Закарпаття: Чи можна приватизувати метр кордону?

Чужі тут не ходять...

Добре, що послухався порад розумних людей. Бо під час подорожі переконався, що не лишень з журналістом, – з будь-яким чужинцем у прикордонних закарпатських селах, де здебільшого проживають етнічні угорці та румуни, ніхто не розмовлятиме. Навіть якщо ви запитаєте, як проїхати до такої-то вулиці, щось пробурмочуть румунською й швиденько відійдуть. Щоб зрозуміти специфіку цієї прикордонної зони, беру з собою “сталкера” – оперативника однієї зі спецслужб, яка підпорядкована безпосередньо Києву, а не місцевим силовим структурам. Пересідаємо в його автомобіль з місцевими номерами і починаємо подорож в українську Сицилію.

На Львівщині ще не розтанули сніги, а дорогою з Мукачевого до Виноградівського району дітлахи через кожні сто метрів вже продають проліски. На Виноградівщині вздовж траси біля кожного будинку стоять стільці з домашнім вином, виставленим на продаж. В’їжджаємо у Хустський район. Тут села вражають своєю охайністю. Вздовж дороги бачимо чимало гірських орлів та фазанів. Така ідилія заколисує. Та вже у першому елітному ресторанчику, де горнятко чаю коштує 20 гривень, починаю розуміти, чому Закарпаття називають Сицилією. Мій гід запропонував замовити місцевий фірмовий слабоалкогольний напій. Коли його принесли, опер пропонує оглянути денце бокала. До нього скотчем прикріпили якусь піґулку. “Це екстазі, – пояснює мій “сталкер”. – Якщо ти зацікавився, можеш купити у офіціантів цей “кайф”. Подорожуємо далі, в Тячівський район.

Кордон – на замку

Подорож у прикордоння починається з кільця в центрі Тячева. Місцеві називають цю розвилку доріг “кільцем щастя”. Увечері тут на далекобійників та подорожніх очікують “жриці кохання”. Середня ціна їхніх послуг – 100 гривень за годину. Та, попереджає мій гід, у додаток до сумнівного задоволення можеш придбати від такої красуні хвороби, від яких лікуватимешся все життя.

Чим далі від райцентру, тим жахливіші дороги. Щоб помилуватися краєвидами та на власні очі побачити Румунію, заїжджаємо в село Тересву. Все село розташоване вздовж дороги, що веде до кордону. Бідненькі хатини, чоловіків майже не видно. Здебільшого, розповідають місцеві (у мого гіда всюди є куми), чоловіки перебувають на заробітках на нафтових родовищах Сибіру. Під час президентських виборів вони майже всі повернулися на батьківщину, щоб взяти участь у голосуванні. Така активна громадянська позиція пояснювалася просто. В Росії їхні роботодавці наказали: “Поїдеш додому, проголосуєш за Януковича й повертайся. Якщо дізнаємося (а дізнаємося обов’язково!), що не голосував за Янека, роботи не матимеш...”. Заробітчани дружно проголосували за Віктора Федоровича.

З одним із кумів (назвемо його Петром) мого провідника спускаємося до берега Тиси, щоб подивитися на румунські села, які лежать за річкою. Порушуємо цим закон. Для того, щоб вийти до річки навіть місцеві селяни мають мати спецперепустки від прикордонників. Проте жодних прикордонних стовпчиків, колючого дроту немає. Пройшов кілька десятків метрів через річку, де вода по коліна, і ти в Румунії. На запитання, чи не користуються цим місцеві, кум Петро сором’язливо зізнається, що тягав цигарки на той бік... лише за часів Союзу. У СРСР за перетин кордону давали кілька років ув’язнення, а в незалежній Україні за порушення кордону лише штрафують. То невже Петро сьогодні не користується “чорними стежками”? Ніби спеціально, щоб показати, що кордон – на замку, до нас наближається ще один місцевий ґазда. “Цей, – каже крізь зуби Петро, – “стукачить” на усіх...”. Незнайомий дядько справді починає розпитувати, хто ми і звідки. Доводиться показувати журналістське посвідчення. Дядько відстає та... З цього часу, поки ми їздили вздовж кордону з Румунією, за нами, не ховаючись, рухався “хвіст”, який одразу “вирахував” мій гід.

Виїжджаючи з Тересви, звернув увагу на великий заможній будинок, який вигідно відрізнявся від інших. Опер підказує, що тут живе місцевий цеховик, який, зрозуміло, не платить жодних податків, підпільно виготовляє буцімто румунські меблі. Саме в цю мить на вулиці в чорному джипі з’являється власник обійстя, й слуги відчиняють металеві ворота. Встигаю зазирнути у двір. На кількасот метрів вглибину тягнеться справжній цех, в якому можуть працювати кількадесят робітників. Вздовж цеху тягнуться склади, стоять вантажівки... Справжнє виробництво.

Метр кордону таки можна приватизувати

Тячівський район тягнеться вздовж дороги. На кожній сільраді висять два прапори – український та румунський. Чимало місцевих дідусів ще пам’ятають, як до 1945 року жили у “Великій Румунії”. Цим аксакалам вдалося передати своїм синам та онукам любов до Румунії. Місцева молодь розмовляє лише румунською. Літні люди володіють ще й російською, а державну українську мову в цих краях ви навряд чи почуєте. За що так люблять Румунію, я не розумію. Бо на тому боці Тиси, вздовж якої пролягає дорога, можна побачити румунське містечко Сегет з хатами-мазанками та бідні румунські села. Навіть поліцейський відділок у Сегеті розташований в “убитому” будиночку, який ледь не валиться на бік. Та в кожному з цих закордонних сіл у закарпатців є родичі. Коли прикордонників поряд немає, можна спустися до річки, й через три хвилини ти в Румунії. Влітку можна відправити малого в Румунію, й через п’ять хвилин питимеш куплене в крамниці сусідньої держави чеське пиво.

Та найбільше жителів прикордонних сіл з обох боків Тиси об’єднує спільний бізнес. Там, де дорога стає все вужчою й нарешті доводить до межі з Івано-Франківською областю, прошу зупинити автомобіль, щоб відійти у кущі. Відходжу, роблю свою малу справу й помічаю, що... порушив державний кордон. Бо на узбіччі стоїть прикордонний стовпчик. Мій гід розповідає, як місцеві користуються такою близькістю до кордону. До берега річки з нашого блоку увечері чи вночі підходить арбалетник й пострілом разом зі стрілою перекидає на той бік мотузку своєму румунському спільникові. Вистачає десяти хвилин, щоб на румунський бік перекинути по мотузці 20 ящиків цигарок. У Румунії пачка “Честерфілду”, яку в Україні купуєш гривень за шість, коштує 30 гривень. Перекинув десять ящиків з цими цигарками, і маєш кілька тисяч євро чистого “навару”. Та щоб не “спалитися”, треба дотримуватися правила: чотири ящики перекинув, п’ятий має “впасти”. Зрозуміло так, щоб його “знайшли” румунські прикордонники. Тоді й наступного разу все вдасться. Цигарки на той бік можна возити й машинами. Вздовж дороги, скажімо, поблизу села Великого Бичкова, бачив кілька обгороджених парканами територій, що тягнуться до берега річки. Це якісь фірми приватизували на кордоні земельні ділянки. Зрозуміло, що в цих парканах можуть бути задні ворота, які виходять вже... на Румунію. І хто спостерігатиме, з чим машина в цей приватизований “метр кордону” в’їхала і з чим виїхала?

Шлях для нелегалів...

Цигаркову контрабанду контролюють кілька родин, які не дозволять нікому втручатися в цю справу. Певні родини займаються “чорновізництвом” – переправленням через кордон нелегальних мігрантів з Індії, Пакистану, інших країн Південно-Східної Азії. Сьогодні на Закарпаття “чорних” привозять здебільшого з Долини (Івано-Франківська область), де вони накопичуються для чергового переправлення. Керує цим бізнесом тамтешній кримінальний авторитет на прізвисько Князь. Він відряджає машини з нелегалами на Закарпаття, і там перетин кордону здійснюють “з колес”. Машина зупиняється, секунда, – і індус вже на румунському боці. Раніше, коли нелегалів вели до кордону знайомими лише місцевим жителям гірськими стежками, чимало незвиклих до морозів пакистанців замерзали в горах. Щоб не було неприємностей з правоохоронцями, “чорновози” придумали свій спосіб ховати трупи померлих “клієнтів”. Провідники мотузкою нахиляли до землі ялинку. Дерево згиналося, й на поверхні з’являлися його корені. У ямку, яка при цьому робилася, кидали труп, ялинку звільнювали від мотузки, і вона ставала на місце. Таку могилу ніхто не знаходив.

Село, де не одружуються з чужими

Та найбільші прибутки місцеві клани отримують не від контрабанди та нелегалів. Взяти хоча б село Діброву Хустського району. Таких будинків, як там, не доводилось бачити в жодному регіоні України. Куди там до цих “хиж” палацам під Києвом! Ви колись бачили будинок з 48 кімнатами? Сфотографував одну з таких новобудов на пам’ять. Що цікаво, власники цих замків живуть, як правило, у маленькому літньому будиночку. Свій палац відкривають лише, коли завітають гості, щоб провести для них екскурсію та похвалитися своїми статками.

Перший стартовий капітал жителі цього села отримали... з продажу насіння. Закарпатську “гризоту” при Союзі, коли повітряне сполучення було дешевим, везли в Сургут та інші промислові центри Сибіру, де працювали українські вахтовики, і там продавали. Сьогодні майже всі жителі цього найзаможнішого в Закарпатті села офіційно вважаються безробітними. Без дозволу тричі судимого у молоді роки голови сільради, торс якого “прикрашають” тюремні татуювання, тут з вами розмовляти не будуть, і до своєї оселі не запросять. Бо кожен будинок має підземні споруди – невеликі фабрики фальсифікату. В одному будинку виготовляють “палену” горілку, в другому “іноземну” каву з місцевих жолудів, у третьому чай “Грінфілд”. Цей фальсифікат розповсюджують всіє країною.

Сільський війт керує селом жорстко. Не дозволяє селянам влаштовувати бійки. Маєш до когось претензії – одягай боксерські рукавички й виходь на ринг, який встановили у сільському клубі. Поки супротивники набивають одне одному писки, все інше доросле населення робить ставки.

Останнім часом у цьому селі почало народжуватися чимало розумово відсталих дітей. Це тому, що в Діброві, щоб нажите громадою не “йшло” в чужі руки, молоді заборонили вибирати пару в інших селах, отож женяться лише зі своїми...

Вздовж усього українсько-румунського кордону зустрічаємо самоскиди наповнені або річним гравієм, або лісом. Вони ніби ілюструють слова вчених, які доводили, що жахлива повінь, яка сталася у 2008 році, була спровокована стихійним забором гравію з русел та нещадним вирубуванням лісу в горах. Та тут попередження вчених нікого не хвилюють, хоча майже на кожному кроці вздовж прикордонних сіл стоять патрулі ДАІ. Одна вантажівка з гравієм, пояснює мій гід-оперативник, платить 200 гривень за “шапку-невидимку”. Вантажівка з лісом – 200 “баксів”. Якщо таку машину все ж затримає якийсь впертий місцевий Катанья, все одно доведеться відпустити. “Коли я зупиняв такі машини, – каже мій провідник, – одразу телефонували зі столиці, й доводилося відпускати”...

Теги: кордон, сигарети, нелегали, контрабанда

145 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати