Мирослав!

Мирославом зовуть мого племінника. Назвати новонародженого хлопчика цим гарним іменем запропонував його дід, а мій тато – Василь Піпаш (відомий – ще з літературним псевдонімом Піпаш-Косівський,), котрий знав, що таке війна – пройшов Другу світову, повернувшись з неї поручником Чехословацького легіону. Справа ще й тому, що хлопчик народився у символічний день - 9 травня. Але це сталося у далекому 1982 році.

Тож, цьогоріч,  9 травня Мирославові виповниться сорок років. Гарний ювілей! Однак вдома його не зможе відзначити, бо наразі перебуває у Маріуполі у бункері АзовСталі, захищаючи Україну. Адже з липня 2014 р. є бійцем полку «Азов». Вдома, у Рахові його чекають дружина Оксана, два синочки – Максимко та Марко (котрому нема і півроку) та його мама, моя сестра – Наталка. Кожен день очікування для них це жах.  Велика радість, коли раз у 7 – 10 днів Мирослав подає звістку, що живий.

Мирослав виріс без батька. Тож, на формування його світогляду вплинув найбільше, окрім мами звичайно, його дід, мій тато, з котрим вони жили. Пригадую повсякчасну фразу мого покійного батька: «Поки до влади в Україні не прийдуть націоналісти, доти порядку не буде!» Певна роль, мабуть, належить і мені. Мирослав був активним членом Народного Руху України   в часи, коли я очолював Закарпатську його організацію, учасником багатьох його акцій.

Я, по можливості, допомагав і матеріально, зокрема на навчання – він закінчив Коломийський юридичний коледж, а потім і Київський юридичний університет. На його прохання я був і сватом – згідно зі старовинноукраїнською традицією їздив з ним на Рівненщину просити у Оксанчиних батьків видати її заміж за Мирослава.

Брав участь у Революції гідності. З початком війни вирішив захищати Україну зі зброєю в руках. Але в армію не пішов, а через соцмережі налагодив контакт із тоді добровольчим батальйоном «Азов». Родина на війну не відпускала, навіть не хотіли давати гроші на квиток. Мирослав же ж на початку літа 2014 р. був безробітним. Бо саме звільнився з Рахівського райуправління електромереж, де працював юристом: казав, що не витримав того, що у судах, часто несправедливо був змушений «вибивати» «заборгованість» та штрафи із людей за начебто спожиту електроенергію.

Позаяк не було коштів, то може би і не поїхав. Тож маю «гріх» – я єдиний із родини (тато тоді був ще живим) схвалив його вибір та дав кошти на дорогу  (додам, що у березні 2014 р. я, старший лейтенант запасу, вистояв чергу в Ужгородському воєнкоматі чергу, щоб мене взяли до ЗСУ хоч рядовим. Там записали мої дані, сказали, що зателефонують. Чекав, але не дочекався. Можливо, що для армії вже був застарим.).

Втім, гріхом це не вважаю, адже це був цілком усвідомлений вибір справжнього Чоловіка. Бо Мирослав коротко пояснив: «Я зобов’язаний захищати Батьківщину!».

З липня по кінець серпня 2014 р. Мирослав пройшов навчання на базі «Азову» під Києвом. Позаяк  має гарну спортивну статуру, вибрав спеціальність гранатометника (маю надію, що наразі має вже не радянський РПГ, а щось сучасніше).

Надалі, аж до червня 2020 р., підписавши контракт, прослужив на фронті, в основному – у районі Маріуполя та під Донецьком. Час від часу на кілька днів приїздив у Рахів, до сім’ї.

У червні 2020, після шести років перебування закінчився контракт. Повернувся до Рахова та став на біржу. І півроку нічим не займався, лише щодня ходив на Тису рибалити. Так розумію, що причиною була необхідність психологічної реабілітації. Потому побував на заробітках у Польщі та Австрії, де працював, в основному, штукатурником. Напередодні війни повернувся до Рахова.

Однак, «Азов» то є братство – колишніх «азовців» не буває: згідно з їхнім правилом – за першим закликом слід повертатися у «Азов». Тож уже 24 лютого поточного року, після певних перипетій зі здобування квитків, потягом «Рахів-Маріуполь» доїхав до Дніпра, бо на кінцеву станцію поїзд уже не йшов. До Маріуполя добрався завдяки «азовській мережі». І наразі в АзовСталі. Час від часу, але дуже рідко телефонує дружині Оксані, або ж телефонує побратим, котрий коротко повідомляє – «Ваш чоловік живий, здоровий».

Я щиро вітаю Мирослава Борисовича Піпаша із прийдешнім гарним ювілеєм. Бажаю повернутися додому з перемогою, гарно виховати, разом із Оксанкою,  синочків, взяти участь у розбудові нашої Матінки України!».

P.S. Мало не забув: Миросю, пам’ятаєш, що ти не доштукатурив мені коридор, бо не стало лантуха шпаклівки. Пообіцяв завершити роботу після повернення. Як дядько, нагадую: «обіцянок слід дотримуватися!».

Вдома, у Рахові

З побратимами на АзовСталі (фотографії зроблені наприкінці квітня)

Теги: Азов, Азовсталь

16 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати