У далекі гори — за покликом землі
Ця сенсаційна новина 15 літ тому сталася, як грім серед ясного неба: Анна та Калина Бряники повернулися у … Кужбеї — село високо в горах, де давно вже застиг слід людського життя, а в ньому хазяйнували хіба що одні дикі звірі. Попервах мало хто вірив у приголомшений поголос, бо сестри у мирі жили у Соймах з сестрою Оленою під однією стріхою у домі на два входи, та й навіщо їм, інвалідам другої групи, знадобилася глухомань, де від батьківської хати не зосталося ні двора, ні кола. По-різному земляки пересвідчувалися у достовірності чутки: приходили перепитати Олену, а певніше дізнавалися, коли мандрували у кужбеївські дрімучі хащі по гриби чи ягоди, убачивши, як з однієї хижини у сирітському осідку дійсно заклубочився дим. З’ясувалося, що дивакуваті сестри закупили сяк-так збережену убогу житлову будову Блицків, у якій і поселилися. Ще достеменніше дізнавалися, як Анна з Калиною у поті чола поралися тут на нивах. Земля покликала у піднебесся — це не лиш пояснювали сестри допитливим, але й доказували на ділі: від світання до смеркання газдували на крутосхилих полях, котрих у горах для них виявилося по саме горло, не те, що в пониззі, де напередодні мешкали і була ділянка лиш для грядок. Що дали волю роботящим рукам, то дали. Копирсаючи мотикою пісний гористий грунт, садили і вирощували картоплю, капусту, квасолю, буряки, дині, цибулі… Бозна-яких рекордних урожаїв не пожинали, але на столі завжди були домашні поживні харчі, та й комора була повна запасами городніх продуктів. Не кажучи вже про лісові дари, які назбирували ледь не біля порога. Водночас старша Анна косила трави, а молодша на 15 літ Калина здебільшого сушила і гребла сіно. Бувало, що обійстя обступлять аж п’ять копиць, бо в хліві мукали дві корови, теля, та ще бекаючий і мекаючий марадик, який складався з десятка овець і кіз. У компанії з ними в стайні хрюкали дві свині та кудахкали кури, від яких небавом відмовилися, бо лисиця зухвало злакомилася на несподівану дармову здобич. Три четвероногі подвірні сторожі виявилися безсилими проти хитрої злодійки-хижачки. Одного разу серед ночі зачули страшний гавкіт псів. Відчинили двері, а біля входу два вовки. Гавкунів не побоялися, а жінок сіроманці чомусь злякалися і накивали п’ятами. А дикі кабани на хутірку й поготів розперезувалися, вщент плюндруючи землю і серед білого дня. Щоб уникнути за темряви небажаного побачення на стежині до керниці із звіриною, за звичкою заздалегідь світловим днем припасалися відрами води у сінях.
Панічних жахів пережили чимало у стороні, де й чорти могли водитися. То дивом відчепилися від циган, котрі аж сюди пришкандибали бозна-звідки, щоб щось чуже поцупити. То іншим разом стали очевидцями, як близько в сусідстві так бабахнула блискавка, що на тріски посікла дві смереки. Молилися Богу і вуха затикали, як правило, коли тут на узвишші під час шквалу бурі розгуляються громовиці, штиркаючи ліс і землю зигзагоподібними електричними кулями. До речі, Калина зарекомендувала себе ясновидицею — практично безпомилково прогнозувала часті зміни погоди. Секрет вдалої метеорології полягав як у переінакшенні її самопочуття, точніше — частих болях у суглобах, так і знанні природних прикмет. Неодноразово земляки, які влітку по-сусідству трудилися з косами чи мотиками на дідівських угіддях, визнаючи її здібності синоптика, довідувалися про стан атмосфери, недовіряючи телевізору і навіть Інтернету. Коли-коли, а за теплої пори у цій місцині більш-менш бачилися з людьми-землеробами, зате за холодного часу десь-не-десь сюди натягнеться челядник-мисливець.
І все-таки на грані найсерйознішої небезпеки самітниці перебували на стику століть, коли Верховину завалило нечуваним снігом. Вже гадали, що не виживуть, бо товщина білої ковдри на подвір’ї у верхів’ї перевищувала далеко за два метри. Не те, що не було шансу до хліву податися, щоб нагодувати худобину, але ледь хижні двері відчиняли, щоб взяти снігу і на печі він розтанув, слугуючи замість води. У скрутний момент виручили добрі свояки-соймівчани на чолі з Василем Глебою, котрі на лижах сміливо подалися у ведмежий кут і лопатами протаранили дорогу до хліва, копиці та криниці. До речі, тут віками пульсує вдивовижу чисте і студене джерело. Магнітом воно тягнуло до себе туристів, каже Калина, а після їхнього відходження криниця наче напівпорожніла — так апетитно пили гості воду.
За зими жінки практично не відлучалися з Кужбеїв, а як потепліє, то раз-двічі на місяць одна з них спускалася у Сойми, щоб пенсію вибрати, продуктів набрати та із знайомими побачитися-побалакати. Анна за сходження контактувала тільки мовою жестів, бо з народження позбавлена здатності говорити. Вона і частіше спускалася з гір — Калина з дитинства тяжко занедужала на ноги, до всього сім років тому за відрядження у магазин та на пошту по дорозі потрапила в аварію, покалічивши хворобливі нижні кінцівки.
Як не везе, так не везе у житті. Під час рідкісних зустрічей з односельчанами ті, наче змовившись, постійно зауважували-лякали прибульців з піднебесся: “Ви там здичавієте, від людей будете втікати”. Та марно страхали знайомі, рік за роком минав, а Брянички про своє вороття не міркували…
Священик порадив сестрам молитися за зятя Івана
І настирливі умовляння родичів не допомагали. Особливо наполягав-прохав на повернення Іван Блинда — чоловік сестри Єви, з якою проживають у райцентрі. Він найчастіше подорожував з Міжгір’я до них у гості. Звісно, не з пустими руками. Нерідко наймав і автомашину, щоб більший вагою вантаж доставити у Кужбеї для прожиття родичок. Підносив чи підвозив не лише необхідний провіант, але й піклувався про обійстя, бо шалені вітри повсякчас обдирали дахи, опікувався запасом пічних дров. Навіть потурбувався про генератор, щоб заблимали електролампочки в оселі, під заряджався мобільний телефон. Переконував Анну і Калину вертатися додому не тому, що надокучило йому регулярно карабкатися на висоту-глухомань або часу було в обтяжку в пенсіонера-майстра кількох спеціальностей, який завжди у клієнтів із замовленнями нарозхват. Насправді сердечно співчував Іван їхньому нещасному аскетичному способу життя, душевно боляче бачив труднощі шовгоринь-інвалідок, що раз за разом їх екзаменували на витривалість. І ті нарешті здалися на милість просьб родаків, бо вже і сили для землеробства підтопталися. До всього вік малопрацездатних сягнув поважного рубежу: цьогоріч у вересні Анні “стукнуло” нівроку 70 років, а Калині у квітні виповнилося 55 літ. Теперішні ювілеї хоч і скромно, але відзначили, а попередні дні народжень майже не святкували іменинниці — самотність є самотністю.
У таких роках, за такого здоров’я та ще в умовах ізольованості від світу навряд чи і фанати екстремальних умов виживання наважилися б на продовження прописки самоти у дикій закутині. Рідня врешті-решт полегшено зітхнула після довгоочікуваного рішення “останніх героїв” праправічного села, яке за деякими версіями вважається одним з найдревніших на Міжгірщині, активно взявшись за евакуацію анахореток. І знову тягар-клопіт ліг передусім на плечі Блинди. Аж шість рейсів здійснювала організована ним вантажівка за сприяння чуйного керівника філії “Міжгір’ядержспецлісгосп” Марії Плиски, щоб всяку-всячину звезти з Кужбеїв у Сойми, в тому числі пацята, дині, булі, які нинішнього року в підхмар’ї вродили такі, як кулаки. Телятко зарізали, а корову продали. За виручений гріш від продажу маржини та стулені уворох пенсійні гривні закупили холодильник, кольоровий телевізор, антену-параболу, а ще зробили косметичний під євростандарт ремонт спальні та кухні у соймівському житлі, де кілька років тому неждано сталася пожежа — бідолашного, як не прикро, теж чатує лихо. Мастак-будівельник Володимир Лучинець по-християнськи зважив на всі обставини — вогневий трафунок, каліцтво жінок і, звичайно, земляцтво, по-божому взявши поміркований розрахунок за облаштований комфорт, якого дотепер не мали Брянички і дуже йому тішаться після п’ятнадцятирічного обмеження цивілізованими життєвими потребами. А Іван Блинда, засукавши рукави, ще й обрадував прибудовою комори, де сестри мали можливість з усіма іншими речами розпакувати і звезені з полишеного ними села сушені делікатесні гриби-біляки, законсервовані смачні ягоди-чорниці…
Адаптація на старому, але вже обновленому свіжим впорядкуванням житлі проходить не без курйозів. Надвечір’ям у Соймах сестри замикають всі приміщення і декілька разів, встаючи серед ночі, перевіряють чи, бува, не забули зачинити двері на ключ. Напевно, дається синдром пильності у глушині, у якій тривожили звірюги і кошмарні сновидіння. Калина інколи ні з сього, ні з того та й занепокоїть свояків чи то жартівливим, чи то серйозним ностальгічним наміром знову податися у… Кужбеї. Не до смаку обидвом прийшлося те, що тут у дворі до краплини висох 6,5-метровий колодязь. І вкотре Іван на підхваті за проблематичної ситуації — щоденно роз’їжджаючи по селах району за викликами замовників, встигає каністрами забезпечувати водою вже всіх трьох сестер та їхню домашню худобину.
За нещодавнього такого собі скромного родинного новосілля з участю першої сусідки-сестри Олени, з котрою знову живуть за стінкою в одному будинку, де, сподіваємося, колишнім верховинським “робінзонкам” будуть снитися і яскраві тихі зорі нічних Кужбеїв, інші митті тамтешнього природного раю, та наявності Івана Блинди молодша Калина здогадалася за тосту про пораду місцевого священика — о. Василя, проголосивши слова вдячності: “Молитимося за Івана, бо якби не він та Бог не був на помічі — важко нам би було як у Кужбеях, так і на цьому білому світі”. Що так, то так. З молитовною вірою у Всевишнього і відчуттям плеча підтримки доброго родича легше долати негаразди, жити бажається довше.