... Рівно 50 років тому вони стали на весільний рушничок і відтоді все життя йдуть поруч, ділячи навпіл щасливі миті, добро й невдачі. Приємних миттєвостей у цій родині було значно більше, аніж негараздів. Бо живуть вони за усталеною формулою - творити людям добро, а воно сторицею віддячувало цій сім'ї. Пан Василь, елегантно почухавши потилицю та запаливши люльку, засміявся лукаво і згадав весільні миті того липневого дня далекого вже в часі 1957 року.
- Роботи в полі було стільки, що люди навіть не знали, за що й братися, - розповідає цей говіркий і веселий чоловік. - Кликати на весільне торжество півсела, як це заведено нині, - гріх від Бога та й соромно, паралізується робота на багатьох обійстях. Тож вирішили, що на гостину з обох сторін прийдуть тільки близькі родичі й перші сусіди, друзі. Так і відгуляли один із найщасливіших днів у нашому житті. А вже в понеділок я взяв у руки косу й пішов класти у валки сіно.
- Чи задоволений життям? -мовби перепитує мій співбесідник і каже: - Розумний казав, що життя прожити - не поле перейти. На схилі літ, коли вже розміняно восьмий десяток, я можу підписатися під кожним словом цього прапрадідівського вислову.
Біографія цих поважних сільських людей буде неповною, якщо не сказати, що глава родини хоча й зріс у селі Квасово, але народився у Франції, у департаменті Норд. Саме так і записана- чітко й чорним по-білому - у паспорті. Нерідко доводилося чути: Василь Гелетей - француз. За це він ніколи нікому не докоряв, бо то є істинною правдою. Батько був місцевий, але у 1928 році разом з іншими виїхав на заробітки у Францію. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною, предки якої були з Угорщини .Звали її Павліною. У 1933 році одружилися. Пан Василь знайшовся на білий світ у тридцять четвертому. А через якийсь час, у 1939 році, повіривши закликам тодішнього угорського уряду про добробут і ледь не райське життя удома, бать-ки зібралися й повернулися у рідне Квасово. Знали б, як складеться життя, то навряд чи залишили б на той час демократичну й розвинену в економічному плані Францію.
- Я був тоді зовсім маленьким - мав шість років, але добре пригадую, як батьки пакували валізи й ми сідали на поїзд. Доїхали до столиці Австрії- Відня, й там, сидячи на куфрах у фойє залізничного вокзалу, уперше почув слово «війна». Вже згодом, у дорослому віці, вирахував, що це були перші числа вересня тридцять дев'ятого, - розповідає Василь Васильович.
Бесідуючи з ювіляром, не міг не поцікавитися, а як, мовляв, із французькою мовою? Він сказав, що відтоді на землі, де народився, жодного разу не бував, тож багато чого призабулося, але пригадує, що у 1944 - 45 роках він спілкувався з батьками французькою. Зваживши на те, що я у школі та університеті також вивчав цю мову, ми перекинулися кількома реченнями іноземною, і пан Василь зауважив, що у вимові я допустив помилки, й делікатно двічі мене поправив.
- Була б нагода побувати у Франції, ви б, мабуть, не заблудилися й легко, без перекладача, розшукали те місце, де народилися? - запитую його.
- Гадаю, що так, - зауважив. - Але на схилі літ навряд чи можлива поїздка в країну мого дитинства.
Бесідувати з цією людиною легко й приємно. Він цікавиться політикою, до того ж не тільки вітчизняною, але перебігом подій у сусідній Угорщині та Франції, непогано володіє розкладом у вищих ешелонах влади. Багато читає, і це - незважаючи на те, що свого часу працював не в якихось державних органах, а в сільському господарстві: спершу в Мужієві, а відтак у Квасові. Словом, мав таку роботу, що для розмов на політичні теми часу залишалося обмаль. Дружина Ірина багато років віддала торгівлі. Шанують її люди як чесну і завзяту. Якщо взяти до уваги, що Гелетей-француз знає українську, російську, угорську й французьку мови, то в селі він поліглот номер один.
Ось так і живуть квасівські Гелетеї- 69-річна Ірина та 74-літній Василь. За статусом вони давно дідусь і бабуся, але виглядають молодо, обоє прудкі й енергійні. Будьте такими активними ще довго-довго, шановні «золоті» ювіляри!
Михайло Папіш, "Трембіта"
10 серпня 2007р.
Теги: