Ужгород: Хоча Ігор Іваночко залізничним транспортом користується рідко, та про нього він має знати все

— Ви вагалися, коли вам запропонували цю посаду?

— Ні, майже одразу погодився. Розсудив: досвід у мене вже є — працюю на транспорті з 1978 року, до того ж не люблю сидіти на місці. А те, що споруда нова і досить велика, мене не лякало.

— Споруда нова, але був випадок, що впала стеля...

— Це сталося ще до мого керівництва, але наскільки мені відомо, осипалася стеля з гіпсокартону на стику нового й старого приміщень. Причиною була надмірна вібрація ґрунту — від руху поїздів привокзальна ділянка дрижить, це ніби міні-сейсмічна зона. Всі, хто мешкає на прилеглій території, відчувають це.

— Проте цей випадок вимагає пильності.

— Безперечно. Двічі на день спеціальна бригада, у складі якої будівельники, робить обхід усіх приміщень, починаючи від підвалу й закінчуючи покрівлею та підземними переходами. Окрім того, якщо склалася якась непередбачена ситуація, радимося з керівниками служб щодо вжиття відповідних заходів.

— Чим можуть зайнятися ті, хто чекає на свій рейс?

— На цей випадок у нас є зал чекання, де можна подивитися телевізор і почитати, звичайно ж, є буфет і ресторан. Для тих, хто хоче поспати, — кімнати відпочинку: номер "люкс" та більш доступні за ціною приміщення. Продумані зручності і для інвалідів — до їхніх послуг спеціальні ліфти та облащтована кімната, пільги надаються також і тим, хто супроводжує людей з обмеженими можливостями.

— Які ще служби є?

— Медичний пункт, де надається перша допомога. Маємо тут хороших спеціалістів і необхідне обладнання. Окрім того, у підвальному приміщенні функціонує стоматологічний кабінет, який діє як у терміновому режимі, так і за попереднім записом. Порядок підтримує транспортна міліція.

— Скільки у вашій структурі працівників ?

— 213 чоловік. До речі, при тому, що вони отримують порівняно хорошу зарплатню, планується її підвищення на 25 відсотків. Я вважаю: якщо людина працює з віддачею, за це повинна отримувати й відповідну зарплатню.

— Який ваш внесок у держскарбницю ?

— Минулого року ми дали понад один мільйон гривень прибутку. Цей рік, на жаль, поки не такий плідний. Погода позначилася й на пасажиропотоках, бо найбільший наплив буває не лише в сезон літнього відпочинку, а й узимку. А позаяк снігу в горах не було, то й лижників відповідно — теж.

— Є такий вислів "... такий безлад, як на вокзалі"...

— Ні, наш вокзал йому не відповідає. Він збудований за останніми сучасними вимогами. А ставлення до пасажирів, культура обслуговування — це наш пріоритет. Тож приємно чути схвальні відгуки про нашу роботу. Минулого року в нас побував міністр транспорту та зв'язку Микола Рудьковський, котрий теж позитивно оцінив ужгородський вокзал.

— Щоб утримувати таке господарство в належному стані, потрібен не лише власний досвід...

— Справді, для такого масштабного вокзалу необхідні й набутки інших керівників. Я контактую з начальниками вокзалів міст України, зокрема Львова, Дніпропетровська, бував там для обміну досвідом.

— Чи вистачає вам набутих знань?

— Звичайно, у нас є й юристи, економісти, інші кваліфіковані фахівці, але моя посада вимагає компетентності у всьому. Наприклад, коли маєш справу зі специфічними проблемами. Вчитися доводиться постійно.

— Кадрові зміни якісь відбулися?

— Суттєвих кадрових змін поки що не було, але в процесі роботи все можливе. І в першу чергу це залежить від самих працівників вокзалу.

— Чи змінюватиметься ціна квитків за проїзд?

— Наразі ані з Міністерства транспорту, ані з Укрзалізниці такої інформації не надходило. Тож.усе поки залишається без змін.

— А що ж з платою за постільну білизну?

— Колись на всіх квитках була позначка "П" (постільна білизна), тобто пасажир при купівлі проїзного документа вже платив і за білизну. Проте згодом виявлялося, що не кожен потребував її, бо час його перебування в дорозі складав 4-5 годин. А аппарат видавав квитки усім однакові. Тож довелося перепрограмувати квиткові апарати. Натомість зіткнулися зі зловживаннями провідників. У підсумку з 2 березня діє наказ Мінтрансу, згідно з яким квитки видаються з урахуванням потреби пасажира: якщо йому потрібна білизна, це враховується у вартість і ставиться відповідна позначка, і навпаки.

— Які плани на перспективу?

— Плануємо відкрити перукарню, зараз готуємо відповідні документи. Дуже популярним став наш ресторан. Тут відзначають не лише дні народження, часто хочуть орендувати його для проведення випускних вечорів і весіль. Проте зала замала для таких заходів, тож плануємо розширити її.

— Ви були в інших містах, який досвід почерпнули для своєї роботи?

— Багато є різних ноу-хау, але не кожне можна застосувати. Наприклад, у Дніпропетровську при вокзалі відкрили пункт хімчистки. Та, як виявилося згодом, для цього потрібні не лише приміщення та машини. Тут мають працювати люди, обізнані зі специфікою чищення та прання тієї чи іншої тканини. Тож, коли клієнти почали висловлювати претензії щодо якості прання, треба було або повертати гроші, або іншим чином компенсувати зіпсовані речі. Довелося закрити цю послугу, хоча на початку здавалося, що це і корисно, і прибутково. З цього я роблю висновок, що треба добре все продумати, перш ніж щось запроваджувати.

— Залишимо роботу, розкажіть, будь ласка, про себе, свою родину.

— Я з сім'єю живу з 1990 року в Мукачеві, на роботу доводиться діставатися на авто або маршруткою. Як не дивно, але залізничним транспортом користуюся дуже рідко.

— Тож удома проводите мало часу. Як до цього ставляться домочадці?

— Уже звикли. Проте в неділю і у відпустці ми завжди разом.

— Як проводите цей час?

— По суботах майже завжди буваю на роботі. В неділю ж, як кожен християнин, зранку разом із дружиною Світланою та донькою Олесею ходимо до храму. А після обіду, якщо погода дозволяє, виїжджаємо на природу. Там же, поки печуться шашлики чи вариться бограч, граємо у волейбол. У відпустку щороку їздимо до моїх батьків на Івано-Франківщину, це як обов'язкова програма. А якщо є можливість, то відпочиваємо в Солотвині на солоних озерах, на Чорному морі в Одесі, на Херсонщині в залізничному пансіонаті "Галичина", в санаторії "Сонячне Закарпаття".

— Кілька слів про дружину та доньку.

— Із Світланою я познайомився на Новий рік, до речі, коли вперше приїхав на Закарпаття. Я приїхав у гості до її сусідки, а вийшло так, що побачив її і... Між іншим, таких голубців, як готує моя дружина, я не куштував на жодній гостині, ані весіллі. Можливо, вони такі смачні, бо Світлана знає особливий рецепт. Зараз виховуємо донечку Олесю, котра закінчує 11 клас.

— Ким хоче стати Олеся ?

— Незважаючи на те, що вона дуже відверта зі мною у всьому, свою мрію залишає в таємниці. Але сподіваюся, що вона зробить правильний вибір, я в ній впевнений. І не тому, що це моя донька, а тому, що, як кажуть, "усе пізнається в порівнянні". Ще відтоді, коли я почав відвідувати батьківські збори, слухав відгуки вчителів про інших дітей, і про Олесю. Вже тоді бачив, що вона розвивається всебічно. Окрім шкільної програми, залюбки опанувала кунгфу, займалася танцями, грає на фортепіано та багато читає.

Донька тягнеться до мене, ділиться зі мною своїми таємницями і проблемами, перейняла багато моїх уподобань та рис характеру. Багато в чому згодна зі мною. Я пишаюся нею. Вона навіть футбол любить, і ми разом, коли проходять якісь великі матчі, сідаємо перед телевізором і від душі... не даємо мамі спати (сміється).

— А ще чим захоплюєтеся?

— Люблю техніку — порпатися у своєму автомобілі і знати всі його "болячки" та слабкості. В мене в арсеналі різні інструменти не лише для цього, а й для роботи з деревиною. Відкрию таємницю: колись я змайстрував меблі для кухні, і вийшло дуже непогано, ніхто й не здогадувався, що це моя робота. А взагалі я дуже рідко користуюся послугами майстрів: чи то слюсара, чи сантехніка. Беру в руки ключ або інший інструмент і лагоджу що потрібно.

— А яке захоплення, як кажуть, для душі?

— Цікавлюся закарпатськими художниками. Бачив полотна Бокшая та інших місцевих корифеїв. На Закарпатті, на моє переконання. є що малювати. Це не можна не відтворити. А взагалі дуже люблю пізню золоту осінь, коли гори починають міняти кольори. Ця мозаїка така яскрава, що аж не віриться, що в природі є такі барви. Згадую випадок, коли саме цієї пори ми їхали машиною на Іршавщину. Я сидів на передньому сидінні, а позаду — мої колеги, тож змушений був підтримувати розмову і не міг милуватися навколишнім краєвидом. Згодом перестав розмовляти і повністю переключився на те, що бачив. А це, повірте, ні з чим не можна порівняти. Я полюбив Закарпаття.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати