Вибір відзначення Дня Боржавської вузькоколійки має дуже давню історію – офіційно в часи Радянського Союзу в першу неділю серпня всі залізничники СРСР відзначали День професійної спілки залізничників. Як згадують старожили – для закарпатських залізничників улюбленим місцем для цього свята ще в 60 роки стала станція Хмільник – поблизу річки Боржава. В найкращі часи для залізниці на свято збиралося до 500 (!!!) залізничників з сім"ями – це були чи не найбільш яскраві дні життя залізниці. Тоді на вузькоколійку надійшли нові польські вагони PFAVAG, які мали внутрішнє освітлення і, за спогадами очевидців, "...ввечері пасажирський потяг з п"яти вагонів був схожий на загадкову гусінь, яка виблискувала світлом квадратних вікон, що рівномірно рухалася в підніжжі берегів поблизу сіл Камянське та Хмільник". У цей час пасажирське сполучення Берегово – Кушниця відбувалося найбільш інтенсивно і було забезпечене високим рівнем обслуговування на всіх залізничних станціях та потягах. На залізничній станції Кушниця працювала їдальня, яку добрим словом згадують до цього часу. А на станції Хмільник дефіцитним на той час пивом можна було втамувати спрагу без черги, хоча одночасно на цю вузлову станцію прибували пасажирські потяги Берегово – Кушниця, Виноградів – Хмільник, Кушниця – Берегово.
Ще з радянських часів на профспілкове свято до наших залізничників запрошували і колег з Угорщини, і в часі після розпаду СРСР ентузіасти – любителі залізниць з сусідньої країни в цей день, першу неділю серпня, регулярно відвідують історичну залізницю, яка була збудована за часів Австро-Угорщини за підтримки уряду Угорського королівства. До речі, в Угорщині майже 30 історичних залізниць, які завдяки клубу любителів залізниць мають рекламну підтримку. Традиційно всі вони мають свої "Дні святкувань" і майже як виняток серед них є наша, Боржавська вузькоколійка – вона теж включена до цього списку.
Під час свята на залізничній станції Хмільник учасники зібрались за святковий стіл, де бограч готував начальник депо Берегово Емеріх Гейруш, а токан з бринзою – голова ГО "Боржавська ініціатива" Денис Добра. За святковим столом гості з Угорщини висловили побажання про необхідність організації недільного туристичного потягу за маршрутом Берегово – Іршава з відправленням з депо Берегово о 8.45 та прибуттям на ст. Хмільник о 10.00 та наступним слідуванням до ст. Іршава. Відправлення з ст.Хмільник – о 16.00 і прибуттям в Берегово о 17.30. Таким чином жителі та гості м. Берегово зможуть виїхати на відпочинок на цілий день. Таку ініціативу підтримали присутні жителі міста Берегово і працівники залізниці. Вирішено звернутися до керівництва Ужгородського відділку Львівської залізниці про впровадження такого експериментального маршруту в кінці серпня - на початку вересня.
ГО "Боржавська ініціатива"
Кришеник 2010-08-04 / 12:34:00
(а хай би ще раз)
Вузькоколійка з древнім химерним іменем “Кушницька Анця” спочила в старості. Тихо відійшла од життя, непомітна й необтяжна для оточуючих, затихла без стогону і зітхань. Ніхто не завважив вчасно, коли зі старечою покірністю вляглася вона своїм змалілим, струдженим тілом у щебенисту тверду землю, донині ще пахливу бабці іржастим масляним запахом її молодості. Швидко обклало стару бур’яном, укрило дрібною трухою буденності.
Але ж я пам’ятаю її живою, щасливою у своїм робочім служінні, ба навіть іноді рвучкою в бігу. Було – дитинство. Далекі 60-ті роки. Частенько плелися ми разом її неквапною ходою, усівшись твердо на шерехатих вагонних лавицях, так добиралися від Білок до Іршавської музичної школи. То все було краще, ніж очманіло бігти з пасажирським натовпом услід за норовливим довжанським автобусом, який раптом передумав зупинятися і крався злодійкувато дрібним рухом, щоб згодом, піддавши газу, прогарчати нам напосідливим назрілу злість, відхаркнути ворожій юрбі ядучим бензиновим димом. Урешті автобус рвонув навтікача од знавіснілих з усією можливою прудкістю, насторожений і неповороткий, геть розтовстілий і напресований зсередини спітнілими людськими тілесами.
У ті часи хитруваті й хазяйновиті білчани дочасно будилися літніми грибними ночами, аби встигнути повлізти в котрийсь зі шести її вагонів, і так затемна добратися до хащистих призаднянських лісів, де в ранковому присмерку йшли їм до рук сусідські біляки, козарі й черленяки.
Ще давніший дитячий спомин. Там я з молодшим братом та поки молодими батьками, в осяйному ранковому світлі – на відкритій платформі, перевозимо ген далі за Лисичево пасіку – до полонинських трав і солодких медів. Нас облягає вигинливий на повороті паровозний дим, такий приємний і манливий, наче запах дорослого світу. Повиті димом пасажири рятуються від надокучної затурканої бджоли, що навперемін чіпляється до кожного. Сидять поруч незнайомі спочатку, згодом вже не чужі, привітні люди з товканами і кандирями, тримають міцно в ногах міхи з квикливими поросятами та поскинуті з літнього тепла кожухи – отак зоставшись у обвіяних дорожнім вітром буденних, а все ж оздоблених верховинською чорно-білою вишивкою сорочках. Запах паровозного диму назавжди змішався мені зі старозавітними запахами молока, домашньої худоби й сирних овечих будзів.
Залізниця мого дитинства і теплого, теплого літа. Її більше не буде. Хіба що знайдеться якийсь замінник – для туристських забаганок. Мені ж лишається тільки попрощатися. Сказати про пам’ять і вдячність.