі, також цікавилася кондитерським мистецтвом. Свого часу вона вийшла заміж і разом з чоловіком переїхала до Франції. Вона певною мірою й відіграла важливу роль в тому, чим я зараз займаюся.
- У Франції, наскільки пригадую, ти взяв участь у серйозному конкурсі кондитерів…
- Оскільки у Франції більше можливостей проявити себе в кондитерському мистецтві, сестра почала допомагати мені. Тепер двічі на рік я їду туди, щоб повчитися чомусь новому. Саме Валентина у 2005 році прочитала в одному французькому журналі про конкурс кондитерів. Вона й запропонувала взяти участь. Завданням конкурсу був крокенбуш - торт у вигляді автомобіля з карамелі та маленьких булочок. З Валентиною ми закупили продукти і влаштували в її квартирі повний погром (посміхається, - авт.). Карамель валялася всюди і навіть на підлозі липла до шкарпеток. Для торта ми використали 176 булочок. На конкурсі отримали третє місце.
- Це стимулювало тебе до подальших дій?
- Так. І не тільки мене, а й сестру. Валентина почала активно займатися випічкою у Франції, а я повернувся додому і зайнявся справою тут. Я багато експериментував, але в більшості працював з карамеллю. Зрештою разом із сестрою ми зареєстрували торгову марку «Валентин і Валентина Штефаньо». Наші торти і тістечка – не дешеві. Можливо, за столичними мірками, це й не дорого, але як на Ужгород – то відчувається ціна. Та їхня вартість насправді виправдана, бо більшість інгредієнтів ми завозимо прямо з Франції. На замовлення можу спекти будь-що. Це торти у вигляді автомобілю, футбольного поля, книги, скрині, ляльки, будинку і так далі. Тобто, всього, що нас оточує.
- 2006-го ти спік навіть сукню для своєї нареченої…
- Створити весільну сукню я задумав за кілька років до власного весілля. Тоді, коли одного разу познайомився зі своєю майбутньою дружиною на дискотеці в міському клубі. Перед весіллям запропонував це Вікторії, вона згодилася. Сукню готував два місяці. Для цього випік 5 тисяч булочок, але вибрав тільки півтори тисячі однакових за розміром. Ночами безперервно нанизував їх на нитки і пришивав до прозорої білої тканини. Майбутня дружина виявилася витривалою, оскільки щодня до двох годин ночі стояла, одягнена в сукню, щоб я міг пришивати до тканини булочки. Для сукні використав 150 яєць, 5 кілограмів борошна і стільки ж маргарину. В результаті, весільний наряд зважив 10 кілограмів. Спочатку в мене була ідея склеїти булочки карамеллю, але оскільки в серпні дуже спекотно, то я подумав, що сукня в один момент просто потече. Зате прикраси для Вікторії зробив з карамелі. Після весілля одягнув сукню на манекен і виклав у піцерії «Твінс». На жаль, незабаром його довелося зняти, оскільки через вологість повітря булочки посипалися.
- Вдома ти сам все випікаєш чи й дружині дозволяєш допомагати?
- Вдома не випікаю, бо бракує часу. А якщо й випадає вільна хвилина, то радше приготую щось м’ясне, аніж солодке. Вікторія випікати любить, тому із задоволенням цим займається. Я стимулюю її тим, що спеціально не беру додому солодощів. Часто вона питає поради, як краще зробити те чи інше тістечко. Не секрет, що після довгого робочого дня в кондитерській, мене такі питання дратують (посміхається, - авт.). Але я обов’язково їй допомагаю.
- Донечку балуєш солодощами власного виробництва?
- Дочка не настільки любить солодощі, як у її віці любив їх я. Можливо тому, що їх удома є в надлишку і ми ніколи її у цьому не обмежуємо. Зате Ванесса – дуже хороший критик. Якщо я готую щось нове, то обов’язково приношу доньці на пробу. На 90 відсотків її зауваження співпадають з тим, про що я думаю. Вона дає чіткі рекомендації і я до них прислуховуюся, хоча Ванессі тільки чотири з половиною роки.
- Валентине, останнім часом ти береш участь у різноманітних благодійних акціях, готуєш солодкі шедеври до Нового року чи Великодня, даєш майстер-класи. Розкажи про це.
- Свої вироби я зробив би у будь-якому випадку, але хочу, щоб діти щось побачили, чомусь повчилися. Прикро, що чиновники і організації, які мають про це думати, не знаходять для цього часу. Я пропагую професію кондитера. Чомусь у нашій країні останнім часом говорять тільки про спеціальності юриста чи економіста, а звичайні, прості, професії не пропагуються на державному рівні. Тому в країні відчувається дефіцит кадрів звичайних професій. От коли ти можеш зробити щось своїми руками – нехай навіть написати хороший закон – ти можеш цим гордитися, ти – людина, яка приносить користь суспільству, яка володіє певними якостями.
- Крім кондитерського мистецтва, чимось ще захоплюєшся?
- Люблю кататися на сноуборді. Зазвичай, виїжджаю не дуже далеко від Ужгорода. Ще захоплююся історією, але історією саме кондитерського мистецтва. Намагаюся відновити старі, Богом забуті, рецепти і технології виробництва солодощів. Ті, котрі робили в часи, коли ще не було рослинних жирів, емульгаторів, стабілізаторів, консервантів… От нещодавно придбав книгу-практичне керівництво 1914 року випуску «Карамельно-конфетне виробництво». Її написав викладач Санкт-Петербурзької кулінарної школи А. Румянцев. Здивувався, коли зрозумів, що чимало інгредієнтів, які подані в цих старих рецептах, в наш час вже не існують. А ще цікаво, що багато з них в той час, коли писалася ця книга, продавалися у аптеках.
- Маєш мрію створити щось незвичайне? Що саме?
- Ідей у мене надзвичайно багато. Та я зрозумів, що наших людей більше цікавить щось просте, аніж надзвичайне. Працюю над створенням звичайних льодяників у вигляді герба міста Ужгорода. Придбати їх можна буде будь-де: в кафе, ресторанах. Половину вартості льодяників ми віддаватимемо на розвиток туризму в Ужгороді. Маємо ідею встановити в місті телескоп. Наприклад, ті ж туристи зможуть споглядати зоряне небо Ужгорода, скажімо, за якусь певну плату. Потім ці гроші йтимуть на розвиток міста. Адже ви самі бачите ці розбиті тротуари, дороги. На це гидко дивитися, але ми живемо в цьому місті і тому мусимо робити хоч щось, аби не потонути в цій багнюці.
- Не втомлюєшся від роботи?
- Якщо робота подобається, то від неї ти не втомишся. Втомлює інше – повсякденність, коли тобі щодня потрібно робити одну й ту ж річ. Тому намагаюся створювати собі певний графік, коли, наприклад, зранку роблю повсякденну роботу, а на завершення робочого дня лишаю щось приємне. Тоді й день закінчується на позитиві й від такої роботи не втомлюєшся.
- Маєш власні рецепти чи користуєшся вже відомими?
- Користуюся вже відомими рецептами. Я можу створити новий смак, але не новий рецепт. Мені не подобається створювати рецепти. Більше працюю з прикрасами для тортів і тістечок.
- Крім солодкого, що ще вмієш готувати?
- Як уже казав, люблю працювати з м’ясом. Маю свої рецепти й інколи люблю цим побалуватися.
- Твоя улюблена страва?
- Інколи з дружиною дозволяємо собі взяти червоного сухого вина, сир та хліб. Це найкраще смакує. А взагалі моя улюблена страва – звичайні деруни. Але люблю ті деруни, які зроблені з домашньої картоплі, а не тієї, що куплена в магазині. Також люблю чимало страв із закарпатської та французької кухонь.
- Твоє улюблене тістечко чи торт?
- Чесно кажучи, інколи мене вже нудить від солодкого. Навіть ще не покуштувавши тістечко, яке готую, вже знаю його смак. Тому солодощі власного виробництва їм рідко. Більше люблю чужі тістечка. Якщо приходжу до когось в гості і переді мною кладуть солодощі, які приготували друзі чи знайомі, можу з’їсти й повен піднос.
- Твоя порада тим, хто хоче спробувати себе в кондитерському мистецтві?
- Є одна проста формула: любов, фантазія і знання. Якщо в тебе є любов до професії, ти будеш думати й фантазувати. Якщо в тебе є фантазія – до тебе прийдуть знання. Цією формулою користуюся з тих пір, відколи пішов навчатися на кондитера.
- В чому бачиш секрет успіху?
- Власне, у цій формулі. Треба любити свою професію.
- Твоя найбільша мрія в житті?
- Мрію мати свій будинок. Зараз із дружиною та донькою живемо в одній квартирі з моїми батьками.
Марина Марко, "Калейдоскоп"