Через десятиліття пречудове урочище Кізій відкрило свою жахливу таємницю…

Розташоване у межах лісового поясу на південно-східних відрогах Свидовецького хребта, відноситься до Марамороського кристалічного масиву. Тут розташована смуга юрських мармуроподібних вапняків, що утворюють численні скелі, серед яких виділяється  Соколине Бердо. За переказами, у струмках-потоках Свинний та Кузій, що протікають через нього, впадаючи у Тису, у минулому віднаходили самородки золота, а пісок відносило на лівобережні пляжі Тиси, де теж його намивали.  Найвищі вершини  —  Лисина (1409 м.), Менчул (1242 м.) та Кимпа (1089 м.).

Кузійський заповідний масив входить до складу транскордонного природного об'єкту Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – «Букові праліси Карпат». Масив відрізняється своїми кліматичними умовами і характером рослинності. Тут закінчується суцільне поширення дубово-букових лісів. Специфічні кліматичні умови, що створилися під впливом теплих повітряних мас з Хустсько-Солотвинської улоговини, сприяють поширенню у цьому районі теплолюбних видів рослин. Основну площу займають  дубові та букові ліси, дика черешня, граб тощо.

Кузійське урочище, ще з кінця ХVІІІ ст. уподобали для полювання аристократи Австрії, а у 80-х роках ХІХ ст. спадкоємець трону – кронпринц Рудольф Габсбург — спорудив тут мисливський палац. Кілька разів тут побував, а після його загибелі палац відвідували інші представники дому Габсбургів  (Для зацікавлених, дивіться статтю краєзнавця Василя Поповича «Урочище «Кузій» на Рахівщині і спадкоємці трону Австро-Угорської імперії»). Згідно з переказами, приїздили імператорським потягом, що зупинявся на протилежному боці Тиси, де проходить залізниця, а переправу здійснювали човном (гадаю – паромом, прикріпленого тросом, бо переправа човном через бурхливу гірську Тису є практично неможливою).

Після Першої світової війни палац занепав і лише наприкінці 70-х років ХХ ст. на його руїнах спорудили невеликий мисливський будиночок, куди «на відпочинок» навідувались радянські високопосадовці. Тепер тут — природознавчий музей Великобичківського державного лісомисливського господарства.

Однак, наразі – про інше: Впродовж багатьох десятиліть це пречудове урочище ховало у собі страшну таємницю.  

У ніч із 15 на 16 березня 1939 р. останні захисники Красного поля залишили місця боїв та почали рухатися на схід. Частина командирів розраховувала, що між селами Великий Бичків та Біла Церква, де гори звужують Тисянську долину до кількадесятметрового коридору, а з самих гір він добре прострілюється, проляже ще одна лінія оборони. 

Для підсилення «другого фронту», комендант Карпатської Січі Великого Бичкова Павло Волощук, як розповідають люди, 15 – 16 березня здійснював мобілізацію сотень місцевих січовиків. 

Вранці 16 березня у Великий Бичків приїхав Президент Карпатської України о. Августин Волошин. У церкві Успіння Пресвятої Богородиці він провів свою останню літургію на українській землі (у березні 1992 осередок Руху встановив при вході до церкви меморіальну дошку у пам'ять про цю подію), а у приміщенні Дружества – збори, на яких розповів про рішення Сойму, подальшу ситуацію та дав вказівку «другий фронт» не відкривати. Адже надії на перемогу над регулярними угорськими військами не було (у запіллі місцеві угорці, озброєні чехами, вчиняли заколоти та захоплювали владу), тож  подальша оборона призвела б лише до додаткових жертв. 

Після зборів Президент по мосту через Тису у Великому Бичкові виїхав у Румунію. П. Волощук, відмінюючи мобілізацію, затримався. Коли через певний час їхав по мосту, теж направляючись до Румунії, його застрелив один із місцевих угорських терористів. 

…Карпатські січовики з Хуста відступали кількома колонами. Однак Буштину, Тячів та Тересву 16 березня уже контролювали угорські терористи, котрим чеські війська, залишаючи край, як зазначалося, передали зброю. Тож січовикам довелося обходити ці населені пункти, або прориватися з боями. 

Найбільша колона, в яку входило близько 300 січовиків, проривалася на схід з боями. Так, біля Тячівських Лазів карпатські січовики розгромили групу терористів. Як пише учасник походу  Євген Стахів (у роки ІІ світової війни - керівник українського націоналістичного підпілля на Донеччині, яке Александр Фадєєв перебрехав на комсомольську «Молоду гвардію»): «На нараді січових старшин 18 березня 1939 р. поблизу села Верхнє Водяне, які були в керівництві найбільшої відступаючої колони карпатських січовиків (близько трьохсот військових та чимало цивільних), і на якій було прийнято рішення переходити у Румунію, він (начальник Генштабу Карпатської січі М. Гузар-Колодзінський – авт.) вирішив, «як головнокомандувач, котрий ніс відповідальність за інших,  має йти останнім, а оскільки не знає, яка доля відділів, що були у Торуні, на польському кордоні, і решти малих відділів Карпатської Січі, він залишається». З ним вирішили залишитися Зенон Коссак і для охорони Василь Дужий та Лата – два підхорунжих, які поверули назад, в бік Хусту…» (цитую за книгою Євгена Стахіва «Останній молодогвардієць», К: 2004. (стор.77 – 78.)  Однак, наступного дня група була захоплена угорцями та розстріляна в районі Солотвини Детальніше - ТУТ і ТУТ.   

 У ніч на 19 березня 272 карпатських січовики зі зброєю у руках та цивільні особи перейшли вбрід через Тису між селами Біла Церква та Великий Бичків на румунський бік, здали румунським військовикам зброю та були інтерновані. 

На початку з ними повелися добре. Та вже через день румунські військові, всупереч міжнародному праву, передали їх у Великому Бичкові гортіївцям. 

Можна уявити стан січовиків! Одна справа – мати зброю і могти відстояти себе, друга — бути, по зрадницьки, після того, як добровільно віддав зброю, переданим до рук ворога.

Гортіївці помістили січовиків у спортивний зал Великобичківської гімназії (нині –ЗОШ № 1), який перетворили у катівню (навіть через багато років плями крові проступали через неодноразову побілку на стінах, та, навіть, стелині). До них долучили і місцевих свідомих українців. Після жорстоких катувань дві групи січовиків були розстріляні на околицях Великого Бичкова. Одна —  в урочищі «Діброва», друга – в урочищі «Горі Поле». Окремо розстріляли також інженера Миколу Литвицького та учителя, відомого громадського і культурно-освітнього діяча Дмитра Остапчука. Лише невеликій частині катованих (у т. ч. – Є. Стахіву) чудом вдалося врятуватися.

Після здобуття незалежності України, за ініціативою місцевого осередку Руху, у березні 1992 р. при вході до спортивного залу Великобичківської середньої школи теж було встановлено меморіальну дошку. Також здійснене перезахоронення Д. Остапчука та М. Литвицького, встановлено Хрести на місцях розстрілів січовиків у зазначених вище урочищах, проведені панахиди за Вічну пам'ять героїв, що віддали життя за Україну. Було встановлено також меморіальну дошку на церкві, де свою останню службу на рідній землі провів о. А. Волошин. Через кілька років, на кошти великої патріотки с. п. Ніни Бечук, при вході до адмінбудинку Великобичківської селищної ради споруджено монумент, на якому вибиті імена односельчан, які полягли на Красному полі. У 2004 р. у парку ім. І. Франка споруджено пам’ятники М. Гузару-Колодзінському та П. Волощуку. 

Однак, залишилося нерозкритою одна таємниця: де саме було розстріляна більшість карпатських січовиків, катованих у спортзалі. Адже, йти на те, щоб розстріляти таку масу людей таким чином, щоб про цей злочин довідалася громадськість, не наважилися би і гортіївці. Злочин їм необхідно було утаємничити.

Ще на початку дев’яностих, під час вищезазначених вшанувань героїв, у Великому Бичкові тривали розмови про те, що найбільш масові розстріли січовиків відбулися в урочищі Кізій (Кузій), що на околицях с. Луг, за кілька кілометрів від Великого Бичкова. Та  конкретне місце ніхто назвати не міг... 

У червні 2007 р. я своїм автомобілем їхав на Яблуницький перевал, де за сприяння влади Івано-Франківщини, щороку на могилах перепохованих карпатських січовиків, розстріляних угорцями та поляками у березні 1939 р., відбувається їх пошанування. У машині підвозив туди і бажаючих патріотів. У дорозі один із них, до того незнайомий мені мешканець В. Бичкова Олексій Руснак, обмовився, що знає місце розстрілу січовиків у Кізьому (Кузьому) та показав його. За його словами,  воно йому відоме з дитинства, коли сусідські діти-угорці розповідали про те, що таємно говорили одне одному їхні батьки. Відповідно до його розповіді можна відтворити, що події відбувались наступним чином.

Позаяк вбивство військовополонених за міжнародним правом, зокрема Женевською конвенцією та й за тодішнім угорським законодавством, було злочином, тож масовий розстріл було вирішено зробити, вочевидь, у якнайбільшій секретності та із залученням якнайменшого числа виконавців. Отож для цього було віднайдене відповідне місце — метрів за 40 вище від гирла струмка Кузій,  яке оточене з усіх боків крутими схилами (бердами), які унеможливлювали втечу та могли заглушити постріли. 

Для цього була проведена певна підготовча робота. Позаяк, в умовах кінця березня, гирло струмка було заболочене, то, щоб вільно могли у його глиб заїжджати із шосе вантажівки, 25-30 метрів в’їзду були забруковані каменем (ця бруківка збереглася донині). 

Таким чином, у кінці березня — на початку квітня 1939 р., упродовж кількох ночей вантажівки привозили сюди групи карпатських січовиків. Машини заїжджали в глибину гирла. Січовиків, у котрих були зв’язані руки, виштовхували з машин, ставили під «бердом», засліплювали фарами автомобіля і розстрілювали з кулемета. Поранених добивали – із карабінів.

Умови рельєфу такі, що жоден відгомін пострілу нікуди не долинав. Чули постріли лише в околицях румунського Луга (із визначенням у 1919 р. кордону по Тисі, село Луг було розділено двома державами, наразі румунська його частина називається «Лунка ла Тіса» - Луг над Тисою. Мешкають там українці). Про це мені розповідала Ілляна Тулик, котра переселилася в український Луг наприкінці війни.  

Після того, як розстріляли всіх, тіла  стягнули до купи, засипали вапном, а частину схилу «берда», як розповідав О. Руснак, підірвали вибухівкою, напевно, щоб не було потреби залучати значну кількість робітників для закопування гори трупів.

На моє прохання на цьому місці побував також Іван Пукман, лісничий Лужанського лісництва, котрий підтвердив наявність ознак штучного сповзання частини «берда».

Таким чином, ознаками, які підтверджують зазначені свідчення О. Руснака, є:

•  є «незрозумілим», для чого близько 30-и метрів берега струмка викладені бруківкою;

• рельєф місцевості не виключає того, що частина схилу була зсунута у результаті підриву. При цьому, можливо, дещо змінилось русло  струмка, адже попередній стік був засипаний зсувом.

Тож, ураховуючи необхідність вшанування пам’яті героїв, котрі віддали життя за Україну я, позаяк тоді був депутатом обласної ради, 5 травня 2008 р. звернувся до Рахівських районних ради та адміністрації із депутатським зверненням, у якому йшлося:

• «…для того, щоб переконатися, що маємо справу з місцем захоронення значної кількості людей, здійснити пробний розвідувальний розкоп;

•      у випадку виявлення людських решток, роботу негайно припинити, скласти відповідний акт, засипати знову, територію викорчувати від коріння рослин та обгородити звичайним камінням;

•     виготовити дерев’яний Хрест (бажано два: один, щоб встановити на могилі, інший — біля шосе. Там можна б було спорудити і капличку)».

Інше звернення направив директору Великобичківського лісомисливського господарства Дмитру Роману, де просив виготовити два Хрести.

Районна рада відреагувала  (райдержадміністрація, голова – Б. Качур – ні). Тодішній голова ради І. Сурмачевський видав розпорядження, за яким була утворена комісія для проведення розкопок. У її склад увійшли: заступник голови ради – Петро Ференц, голова райорганізації Товариства політв’язнів та репресованих – Петро Тракслер, депутат районної ради – Михайло Пукіш та автор цієї статті. У наступному (2008 р.) році ми спробували своїми силами провести розкопки. Працювали понад тиждень. Однак вони були невдалими. Як висловив свою думку директор Великобичківського ЛМГ Д. Роман, котрий відвідав це місце – зсув, причому із великими кам’яними брилами був занадто значним – навіть потік змінив тут своє русло. Однак підтвердив, що тут був розстріл і покійний вже нині П. Тракслер, згадавши, що про це багато років тому гомоніли між собою окремі лужани. Більше того він додав, що у 50-ті – 60-ті ХХ ст. сюди щороку у березні навідувалася якась черниця із Галичини та молилася біля валуна, який скотився з гори, намалювавши на ньому хрест.

Д. Роман, котрий, як зазначалося, побував на місці трагедії, зворушений розповіддю, погодився спорудити хрести, капличку, упорядкувати територію, однак просив, щоб дозвіл на таке надала держадміністрація та мої звернення, там продовжували ігнорувати (на ділі, а не на словах), до речі, всупереч Указу тодішнього Президента України Віктора Ющенка «Про відзначення 70-річчя подій, пов’язаних із проголошенням Карпатської України», котрий, зокрема, зобов’язує, цитую: «встановлення пам’ятних знаків та меморіальних дощок у місцях, пов’язаних із життям і діяльністю Августина Волошина та його соратників, а також у місцях, де загинули захисники Карпатської України».

Після того, як президентом України став Янукович, щось добиватися стало нереальним.

І от відбулася Революція Гідності. Янукович втік з України. Я нагадав про Кізій голові районної організації ВО «Свобода» Миколі Косівському. Постреволюційна ситуація тоді була такою, що за лічені дні і за державний рахунок, організував вичищення від сміття струмка, спорудження двох Хрестів, стенду, а ще проведено благоустрій території – споруджений місток, столик зі лавицями, щоб можна було посидіти тут.  Все стало затишно.

Минуло вже шість років. І наразі тут гарно, нагадує меморіал-сквер. Ніхто тут більше не смітить, жодних проявів вандалізму – не було, а щоберезня греко-католицькі та православні (Київського патріархату – тепер ПЦУ) священики здійснюють тут панахиду, громадськість покладає вінки та квіти.

Отож, якщо будете проїздити це місце, то можете зупинитися, віддати шану героям, які віддали своє життя за Україну, перепочити від дороги.

Учасники розкопок у Кізьому (зліва-праворуч): П.Ференц, М. Пукіш, В. Піпаш, крайній праворуч – П. Тракслер, ліворуч від нього – Д. Роман та невідомий працівник ЛМГ

У відкритті меморіальної дошки на приміщенні спортзалу Великобичківської ЗОШ №1 - 15 березня 1992 р. взяли участь і січові стрільці та ветерани УПА з Івано-Франківщини

Теги: Кузій, січовики, Карпатська Україна

19 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати