Закарпатка з Німеччини була активісткою "Євромайдан – варта Берліна", а нині "волонтерить" в Україні

До Полтави приїхала теж за досвідом. Тепер уже за українським волонтерським. Останній тиждень власної відпустки провела у Свято-Успенському соборі, спілкуючись із волонтерами Полтавського батальйону небайдужих і спостерігаючи за їхньою роботою.

— Багато хто з моїх знайомих у Берліні мене не зрозумів. Говорили: навіщо ти їдеш в Україну, ти ж і так займаєшся волонтерською роботою? Поїдь краще в Італію й відпочинь по-справжньому, — розповідає Лілія Дерин. — Але як я можу дозволити собі просто відпочивати, коли в моїй країні йде війна? Постійно думаю про це і розумію, що вчинила правильно, приїхавши до Полтави. Я тут усе одно відпочила від рутинних цифр на роботі. А ще набралася нових вражень, які збагатили мене. Схиляю голову перед волонтерами Полтавського батальйону небайдужих, котрі, незважаючи на велике моральне й фізичне навантаження вже протягом багатьох місяців, усе одно роблять свою справу добре.

— Через волонтерів нашого Батальйону небайдужих знаю, що в Берліні зараз працює потужна волонтерська команда, яка допомагає Україні. І це при тому, що трохи більше року тому українці в Берліні практично не знали один одного й особ-ливо не шукали спілкування із земляками. Справді, так і було?

— Так. На той час я прожила у Берліні вісім років і спілкувалася лише зі своєю сестрою, котра трохи пізніше за мене приїхала до Німеччини, та ще з трьома дівчатами, з якими навчалася в університеті. З українцями можна було побачитися в греко-католицькій церкві, але її відвідують люди старшого покоління. Шукати один одного й гуртуватися українці почали у грудні 2013 року, коли відбулися перші криваві події на Майдані й з’явилися перші жертви. Познайомилися через Фейсбук, на перших зібраннях було десь 20 осіб, і почали думати, як можемо допомогти Батькіщині. Спочатку виходили на свій майдан — до Бранденбурзьких воріт, під посольство України. Але швидко зрозуміли, що це не надто дієва допомога. Звичайно, німці звертали на нас увагу, одні підтримували, але часто доводилося чути на свою адресу й вигуки «фашисти».

— Німці обзивали вас «фашистами»?

— І нерідко. Звичайно, це були представники лівих антиамериканських партій. У їхньому середовищі сталою є думка про те, що всі останні події в Україні влаштовані Америкою.

Тому, аби більше розповідати німцям про Україну, ми створили ініціативу «Євромайдан — варта Берліна». У приміщенні одного німецького фонду нам дозволили встановити свій стенд, і ми організували біля нього чергування. Це було влаштовано спеціально для німецької громади і медіа, котрі хотіли дізнатися про події в Україні з перших вуст. Звичайно, ми були не первинним джерелом інформації, але все ж таки спілкувалися напряму з родичами і друзями в Україні й добре знали, що тут відбувається.

— Багато людей зверталося до вас за інформацією?

— Дуже багато, особливо в ті періоди, коли на Майдані відбувалися криваві розстріли. Ці новини були в тренді, й журналісти до нас підходили постійно. Хоча ми пропонували їм самим їхати у Київ і брати інтерв’ю в безпосередніх учасників тих подій. Бо наша інформація була певною мірою суб’єктивною, ми пропускали її через своє бачення. А ще ми просили їх не переповідати події з новин, які транслюють московські журналісти, бо в громадськості Німеччини тоді формувалося взагалі викривлене уявлення про події в Україні.

— А коли ваша діяльність перейшла від інформаційної допомоги до матеріальної?

— Коли переміг Майдан і до Берліна привезли 12 поранених хлопців. Навколо них також згуртувалися волонтери, котрі їх постійно провідували, піклувалися про те, щоб у хлопців був Інтернет і зв’язок із рідними. Ми поповнювали їхні телефонні картки, підтримували морально. Нехай матеріально це була невелика допомога, але вона була необхідна.

— Серед волонтерів була переважно молодь?

— Не лише. Приєдналося багато людей, котрі на той момент уже і по двадцять років прожили у Німеччині і їхнє життя було добре влаштоване. Але вони відчули, що Україна їм небайдужа.

Коли поранені почали одужувати, ми подумали про те, що повинні підтримати їх та їхні родини матеріально хоча б у перші тижні чи місяці після повернення в Україну, доки їм не надасть допомогу держава. Розуміли, що багатьом буде важко влаштуватися на роботу через каліцтва. І тоді ми вирішили організувати бенефісний концерт і зібрати для «майданівців» кошти. Концерт організували за допомогою студії «Я», яка працює при театрі імені Максима Горького в Берліні, а його учасниками стали українсько-німецька письменниця Катя Петровська, берлінський гурт «Ротфронт», російсько-німецький письменник Володимир Камінер. Тоді ми зібрали не дуже багато коштів, але для нас добрим знаком стало те, що люди прийшли й цікавилися Україною.

— Глядачами були не лише українці?

— Прийшли переважно німці, й концерт пройшов із аншлагом.

Потім почали отримувати заклики від українських волонтерів про допомогу. Коли почалася АТО, вони били на сполох, бо не було ні бинтів, ні анаболіків, та й узагалі багато чого не було. І ми знову почали думати, як зібрати кошти, щоб купити ліки і надіслати в Україну. Так поступово почали формуватися групи з різних напрямів допомоги. Одні збирають кошти для переселенців, інші — для дітей, чиї батьки загинули на фронті, тощо. Найважче збирати кошти на допомогу армії. Багато хто говорить, що не підтримує війни й не хоче мати нічого спільного з армією. І скільки не пояснюй, що українська армія ні на кого не нападала, а змушена захищати свою землю, і якщо вона цього не робитиме, то буде ще більше біженців і скалічених людей, навіть слухати не хочуть. Але все одно ми збираємо стільки допомоги, скільки нам вдається. Вже відправили кілька фур на заклик одного з українських греко-католицьких священиків. 

— Відправляєте допомогу навіть фурами?

— Так. Одного разу довелося два дні шукати людей, які б повантажили допомогу, а це були переважно ліжка для госпіталю. Серед волонтерів у нас здебільшого дівчата, тож шукали чоловіків.

— А як шукаєте помічників?

— Зазвичай через Фейсбук. Наприклад, надходить інформація, що нам готові надати медичний одяг, але до завтра кілька тонн його має бути посортовано. Спочатку в тебе виникає паніка, але потім кидаєш клич на Фейсбук, починають відгукуватися люди, й до вечора ти усвідомлюєш, що збирається команда з 25-ти осіб. І так кожного разу…

— Куди в Україні ви відправляєте вантажі допомоги?

— Наприклад, останні кілька відправок були у лікарні Артемівська, де лежить багато поранених.

— Якою буває реакція німців, коли ви просите про допомогу для України?

— Переважно вони переймаються нашими проблемами, жертвують кошти, хоча потім обов’язково перепитують, чи дійшла допомога за призначенням. Був один випадок, який розчулив мене до сліз. Українська скрипачка Марина Бондас, котра вже добрих двадцять років тому виїхала з Києва, запропонувала зробити концерт, і ми шукали приміщення. Воно мало бути розташоване десь у центрі Берліна, щоб людям було зручно добиратися і вони захотіли туди прийти. 

Виникла ідея зробити запити у великі берлінські церкви з проханням надати зал для концерту. Реакції було небагато, але перша надійшла практично миттєво — від церкви Сіону. А коли я прийшла домовлятися про деталі проведення концерту, то пасторка цієї євангелістської церкви прочитала молитву за Україну. Це було настільки щиро і несподівано, що я аж розплакалася…

У цій церкві ми вже робили два концерти.

— Як ви дізналися про Полтавський батальйон небайдужих?

— Теж через Фейсбук. Коли ми проводили свої маленькі акції, збирали якусь допомогу, то шукали в Україні волонтерів, яким можна було б довіряти. Наші волонтери, Сергій Фортунаєв та Михайло Рейнінг, контактували з полтавськими волонтерами, бачили, що допомога реально доходить до адресатів. Хоча на моїй пам’яті не було випадків, щоб ми відправили кудись в Україну допомогу, а потім не знали, де поділися зібрані нами гроші чи речі.

У грудні до нас у Берлін приїздили настоятель Свято-Успенського собору владика Федір та волонтер-координатор Полтавського батальйону небайдужих Наталія Гранчак, і ми з ними познайомилися. Тож нині я приїхала в Полтаву, як до родичів. Вони дуже щиро ставляться до людей, працюють дуже скоординовано і мудро. Тепер я це побачила і переконалася не з чиїхось переказів, а на власні очі.

— Яким було ваше перше враження у Полтаві?

— Я прийшла до Свято-Успенського собору ранком понеділка й тільки-но зайшла, як побачила величезну гору продуктів, які привозять люди. Це мене дуже вразило. І за перші кілька хвилин, доки я там стояла, люди постійно щось несли і несли. Потім приїхав позашляховик із Львівської області. Ним везли допомогу в зону АТО. Машина була наполовину завантажена, тож її довантажили тут, у Полтаві, і поїхали далі. Я побачила, наскільки добре все було організовано, без будь-якої метушні і паніки. Розумію, що люди виконують цю роботу місяцями і вона вже добре налагоджена, тож виглядає все легко. Але за цією видимою легкістю стоїть не один день праці і професійний підхід до справи.

Наступного дня я хотіла поговорити з переселенцями, подивитися, як вони живуть, бо мене обов’язково питатимуть про це у Берліні. Якраз до собору прийшла жінка-переселенка і спілкувалася з волонтером Оленою. Волонтерка її вислухала й спокійно, але впевнено поговорила з нею й зарадила ситуації. Я слухала і думала: все буде добре. Доки в нас є такі люди, котрі виважено і з душею підходять до вирішення проблем, доти все буде справді добре.

Я довго спостерігала за спілкуванням волонтерів із людьми, які приходять до собору, й мені було приємно констатувати, що всі ішли звідси з якоюсь відповіддю. Ніхто не пішов із порожніми руками. Це дійсно вражає.

Спостерігаючи за всім, що відбувається тут, я постійно думала про те, яку допомогу ми, волонтери в Берліні, можемо ще надати вашим волонтерам, аби полегшити їхню працю.

— Чи вдалося вам побачити Полтаву?

— Так. Я дуже хотіла сюди приїхати ще й через те, що ніколи не була в Центральній Україні далі Києва. Із задоволенням відвідала краєзнавчий музей, садибу Івана Котляревського. Дуже сподобався професійний підхід до своєї справи екскурсоводів у цих закладах. Вони з такою обізнаністю і так щиро розповідали про історію Полтави…

У мене є велике бажання, щоб про Україну у світі дізнавалися більше. Німці сприймають нашу країну переважно як частину Російської імперії, оскільки їм така думка нав’язувалася десятиліттями. Тому своїм німецьким друзям і колегам я завжди розповідаю якісь цікаві факти про Україну, щоб про нас не думали, як про країну-жебрачку. Ми ж маємо величезне історичне минуле, чудовий людський потенціал. І економічний потенціал в Україні високий, якщо правильно проведемо реформи.

Взагалі, я взяла собі таку місію — розказати і показати Україну. На робочому комп’ютері постійно ставлю на заставку карпатські краєвиди. І коли люди цікавляться, де це таке є, то відповідаю, що в Україні. Вони дивуються: невже у вас в Україні так красиво? Дві колеги вже виявили бажання обов’язково відвідати Україну, коли в нас закінчиться війна. 

Я думаю так: якщо кожен українець, а нас у Берліні за статистикою проживає 8 тисяч, переконає хоча б одну людину поїхати в Україну і на власні очі подивитися, що тут відбувається, то симпатія до українського народу буде значно більшою.

— Напевне, тепер на заставці вашого комп’ютера з’являться й краєвиди Полтави?

— Так. Я вже й у Фейсбуці активно рекламую Полтавщину, як край геніїв. І не лише літературних…

Теги: Німеччина, Євромайдан - варта Берліна, волонтер

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати