Страсний четвер в історії Закарпаття

Вранці, в страсний четвер, мама каже: "Підеш, синку, у магазин до Мотя. Тут я наладила яїчка. За них попросиш пачку дріжджів, дві   . свічки та три пакетики різнокольорових фарб для крашанок". Узяв я кошик, у який мама акуратно склала більше десятка яєчок, і стежиною, поміж хати сусідів та городини, попрямував до Мотя.

Радісно мені було на душі. Прийшла весна і в наші гори. Щедро гріє сонечко, посилаючи своє тепло на землю. І вже де-не-де появилася зелена травичка, а на узліссі - підсніжники. Незадовго опинився я у дворі будинку господаря магазину. Тут зустрів однокласника Давида. Він запрягав коней до кованого, залізного воза. Привітавшись, запитую: "Ідете з батьком за товаром у Волове?" Він мовчить, а з очей потекли сльози. "Що сталося? Хтось з родичів захворів? Чи трапилася інша біда?" - допитуюсь. А по його обличчі котяться, котяться сльози. А потім мовить:

- Нас, євреїв, через годину вивозять у пересильний табір аж у Галичину, в місто Болехів. Біля кожної хати стоять жандарми. Ніхто не знає, що з нами буде. Чи побачу ще хоч раз своє село? - говорить він із сльозами на очах.

- Повернетесь, повернетесь, - втішаю його. - Ось скоро скінчиться війна і ми з тобою знову підем до школи.

А він на мої слова махнув рукою. А далі питає:

- Ти що хотів?

- Мама послала мене до твого тата, щоб я купив деякий товар, - відповідаю.

- Та в магазині вже нічого немає. Тато ще вчора роздав продукти людям, яких сьогодні вивозять. А інші товари переніс на збереження до сусіда-русина. Можливо, комусь із родини колись пригодяться, - каже із сумом Давид.

Тоді пропоную йому взяти на дорогу яєчка. І кладу їх до воза.

- Дякую. Та у нас є достатньо їжі - дозволено взяти із собою харчів на три доби та ще всі наявні гроші, коштовності та дорогі речі, - мовить він, плачучи.

Нашу розмову почув жандарм, що стояв перед будинком. Із-за рогу хати показалась його голова у чорному з пір'ям капелюсі. Далі блиснув на сонці багнет карабіна, і жандарм попрямував до нас. - Те zidov? - питає по-ма-дярськи, показуючи пальцем на мене.

- Nem. Oz rusin, - замість мене відповідає Давид.

До нас підійшов ще один чоловік. Це бирів села Михайло Ляхович. Я впізнав його, бо два місяці тому він разом із жандармом забрали мого няня та ще з десяток односельців і відправили у табір аж до Німеччини. Той питає мене:

- Ти, хлопче, чий?

-  Івана Сюська, - відповідаю. А він:

- Ану, марш додому, бо і тебе разом з ним, - показуючи на Давида, - жандарми відправлять із села.

Я попрощався з однокласником. Гірко стало на серці. Потекли і в мене сльози. Вийшов на вулицю, що вела з Го-лятина до Майдана. Біля кожної хати бачив жандарма та підводу. Чекали на завантаження. Сховався за ріг огорожі, щоб жандарми не бачили мене. Спостерігаю, що буде далі. Ось уже під'їхала підвода з верхнього кінця села. Жандарм перевіряє, чи не взяли люди із собою недозволені речі. Побачивши наповнений чимось мішок, вимагає розв'язати його. А там - новеньке взуття. Дає команду витрусити все у канаву. Жінка, мати п'ятьох дітей, благає залишити їй топанки, бо буде міняти їх на продукти дітворі. Та мішок із взуттям викидують із воза. Чути плач, стогін... Дорослих чоловіків-євреїв віком 18-50 років забрали із села ще півроку тому. Тепер вивозять жінок, дітей та стариків.

... Уже жандарми майже з усіх домівок вигнали людей, і ті зі своїми пожитками сідають на вози. На все село чути ридання. Начебто все готово до відправки. Та ось з будинку виходить молода жінка з немовлям на руках. За нею її мати несе парнину і хоче покласти її на воза для дитинки. Жандарм кричить, що це не дозволено. Кидає парнину на дорогу, та ще й розпорює її багнетом-. Пір'я полетіло в різні боки.

Із будинку старого Хама виносять напівпаралізованого чоловіка, кидають до воза. Той, уже лежачи на сіні у возі, підносить руки до неба і просить у Бога смерті. Знову на все село чути ридання нещасних.

...Колона з п'ятнадцяти під-вод у супроводі мадярських жандармів вирушила із села. Я ще довго сидів на холодному камені під плотом. Нарешті доплентався до своєї хати. Мати сплеснула руками: "Ну що? Розбив яїчка?" Я мовчу, на очах сльози. А далі розповів про все, що я бачив у той страшний, чорний день. До вечора я не торкався їжі. Просидів на лавиці під старим ясенем, навіть не помітив, коли сховалось сонце за сірі снігові хмари, з яких повалив мокрий лапатий сніг, що накрив білою ковдрою село. А мені вона здавалась чорною-чорною.

...Не повернувся до Голятина мій однокласник Давид, як не повернулися і всі ті, що були вивезені в той день із села в табір смерті. Вічная їм пам'ять!

Теги: Голятин, МІжгір’я, історія, жандарми, табір смерті, Освенцім

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати