Він належить до когорти тих неймовірно працьовитих і надто скромних інтелігентів-закарпатців, котрі скрізь і завжди сумлінно та віддано — й безкорисливо! — служили обраній справі, зберігаючи воднораз у серці палку любов до рідного краю і вславляючи його своїми вчинками.
І зараз пенсіонер Вашкеба все одно не сидить без діла — працює: аналізує, перекладає, пише книги... Правда, вже більше уваги приділяє трирічній онучці Елеонорі, внукові Роману — студенту Київського вишу, який буде інженером-електроніком, фахівцем у галузі сучасних видів зв'язку. Адже й дід починав у армії як солдат-зв'язківець... І мріяв про космос. Навіть пройшов відповідну медкомісію. Мабуть, є певний знак у тому, що трудовий життєпис Івана Михайловича так густо переплетений дружбою з космонавтами — радянськими, угорським, американським...
"ІВАНКУ, ІВАНКУ, КУПИ МИ РУМ'ЯНКУ!.."
Народився Іванко у сім'ї знаного дипломованого севлюського муляра Михайла Вашкеби. Дітей було п'ятеро: троє хлопців і двоє дівчат. Батько зводив будинки, а мати тяжко трудилася на виноградниках знаменитої Чорної гори. І вдома мав бути порядок...
1946 року Вашкеба-старший, маючи середню (як би тепер казали) спеціальну освіту, став суддею Чорнотисівського відділка Виноградівського суду. Вже навесні наступного року його відрядили у село Федорово "для організації сільради і колективного господарства". Нові часи вимагали ініціативних, освічених, нових керівників. Потім із такою ж метою батька переводять в інші угорські затисянські села — Петрово, Дівичне, Ботар, Бикень.
Переїзди для сім'ї видавалися важкуватими, але дітям було цікаво знайомитися все з новими й новими однолітками, вивчити у природному середовищі угорську мову. Приміром, Іван Михайлович і нині добрим словом згадує з часом відому постать, Героя Праці, багатолітнього депутата Верховної Ради УРСР, знаменитого господарника Антоніна Бірова — свого вчителя в Федорові, батькового перекладача і водночас директора маленької початкової школи, у якій вчилося 11 дітей. І всі в одному приміщенні. Але як добре вчилися!.. А Вашкеба-батько, оскільки школа й дитсадик були в одному дворі, організував учням обіди. Цей досвід потім поширювали. А спообіддя Біров суворо перевіряв домашні завдання — спробуй ледарювати, на сміх піднімуть!
Звідти Михайла Михайловича Вашкебу направили керувати сільрадою в Підвиноградів. А після — очолив будівельну бригаду місцевого колгоспу "Жовтнева перемога". Це село Іванові добре запам'яталося, хоча середню школу закінчив у Олешнику 1957 року.
Професії юнак, як тоді модно було говорити, здобував безпосередньо на виробництві, в першу чергу — на Виноградівському промисловому комбінаті. Працював слюсарем-інструментальником, токарем, ковалем, а згодом електрогазозварником.
Високий та стрункий, чорнявий, кучерявий та ще й, як у тій співанці, на бороді ямка. Дівчатам подобався. Завжди охайно одягнутий, гарно співав, дотепний, акуратний, уважний. Спортсмен. І постійно мав гроші, оскільки умів і хотів трудитися. Мати не могла нарадуватися такому синові. Іван мріяв про науку, однак спочатку, на його ж переконання, мав пройти армійський гарт. Так і сталося: 1959—1962 pоки — на строковій службі в радіотехнічних військах у Підмосков'ї...
Покуштував і такої напруги, якою видалася Карибська криза. "Білий світ висів на волоску", — коротко каже Іван Михайлович. Адже довгі три місяці прослужив у Сантьяго-де-Куба. А після армії — історичний факультет Ужгородського університету, який закінчив у 1967 р.
Ще студентом Іван Вашкеба розпочав творчу діяльність позаштатним кореспондентом-організатором обласного радіо в УжДУ. По закінченні навчання за конкурсом став кореспондентом головної редакції новин, потім редактором, старшим редактором радіо.
Він всюди трудився самовіддано і багато. З 1968-го п'ять років поспіль очолює корпункт Держтелерадіо України в Ужгороді й водночас — власний кореспондент московської радіостанції "Маяк". Пише до обласних газет — "Закарпатська правда" та "Карпаті ігоз со", низки республіканських, щоквартально готує обмінні передачі для Кошицької україномовної студії Чехословацького та Ніредьгазької студії Угорського радіо. Словом, його енергії вистачало на все.
ДИПЛОМАТ. АЛЕ НАСАМПЕРЕД — ПОСОЛ КУЛЬТУРИ
Іванові Вашкебі — добрякові з дитинства — також щастило на наставників, людей щирих і щедрих. Він синівським словом згадує Опанаса Лаврентійовича Приходька — мудрого керівника телерадіожурналістів краю. У нього й інших колег перейняв чимало. Особливо шліфував знання мови — угорської, не забуваючи про рідну українську й потрібну тоді російську.
Це вже потім не без рекомендації колег шістнадцять років — з осені 1973 р. до весни 1992 р. — Іван Михайлович працюватиме на дипломатичній роботі в Угорщині. У ранзі першого секретаря, а пізніше радника Посольства СРСР він обіймає у різний період посади завідуючого протокольним відділом, прес-аташе, відповідального секретаря Будапештського представництва Союзу радянських товариств дружби із зарубіжними країнами, представника Всесоюзного агентства з авторських прав та ліцензування, представника Союзу радянських товариств дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами, працює у групі дипломатів, що займаються питаннями культури й культурного співробітництва...
Клопоту вистачало. Але жива робота з обміну професійними колективами митців, підготовка міжурядових договірних документів про культурну співпрацю та організацію культурних заходів на теренах Угорщини й тодішнього Союзу, обопільне надання авторських прав на книгодрукування, публікацію статей, художньої, технічної, медичної літератури, музичних, драматичних творів радянських авторів у Угорщині та угорських у СРСР І. Вашкебі подобалася найбільше.
Як радник посольства з питань культури Іван Вашкеба організовував із управлінням культури Закарпатського облвиконкому (Василь Габорець), дирекцією Закарпатського художнього музею персональні та колективні виставки, що проводилися у залах Будапешта, Дебрецена та інших міст.
У Будапешті відбулися концерти заслуженого Закарпатського народного хору, танцювального колективу "Юність Закарпаття", колективу "Угорські мелодії", Мукачівського хору хлопчиків, багатьох самодіяльних художніх колективів краю, цілої низки українських республіканських колективів.
Паралельно з дипломатичною службою І. Вашкеба як власний кореспондент Українського радіо в Угорщині співробітничав також із київськими виданнями "Літературна Україна", "Робітнича газета", "Сільські вісті". Тут же, у Будапешті, відмінно закінчив Міжнародний інститут журналістики.
За півтора десятиліття роботи дипломатом І. Вашкеба майже постійний учасник всеугорських журналістських конкурсів, за кількаразову перемогу в яких у 1984 р. йому присуджено найвищу нагороду Спілки журналістів Угорщини — нагрудний знак "Золоте перо".
Тоді ж за особистий вклад у зміцнення дружніх зв'язків між народами двох країн та внесок у поглиблення культурного співробітництва йому рішенням угорських властей присвоєно звання "Почесний громадянин Будапешта".
РІКА СИЛЬНА ПОВНОВОДДЯМ, А ЛЮДИНА — ДРУЗЯМИ
Серед друзів і близьких знайомих І. Вашкеби такі величні постаті, як Михайло Стельмах, Софія Ротару і Чингіз Айтматов, Янош Кадар і Арпад Ґьонц (президент уже нової Угорщини, відомий у Європі літератор і перекладач), космонавти Павло Попович, Валентина Терешкова, Світлана Савицька, Береговий, Кубасов, Шонін, угорський — Форкош, американский астронавт Амстронґ...
— У кабінеті Яноша Кадара я був чотири рази, — згадує Іван Михайлович. — Стільки ж супроводжував найвищі партійно-урядові делегації СРСР, які перебували в Будапешті, на чолі з генсеками...
А скільки разів виконував надважливу державну місію, будучи єдиним перекладачем на переговорах у вузькому колі керівників радянського уряду й угорського, голови Держплану СРСР Байбакова!
Можна собі лише уявити вагу таких завдань...
Працюючи з другої половини 80-х і аж до весни 92-го на відповідальних посадах у радянському посольстві, І. Вашкеба прислужився до організації перших відвідин Л. Кравчуком столиці Угорщини, відкриття пам'ятника Т. Шевченку в Будапешті, налагодження як дипломатичних, так і ділових та культурних зв'язків уже безпосередньо між двома нашими незалежними країнами...
Іван Михайлович — кавалер ордена Знак Пошани, численних медалей, інших нагород, дипломатичних відзнак...
Однак він і в красні сімдесят, як і в молодості, бадьорий, веселий, жартівливий, рухливий і водночас зосереджений на улюбленій справі. Та готовий відгукнутися. Прийти на допомогу. Бо це — кредо його життя.
Василь Нитка, РІО