Велика кам’яна церква в селі Нижньому Бистрому, що на Хустщині, на відсутність уваги туристів не скаржиться – вона розташована біля пожвавленої дороги, яка веде до Міжгір’я, тож хоч-не-хоч – помітиш. Але товсті мури з бароковою шпилястою вежею і стрілчатими вікнами – це вже тільки залишки колишньої величі. Храм, який будували з 1812-го кілька поколінь, давно пустує, настінні розписи практично знищені, ікони й дзвін перекочували до новішої православної церкви, буквально через дорогу…
«Не одній жінці вапно плечі попекло й бесаги попалило»
Проте в селі досі пам’ятають, як тяжко зводили той храм – спогади передаються від батьків до дітей, онуків і таким чином дійшли до наших днів. «Будувати почали ще в 1812-му, і тривав процес дуже довго – понад 50 років. (За іншими даними – понад 80. – Авт.). Але в церкві почали служити значно раніше, ніж завершили всі роботи. Каміння носили аж із Міжгір’я – і місцеве, звичайно, використовували, але то би не вистачило – там же нагорі стіни товщиною в метр, нижче – 1,7 м, а в землі Бог його знає, скільки, може, й 4 метри – щоб фундамент витримав вагу таких мурів. Негашене вапно доставляли з Драгова в полотняних бесагах – пішки через гору, то був найближчий шлях. Старі люди розказували, що не одній жінці тоді плечі попекло, бо якщо в дорозі буря траплялася – вапно починало гаситися, горіли і бесаги, і шкіра. Церква будувалася як греко-католицька, а в 1922-му її перетворили на православну. Тоді ж дерев’яні шинглі, якими вона була вкрита, замінили на бляху», – розповідає мешканець Нижнього Бистрого Іван Вовчок.
Він цікавиться історією церкви, бо сам брав участь у її реконструкції в 2003 році. На той час культове приміщення давним-давно пустувало, буря завернула бляху, відтак дах почав протікати, а на кам’яних мурах стала проростати верба. Знайшлися закордонні благодійники, котрі пожертвували гроші, а роботи виконували сільські майстри. «Ми замінили прогнилі дерев’яні конструкції на аналогічні нові, перекрили дах. Планували повний ремонт і зовні, й усередині, та з того нічого не вийшло. Поляк, який фінансував реконструкцію, хотів, здається, приватизувати церкву, щоб зробити в ній музей. Але село не дозволило. Казали, то наші батьки будували, хай нашим залишається. У підсумку тільки аварійне риштування біля стін нагадує про цей проект», – каже пан Іван.
До речі, в ході робіт під куполом Іван Вовчок із колегами знайшов закорковану скляну пляшку, в якій були 4 списані з двох сторін каліграфічним почерком листки з ремаркою «переписано 27 юнія 1922». Послання нащадкам розпочинається словами «Во созедание храма сего в 1888 году…» (Очевидно, саме тоді будівництво й оздоблення остаточно завершили, бо в книзі М. Сирохмана «Церкви України. Закарпаття» зазначено, що цей храм Різдва Пр. Богородиці освятили аж у 1890 році. – Авт.). Автор описав, хто які пожертви зробив для церкви, хто будував її, оздоблював, міняв хрест на православний тощо. Іван Вовчок залишив собі копію тих листів, а оригінали поставили назад у пляшку, додавши аркуш із описом сучасних обставин ремонту.
«Щоб не платити великі податки, село вирішило побудувати меншу церкву»
То чому ж гарна кам’яна церква перестала використовуватися за призначенням? Михайло Сирохман у згаданій книзі пояснює це тим, що поступово село ставало православним: станом на 1929 рік 75% мешканців належали до цієї конфесії, і лише 12% залишалися греко-католиками. В 1935-му в Нижньому Бистрому громада збудувала православний храм, а з приходом радянської влади старий греко-католицький перестав діяти, 9 січня 1953-го його взагалі зняли з реєстрації діючих церков.
Однак Іван Вовчок знає трохи інакшу історію. За його словами, церква була великою, тож доводилося платити значний податок, який збирали з вірників малого села. От люди й вирішили побудувати менший храм, і відкрили його в 1933-му. «Іконостас забрали зі старої культової споруди, дзвін – теж. Причому його спершу не могли зняти, бо балка, на якій він висить, була вмурована в стіну. Мусіли частково розбивати її, потім ще й вікно розширювали на 20 см з обох боків, і лише так зняли дзвін вагою понад тонну й висадили на нову висоту. І то все вручну – ніяких підйомних кранів тоді не було! Дзвін той особливий – у нього не язичок рухається (він закріплений), а сам корпус. І так легко ходить, що будь-який пацан може дзвонити», – розказує пан Іван.
Він також пригадує розповідь своєї мами про те, що православний піп у довоєнні часи був дуже багатим: «40 свиней мав, велике поле навколо церкви, а там, де тепер стара школа, – фару. Коли в сінокіс буря прийшла, не раз казав лишати службу й збирати його сіно. Правда, на себе людям не дай Бог було в неділю робити. Дітей не мав, лише дружину. Коли прийшли руські, взяли його й повезли до Хуста. Далі не встигли – там у нього серце лопнуло».
Церкву таки передадуть греко-католикам?
Нині занедбана кам’яна церква знаходиться на балансі сільської ради. Будівля, однозначно, потребує капремонту, але в місцевому бюджеті грошей на це нема. «Все більше людей схиляється до того, щоб таки передати храм греко-католицькій громаді, а оскільки як такої в селі нема, то єпархії – в оперативне управління. Для цього потрібне відповідне рішення депутатів сільради, але, думаю, період протистояння між різними конфесіями вже пройшов, тож домовитися буде не так важко. Шкода, щоб пам’ятка руйнувалася. Ми ледве перекрили дах, а тут іще роботи й роботи. Для греко-католиків це історична церква, вони її будували, тут служив єпископ Теодор Ромжа, зарахований нині до лику блаженних. Вони б її привели до ладу й на храмове свято сюди б з’їжджалося багато людей. Культова споруда існує для того, щоб у ній служити Богу й молитися, не можна залишати її аварійною», – прокоментував ситуацію голова Нижньобистрянської сільради Степан Бритвак.
До речі, в межах сільради, крім двох згаданих, є ще 3 культові споруди. Біля Теребле-Ріцької ГЕС – чоловічий монастир, у Широкому – дерев’яна церква, до якої понад 80-літній священик раз на тиждень іде пішки 8 кілометрів тільки в одну сторону, щоб правити службу. А ще дерев’яний храм є в присілку Гонцош, правда, діє він лише на празник, бо тут заселеними залишилися всього 4 будинки. На жаль, обидві дерев’яні культові споруди оббили бляхою. Що поробиш, громади неспроможні їх реставрувати, і рятували від руйнування, як могли...
Мирослава Галас, "Закарпатська правда"