Пам’яті Юлії Зейкан

…8 липня 1997-го року я розпочала свою журналістську діяльність на посаді кореспондента редакції газети «Молодь Закарпаття». Тут і познайомилася з Юлією Петрівною. Невдовзі з’ясувалося: ми землячки, обидві з Іршавщини. Вона розповідала цікаві історії зі своєї професійної діяльності, про односельчанина Юрію Пітру, про співака з Осою Івана Поповича.

Якщо я та інші кореспонденти писали-переписували свої матеріали по кілька разів перед тим, як здати в набір, то Юлія Петрівна диктувала текст друкарці з голови. Клаптик паперу з кількома нерозбірливо написаними реченнями – ось це і всі були її нотатки-шпаргалки. Чи не півгазети займали матеріали саме Юлії Зейкан під її власним іменем та псевдонімами. 

За два місяці я перейшла в іншу редакцію. Але наші дороги не розійшлися. Юля запросила мене на один із заходів Спілки творчої інтелігенції Закарпаття «Мельпомена», у такий спосіб долучила мене до громадської роботи.

Тоді я вперше переступила поріг оселі Юлії Петрівни. У побуті була невибагливою. Жила скромно, в однокімнатці, однак була дуже гостинною. Про інших дбала більше, аніж про себе та своє здоров’я. За чаєм чи кавою ми обговорювали мої публікації та інших авторів, написали кілька спільних матеріалів, працювали над черговим номером першого незалежного жіночого журналу «Краянка», планували черговий захід у «Мельпомені», обговорювали суспільно-політичне життя області, України. Юля Петрівна була невиправною оптимісткою: «Прийде час, коли до влади прийдуть патріоти, нормальні люди. І журналістика буде кращою». Купувала майже всю обласну періодику і кілька всеукраїнських. Статті аналізувала з професійної точки зору. Щиро раділа професійному зросту молодих журналістів, навіть незнайомих. «Матеріал має бути насамперед актуальним і цікавим», - повчала мене.

У грудні 2009-го вийшла у світ моя книга «Іду до людей». Її з’яві завдячую Юлії Петрівні – саме вона порадила систематизувати власні матеріали і видати окремою книгою. Виходу моєї книги Юля Петрівна раділа більше, ніж я.

***

– У мене для тебе погана новина. Померла Юля Зейкан, – зателефонувавши мені близько 12 години 4 травня, сказала Людмила Орос. Люда знала, що ми з Юлією спілкувалися, співпрацювали і що її смерть буде для мене непоправною втратою.
За годину я купила квіти і прямувала на Кальварію (у Будинку ритуальних послуг о 14-ій мали відспівувати заступника директора Ужгородського комерційного технікуму Василя Васильовича Канчі). Дорогою зустріла задуману на лавці з червоними гвоздиками журналістку-радійницю Уляну Демчук. Вона сказала, що іде на похорон Юлі Петрівни, відспівуватимуть її о 15-ій. Я обурилася, що мене не повідомили. Уляна виправдовувалась, мовляв, ні в кого не було номера мого телефону…

За поминальною вечерею сестра Юлії Гізела, розповідала, що 26 березня навідала сестру. Юлія Петрівна казала, що Таня, себто я, давно до неї не приходила, переживає, що зі мною і де я, натомість хотіла б дуже мене бачити. Правди ніде діти: востаннє відвідувала Юлію Петрівну восени. Планувала завітати у травневі свята. Першого і другого травня телефонувала, але слухавки Юля Петрівна не піднімала.

Свою наставницю я таки провела в останню путь. Видно, її душа сильно цього хотіла. Інакше як пояснити цей збіг обставин?!

Теги: Юлія Зейкан, журналіст

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати