Закарпатські волохи свято оберігають свою мову, культуру та ремесло

З ГЛИБИНИ ІСТОРІЇ

Волохи — це предки румунської і молдавської націй. їхня мова деща відрізняється від румунської, як приміром німецька від швабської. На початку минулого століття у Волощині проходили уже зараз забуті політичні процеси, внаслідок яких багато місцевих жителів змушені були полишити рідні терени й емігрувати в інші країни. Якась частка представників цього етносу опинилася на території нинішнього Закарпаття. Як згадує старожил Обави Йосип Волошин, його батько розповідав, що десь у 1901 році чотири волоські родини оселилися в цьому селі. Оскільки вільної землі уже тоді не було, то свої убогі хатини вони збудували на краю села під лісом. Жили переселенці в страшенних злиднях, наймалися працювати до газдів. Старші з дерева виготовляли ложки, корита, миски. Цей нехитрий крам носили по селах і вимінювали на продукти харчування. Ще дві чи три родини волохів оселилися в іншому населеному пункті — Грабові, бо тут було чимало тополь, лип, верб — дерев, які найбільш придатні для ручної обробки. З часом вони залишили це гірське село й оселилися ближче до міста, у Верхній Визниці. Місцеве населення називає їх ромами. Однак між ромами і волохами досить велика різниця. По-перше, роми — смагляві, а волохи зовсім білі, багато з них має руде волосся, по-друге, перші розмовляють угорською, а волохи — румунською мовою. Є між ними ще чимало відмінностей у їхньому побуті, поведінці, культурі. Роми більш емоційні, волохи досить врівноважені, вміють знаходити спільну мову з односельчанами...

ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ У ЧЕЧНЮ

Йосип Волошин пригадує, як на початку 50-х років у табір в Обаві завітав уповноважений з району. Він агітував волохів переселитися у Чечню, звідки було депортовано корінне населення. Позаяк на главу сім'ї держава виділяла 500 рублів, а на кожного члена — по 300, то майже всі волохи відразу пристали на таку пропозицію. Для них тоді то були величезні гроші, яких вони раніше ніколи не бачили. Крім того, було обіцяне працевлаштування та добра зарплатня. Виїхавши в Грозний, сподівалися на поліпшення свого життя, натомість там їх ніхто не чекав. Люди опинилися у ще більших злиднях, ніж були на Закарпатті. І рівно через рік усі дружно повернулися на рідні терени в Обаву. «Правду в народі кажуть, що всюди гаразд, де немає нас, — зауважив мій співрозмовник. — А ще мовлять, що у ріднім краю навіть дим здається не гірким, а солодким».

ЯК І СТОЛІТТЯ ТОМУ

В Обавський табір ми із сільським головою Іллею Ле-вицьким завітали ранкової пори. Незважаючи на це, життя тут вирувало повним ходом. Вузенькі вулички поселення були заповнені дітьми. З відчинених вікон та дверей доносився приємний запах смаженого сала, яєчні. Побачивши нас, з будинків повиходили чоловіки. їх цікавило, чого б це сам бирів прийшов у табір. Один за одним до нас підходять Василь Каналош, Петро Симочко та Василь Волошин. Усі троє молодих чоловіків трудяться на ВАТ «Точприлад» у Мукачеві. Кажуть, що заробітки невеликі, однак чогось ліпшого наразі знайти неможливо. А ось в одному з дворів, зручно вмостившись на ослінчику, Юрій Волошин вправно орудує сокирою. Він робить заготовки, з яких згодом вирізуватиме дерев'яні ложки. «Цим ремеслом займалися наші предки, мої прадід, дід, батько. Тепер уже майже два десятиліття їхні традиції продовжую я. Найкраще підходить для цієї справи липа, однак коли її бракує, то залюбки використовую і тополю, іноді вербу. Непоганий заробіток був у середині дев'яностих, коли чимало наших краян човникували в Угорщину, Словаччину, Польщу. Тоді забирали всі мої вироби оптом. Продавати щось зараз важко, бо місцеве населення вже давно ложки та лопатки придбало. Єдина надія на заїжджих туристів, котрі охоче купують мої вироби. Та й платять вельми мало. Одну ложку мені треба робити чи не півдня, а за неї дають 2-3 гривні. Отож, як бачите, за день заробляю 6-8 гривень, це три хлібини. Та що вдієшГ». Пан Юрій на життя не нарікає. Його родина звикла обходитися тим, що заробить на ложках та лопатках. Такі ж дерев'яні вироби вистругують ще в п'яти дворах. Як і століття тому, чоловіки з дітьми йдуть до лісу, заготовляють деревину, яку потім перетворюють на чудові вироби, без яких не обходиться жодна господиня.

Такі ж майстри є нині й у Верхній Визниці. Правда, тут їх всього три.

НАВІЩО НАМ ТА ЗЕМЛЯ...

В обавських волохів земельних наділів не було ніколи. Мабуть тому вони до землеробства не звикли. Ілля Левицький каже, що в сільраду ще ніхто з табору не звертався із заявою про виділення ділянки для ведення домашнього господарства. Просять тільки під забудову. Тутешні мешканці не мають жодної грядки, не утримують худобу. Усі продукти купують у крамниці. Волохи ж з Верхньої Визниці, навпаки, призвичаїлись до землеробства і охоче беруть наділи. Садять в основному картоплю, овочі, і худобу тримають.

НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА

— Зараз 38 дітей з волоських родин навчаються у нашій школі, — каже заступник директора з виховної роботи Обавської ЗОШ І—III ступенів Ольга Софілканич.— Вони нічим не відрізняються від наших. Багато з них вчаться старанно. Кожного року в районі проводиться семінар, в якому беруть участь школи, в котрих вчаться ромські діти. З таких заходів наші учні приносять дипломи, грамоти та цінні подарунки. Десь два роки тому дівчина з табору Інна Волошин закінчила школу на відмінно. Щоправда, далі вчитися не пішла, бо вийшла заміж.

— Саме це і є найбільшою проблемою, — вступає в розмову директор школи Михайло Дзямко. — Волоські діти досить рано заводять сім'ї, тому в старших класах мало хто вчиться. А інших проблем у нас з ними немає. Вони доглянуті, чисті, охайні. Найбільш задоволена вчителька музики та народознавства Ольга Любка. Вона запевняє, що таких талановитих дітей, як волоські, не бачила. Вони дуже співучі, гарно танцюють. Ольга Михайлівна з цих учнів створила гурт. Без нього не обходиться жодне свято в Обаві. Волоський фольклор дуже колоритний, тому виступ учнів до вподоби сільським жителям.

А ось про це волохи розповіли з особливою гордістю. Кілька років тому Верхньовизниць-ку ЗОШ закінчила дівчина, яка вивчилася на юриста. Звісно, що після науки вона в табір уже не повернулася.

РЕЄСТРУВАТИ ШЛЮБИ НЕ ОБОВ'ЯЗКОВО

Зазвичай дівчата-волошки виходять заміж уже в старших класах. Скоро женяться і хлопці. За-словами Обавського сільського голови, особливістю шлюбів у волохів є те, що вони ніколи не реєструються. Кажуть, що штамп у паспорті абсолютно ні до чого не зобов'язує. Як правило, волохи одружуються і виходять заміж за своїх. Однак бувають випадки, коли волохи женяться на українках, росіянках, білорусках, ромках. Так, у обавському таборі нині проживають не тільки волохи, а й представники інших національностей. А у Верхній Визниці місцева дівчина вийшла заміж за волоха. Кажуть, що це зараз зразкова і щаслива родина.

БІЗНЕС ПО-ВОЛОСЬКИ

Із числа жителів обавського табору не зареєстровано .жодного приватного підприємця. Ці волохи бідніші, набагато простіші, багатодітні і здебільшого живуть з того, що отримують кошти як соціальну допомогу. У Верхній Визниці вони значно активніші. За словами секретаря сільради Ганни Хайнас, чимало їхніх представників офіційно зареєстровані як приватні підприємці. Вони сплачують за патент, податки. Найбільше вони човникують, їдуть у Хмельницький, Чернівці, Угорщину, привозять звідти дешевий китайський та турецький товар, котрий збувають у гірських селах. Цих «коробейників» люди добре знають і охоче беруть в них товар. По-перше, він значно дешевший/ніж на ринках, або в магазинах, а по-друге, не потрібно нікуди їхати, втрачати час та й за дорогу платити. Мають вони вже і своїх потенційних клієнтів, котрі їм замовляють товар.

ДОРОГА ДО ХРАМУ

Волохи себе відносять до православної громади. Однак у церкву не ходять, бо в Обаві більшість греко-католики. Разу році, коли на Великдень у село приїжджає православний настоятель святити паски до місцевої церкви, дружно поспішають і мешканці табору. У самому центрі поселення місцеві жителі встановили хрест. У Верхній Визниці хоча і є православний храм, однак місцеві волохи не вельми охоче його відвідують. Багато років поспіль одна частина верхньовизницького табору відвідує богослужіння у молитовному будинку віри євангельської. Пресвітером тут, до слова, волох Василь Дворі. Цього мудрого і набожного чоловіка поважають і шанують не тільки в таборі, а й в усьому селі. Вініиає прекрасний дар проповідувати.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Незважаючи на те, що понад сто років волохи пліч-о-пліч проживають з українцями, вони не надто асимілювалися. Мову своїх предків свято оберігають. Між собою спілкуються винятково румунською. Не забули і народного фольклору. Забули волохи тільки свою традиційну національну кухню і готують зараз страви закарпатські. А взагалі, хоча й мають свої особливості, вони мирно вживаються з представниками інших етнічних груп, з яких складається населення Мукачівщини.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати