Як переселенці починають на Закарпатті життя з нуля

«Пік прибуття переселенців зі Сходу на Закарпаття припав на літо, – розповідають дівчата з організації «Щасливі діти», котрі займаються адаптацією сімей «біженців» з дітьми – Людмила Сюзева та Ольга Павлова. – Станом на 1 квітня, за даними, представленими управлінням ДСНС у Закарпатській області, у нас зареєстровано 3653 вимушених переселенця. 283 приїхали з анексованого Криму, а 3350 прибули з району проведення антитерористичної операції.

Майже у кожній родині переселенців є діти, загалом їх зареєстровано 995. Саме вони, мабуть, найважче перенесли все, що бачили вдома. До того ж тут малеча змушена освоюватися в новій обстановці: призвичаїтися до нового колективу в садку чи школі, до нового дому, до фінансових труднощів, які переживають батьки. Часто на заняттях (ми їх називаємо ігротерапією) бачимо, що діти приходять закриті й залякані, а потім поступово починають розкриватися, вивільняти свої страхи. Наші психологи кажуть: не треба змушувати дитину забути все, що вона пережила і бачила, потрібно допомогти їй прожити ці емоції. Так само з дорослими. Ви тільки уявіть, що тепер їм доводиться все життя починати з нуля. До нас приїздять люди, котрі в Донецьку або Луганську мали пристойну зарплатню і звикли жити з комфортом. Тут же вони змушені одягатися в секонд-хенді й економити на елементарних речах. І таких є багато».

«Від сакур у захваті»

При цьому, дівчата кажуть: їм приємно бачити, що більшість переселенців не впадають у відчай, а намагаються щось робити. Одна з таких активісток – 47-річна Анжела Бабкіна – зараз працює над створенням громадської організації «Закарпаття-Донбас». «Я приїхала на Закарпаття з Шахтарська разом з донькою і онучкою. Перше, що нас здивувало, – дуже приємні люди і повільний темп життя. Ми до такого темпу не звикли, але вже бачимо в ньому плюси, – сміється Анжела. – А зараз, коли сакури зацвіли, я від Ужгорода взагалі в захваті! Ніколи такої краси не бачила!

Ми спілкуємося з багатьма іншими переселенцями, вже створили разом громадську організацію, маємо в планах амбітні проекти. Наприклад, хочемо з допомогою міжнародних грантових проектів знайти житло. Тут може бути багато варіантів: можна довести до кінця якийсь занедбаний недобудований багатоповерховий будинок, можна отримати землю і звести будинок з «нуля». Головне, аби ми це робили разом, бо вже зрозуміли, що в єдності маємо куди більше перспектив.

Загалом же на Закарпатті ми вже прижилися, не хочеться звідси кудись їхати. Розумієте, сюди, так далеко, доїхали ті, хто мав чітку позицію, хто хотів змінити життя кардинально. Тому більшість із нас тут активні й цілеспрямовані».

«Нам сказали: для шахтарів тут роботи нема»

Інші наші співрозмовники – Михайло та Олена Литкіни з Селідова Донецької області. Нині це місто підконтрольне українській армії, але жити там неспокійно і важко. «Ми приїхали до Ужгорода в серпні, думали всього місяць побути, відпочити від усього, що там відбувається. Але за місяць ситуація не змінилася, тож ми вирішили побути ще трошки, влаштували старшу доньку до школи. Вона у нас вчиться у другому класі, одразу стала старостою класу, подружилася з усіма дітьми. Їй тут дуже подобається, з мовою проблем взагалі не має. Я сама дивуюся з того, як легко вона переходить з української в школі на російську в побуті.

Важче було з роботою. Мій чоловік працював на шахті, а тут, коли прийшов у центр зайнятості, почув: «Для шахтарів у нас роботи немає, чекайте, поки підшукаємо вам щось інше». От поки перебивається тимчасовими підробітками. З житлом теж у всіх переселенців проблема. В Ужгороді дуже дорога оренда, та й вибору майже нема. Ми ж просто думали, що Ужгород, якщо це обласний центр, буде величезним мільйонником. А виявилося – маленьке затишне містечко. Таке чисте, що я й не знала, куди можу шкарлупу від насіння кинути. Нам тут подобається, та все ж ми сподіваємося, що скоро у нас вдома стане спокійніше, і ми зможемо поїхати».

«Між тим, що мали в Донецьку, і тим, що маємо зараз, – різниця колосальна»

Подружжя Кондратенків з дітьми приїхали до Ужгорода з Донецька. Там успішна нотаріус Олена та її чоловік-юрист мали квартиру, будинок, успішну роботу і хороше життя. Нині ж вони живуть у готелі «Закарпаття» й намагаються знайти роботу. Діти якраз відпочивають у санаторії «Малятко». Путівки їм дали після того, як родина на додаток до всіх нещасть постраждала від пожежі, що трапилася в готелі взимку.

«Я не вперше в Ужгороді, бувала тут у рідних ще у 90-х, потім приїздила ще раз. Мені місто дуже подобається, жодного разу не чула, аби хтось сказав в адресу переселенців щось погане, або на вулиці кинув щось на зразок «понаїхали тут!». Мені взагалі здається, що ніде в інших містах такого чуйного відношення до переселенців немає, як тут. Нам дуже допомогли освоїтися, прорости так би мовити на новому місці. Дітям було дуже важко: вони переживали, не могли знайти нових друзів. Тепер у «Маляткові» нарешті краще себе почувають: на конях катаються, розважаються.

Розказати щось про себе? Ну що сказати: між тим, що ми мали в Донецьку, і тим, що маємо зараз, – різниця колосальна. Важко відчувати, що все, над чим тим ти працював довгі роки, за один день зникло. Що в тебе більше немає нічого, крім родини. Але ж головне, що ми всі разом, що ми живі і здорові, правда? Я намагаюся бути щасливою. Бо, зрештою, це великий життєвий досвід, а ще я живу у красивому місті і познайомилася з багатьма чудовими людьми».

«Люди думають, що ми хочемо забрати їхні землі»

Геть з іншим настроєм живе нині переселенка з Луганської області Настя. Прізвища свого дівчина не називає, а все тому, що потрапила у Виноградові у дуже неприємну ситуацію. «Ми з чоловіком приїхали до Виноградова, бо мали тут знайомих. У листопаді я народила тут дитину й вирішила оформити на неї соцдопомогу, призначену для «біженців». Але мені у грубій формі відмовили, сказали: якщо дитина народилася тут, а не в зоні АТО, нічим допомогти не можуть.

Довелося разом з іншими переселенцями, у кого такі ж проблеми з’явилися, дзвонити на «гарячу лінію» Міністерства соцполітики і скаржитися на чиновників. Тільки тоді нам оформили допомогу, говорили вже по-іншому, мовляв, ну що ж ви зразу скаржитися побігли? Люди у Виноградові досить вороже до нас ставляться, довелося чути навіть, що нас звинувачують у тому, що ми хочемо землі забрати, на які претендують місцеві мешканці. Нам ніякої землі не треба, але всім це не поясниш. Ми дуже чекаємо, що на Донбасі все скоріше закінчиться, хочемо додому. Будинок наш, дякувати Богу, цілий, тому повертатися ще маємо куди».

Спілкуючись з переселенцями видно, що вони досі розгублені і часто не бачать свого майбутнього. Волонтерки з організації «Щасливі діти» кажуть: в Ужгороді є чимало місць, куди переселенці можуть звернутися по допомогу. Не все, звісно, гладко, не завжди й державна і волонтерська машина можуть спрацювати так, як цього хочуть і чекають самі «біженці» зі Сходу, але робота і зусилля, спрямовані на те, аби вони прижилися на новому місці, справді значні.

Я спитала, чи траплялися дівчатам-волонтерам переселенці, налаштовані проросійськи. Вони посміхнулися: таких відвертостей жодного разу ні від кого не чули, лише одного разу дитина на заняттях, розповідаючи про своє рідне місто, сказала, що живе у Донецьку, в Росії. «Мамі цього маленького хлопчика було дуже ніяково. Вона потім зізналася, що бабуся хлопчика була за ДНР, то, може, й дитину так вдома «виховувала», – розповідають Людмила та Ольга. – Та загалом ми бачили більше переселенців байдужих, ніж проросійськи налаштованих. Власне, такі є в кожному суспільстві, і в нас також. Хтось хоче щось робити, розвивати своїх дітей, а хтось вважає, що все мусить за нього зробити держава. Останні до нас не приходять, тому ми бачимо більше «позитивних» переселенців: сильних духом патріотів, котрі бажають змінити країну і своє життя на краще».

Теги: переселенці, Донбас

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати